— А чому б ні? Хлопець як хлопець!

— Він проводив батька та Катрю разом зі всіма аж до хатини?

— Так. Стояв збоку.

— А потім?

Луша завагалася.

— А потім... Я його більше не бачила.

— А ти де була після того, тобто коли Хуржик із Катрею зайшли до хатини?

— Де я була після того? Дай Боже пам’яті...— Луша завагалася знову.— Здається, я пішла до хати. Так, так, я пішла до хати... Там ще стільки було прибирання!

— А як ти дізналася про пожежу?

— Почула крики: “Горимо! Горимо!” І я побігла надвір...

— І прямо куди?

— До дверей, звичайно... Хотіла сповістити молодих, що хатина горить... Щоб рятувалися!

— Чому ж не сповістила?

— Двері були замкнені.

— Знадвору чи зсередини?

— Зсередини.

— А двері куди відчинялися?

— Як звичайно — надвір.

— І що ж далі? Ти нікому не сказала, що в хатині — люди?

— Та всі ж знали! І всі кричали! Я теж!— здивувалася Луша.— Потім я носила воду від колодязя...

— Ну, дякую, Лушо,— Василь Васильович приязно усміхнувся.— Ти допомогла нам прояснити обставини пожежі. Можеш іти!

Луша вийшла. Капніст глянув на судцю.

— Ну, що скажете, Сергію Івановичу?

— Небагато ми прояснили! Все те, що знали і без Луші... А ви як думаєте, пане Капніст? Хто підпалив хатину?

— Ну, так прямо назвати того, хто це зробив, важко. Але що Катря не підпалювала, можу поручитися головою...

— І все ж на кого падає підозра?

— На двох — Василя та Лушу. Так, як ми й думали... Василь у стані несамовитості міг це зробити запросто. Підстави для такого вчинку у нього були... Але поки ми не дізнаємося, де Василь, поки не поговоримо з ним, нічого певного сказати не можна. Підозра — це ще не доказ... Ще вагоміша підозра лягає на Лушу. Якщо припустити, що вона поставила собі за мету вийти заміж за одного з Хуржиків, то мотив злочину наявний: відомстити і Семенові Хуржику, і Катрі одночасно. Причому у неї могла залишитися надія у майбутньому якимось чином опутати молодого Хуржика, повновладного господаря після смерті батька, і вийти за нього заміж. Характер у дівчини твердий. Від свого наміру вона так просто не відступиться...

— Як же вона могла здійснити той свій намір? Я маю на увазі підпал хатини. Навіть стріху підпалити не просто свічкою чи кресалом.

— Так, кресалом хати не підпалиш. Тут потрібне щось інше,— погодився Капніст.— Думаю, що палій зачерпнув чимось із печі, що горіла весь день, жару і підсунув під стріху. Швидше всього він скористався дерев’яним ковшем, який згорів дотла разом з хатиною. Потім підпер двері... Ось така картина вимальовується мені... Виходячи з цього припущення, можна стверджувати, що зловмисник — своя людина і в хаті, і в кухні, і на подвір’ї. Його дії не привