— Полковнику,— довершив умовляння досвідчений царедворець,— ти нині зайдеш до його високості полковником, а вийдеш генералом. Повір мені — буде так!

Видно, у словах чи в інтонації Безбородька полковник уловив щось таке, що змусило його віддатися в руки провидіння. На кілька хвилин він зник у блискучому нутрі великого палацу, а повернувшись, віддав честь і урочисто сказав:

— Графе, його високість жде вас!

Перед кабінетом наслідника Безбородько взяв офіцера за лікоть.

— Зачекай на мене тут!— і вступив у запобігливо розчинені перед ним двері.

Павло стояв біля каміна, в якому горів вогонь. Видно, і йому, як полковникові, чуття підказало, що недаремно прибув з Петербурга цей немолодий, лисіючий царедворець. Уся фігура Павла являла собою напругу і чекання. Навіть його високі ботфорти, навіть білий, акуратно завитий парик, ба, навіть невеликий, трохи кирпатий ніс виявляли ту напругу і нетерпляче чекання.

Безбородько зробив кілька кроків і зупинився. За ним безшумно зачинилися двері.

— Ваша величність,— голосно промовив він, явно хвилюючись.— Ваша величність...

— Ваша високість, графе... Ваша високість — хотіли ви, певно, сказати,— перебив його Павло.

Та Безбородько, мовби не чуючи тих слів, знову проказав:

— Ваша величність, привіз вам печальну вістку: сьогодні важкий апоплексичний удар вразив її імператорську величність імператрицю-государиню Катерину Другу...

Жоден м’яз не здригнувся на Павловому обличчі. Тільки очі блиснули, але враз і потухли.

— Який жаль!— почувся його байдужий голос.— І як же вона?

— Я залишив її у важкому стані. Лікар сказав — ніякої надії!

Павло довго мовчав. Стояв закам’яніло і випуклими очима дивився у вогонь. Врешті спитав:

— Це все?

— Ні, ваша величність,— Безбородько ступив кілька кроків наперед і, засунувши руку в кишеню камзола, вийняв шкатулку.— Мені пощастило запобігти непоправній помилці, допущеній у припадку гніву вашою матінкою.

Павло мовчки схопив шкатулку, швидко витягнув з неї перев’язаний синьою стьожкою сувій, розгорнув —прочитав. Знову жоден м’яз не здригнувся на його обличчі. Тільки якась невловима думка блиснула на мить в його очах. Потім він нагнувся і кинув папір у вогонь, а перечекавши, поки він згорів, ніби між іншим, сказав:

— Дякую, графе... Ви правильно зробили, що запобігли цій жахливій несправедливості... До речі, ви й досі граф? Я думав, що ваші заслуги перед троном оцінені вище... Ну, та до цього ми вернемося пізніше... А що зараз?

— Терпеливо ждати офіційної вістки, ваша величність,— порадив Безбородько.

— Так, так, ви маєте рацію, князю,— ніби ненароком обмовився Павло.

Безбородько наживки не проковтнув.

— Граф, ваша величність... Я тільки граф...

— Гаразд, графе, відкладемо розмову про це на потім,— милостиво погодився Павло.

— А от за дверима, ваша величність, стоїть полковник, вартий того щоб носити генеральські еполети... Я обіцяв йому це. Він якимось шостим чуттям відчув, яку звістку я несу вам, і пропустив мене до вас.

— Це не найважчий обов’язок, який я маю виконати в найближчому майбутньому, мій дорогий князю,— запевнив Безбородька Павло, знову обмовившись.— Будуть набагато складніші...

Підбадьорений цим Олександр Андрійович насмілився закинути вудочку на більшу рибину.

— Так, ваша величність... В попереднє царствування було допущено немало помилкових рішень і несправедливостей щодо окремих людей і навіть народів... Зокрема по відношенню до моєї батьківщини — Малоросії...

— Я це знаю,— спокійно підтвердив Павло.— Ми згодом і до цього повернемося, князю.

Олександр Андрійович торжествував. Здається, наступне царствування обіцяє бути сприятливим для України, як і для нього. “Дай Боже доброго царя, який би приніс хоч крихітку волі моїй безталанній батьківщині, моєму бідному народові,— молився він.— А мені дай, Боже, щастя дожити до того часу, коли це станеться, коли народ мій поряд з іншими народами піде по зоряному шляху щастя, по нашому срібному Чумацькому Шляху”!

Та чоловік думає-гадає, а Бог по-своєму замишляє.

Справді, Павло не забув Безбородька. Надав йому титул князя, зробив його канцлером, навіть підписав один указ про відновлення справедливішого гетьманського судочинства в Україні... Та не на того коня поставив Олександр Андрійович! Не такою людиною виявився Павло, щоб зробити комусь добро. А хоч би й добрим був, то не встиг би нічого зробити, бо відміряла йому доля лише чотири роки царствування, а потім руками братів Зубових затягнула зашморг на шиї.

Ще менше рясту топтати на білому світі відміряла вона самому князю Безбородьку — лише два роки. Помираючи весною 1799 року, він заповідав братові Іллі:

— Багато нажив я за життя статків-маєтків. Та все то марнота! Спадкоємці з превеликим успіхом розтринькають їх, ще й лаятимуть, що мало надбав. Та я не печалюся з того. Хай собі тринькають! Одна журба душу облягає: чи дійде моє слово до народу нашого? Чи згине в плині часу, як не раз гинули у війнах, пожежах та від нерозуму людського неоціненні скарби історії?

— Ти маєш на увазі “Історію русів”?— спитав Ілля.

— Так, мою “Історію”... Збережи її, брате! Повези на Україну!

— Повезу, братику... Збережу! Будь спокійний!

Ілля схилився до брата, обняв і беззвучно заридав.

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

1.

Три дні після взяття Очакова переможці веселилися. Потьомкін наказав видати кожному учаснику штурму по півкварти горілки та по три карбованці. Багатьох було нагороджено медалями, а серед них — Івася та Керіма. Із турецьких запасів, захоплених в Очакові, варили кашу,— кожному насипали по повній мисці. Котли не мали передишки з ранку до вечора. Кашовари падали з ніг від утоми, а їхні помічники не встигали з турецьких бочонків роздавати до каші солону та в’ялену рибу.

За рік війни солдат і козак уперше наївся досхочу.

А на третій день генерал Попов зайшов до Потьомкіна:

— Ваша світлість, чим будемо годувати військо завтра? Наші припаси вичерпалися, дров немає — топити нічим, козаки рубають вітрильник, що вмерз у лід, і топлять печі у своїх куренях. Солдати в наметах та землянках замерзають. Попереду — довга зима. Надворі — лише грудень. Що будемо робити?

Потьомкін не думав про такі дрібниці. Після взяття Очакова він витав у небесах, писав щодня імператриці реляції про штурм, про подвиги ввіреної йому армії, підлеглих йому генералів, офіцерів, солдатів та козаків.

Тому заява начальника штабу здалася йому відром холодної води на розгарячілу голову.

— Невже це правда? Невже ніяких запасів не залишилося?

— Не залишилося, ваша світлість.

— Що ж робити? До весни далеко...

— Треба відвести полки вглиб України, розквартирувати по селах — до весни. Там вони будуть ситі, а спатимуть в теплих хатах.

— А запорожці?

— Розпустити по домівках. Вони самі знайдуть собі шматок хліба.

Потьомкін приклав три пальці до лоба, довго думав. Врешті сказав:

— Ну, що ж — пиши наказ! Я підпишу.

Попов поклав на стіл аркуш паперу, розгорнув, подав перо.

— Наказ я написав, ваша світлість. Підписуйте!

Потьомкін набасурманився.

— Навіть так? Ти перевищуєш свої повноваження, Василю Степановичу!

— Іншого виходу немає, ваша світлість. Чи так, чи інак, а наказ все одно треба підписати!—Сите обличчя Попова було незворушне.

Потьомкін крякнув і мовчки підписав.

Того ж дня наказ був прочитаний у військах, а назавтра полки знімалися з місць і рушали на північ. До весни! Бо війна на Очакові не закінчувалася — попереду був Ізмаїл.

З козаками обійшлося легше. Хто мав домівку на Україні або якесь пристановище, де можна було пережити зиму, той, отримавши платню, вирушав негайно. Хто ж був бездомний, той залишався в Коші. Таких було небагато, і вони, всі знали, добровільно прирікали себе на холодну зимівлю і тривале голодування. Правда, залишалася надія на те, що риба в лиманах ще не перевелася, а запорожці не розучилися її ловити навіть взимку.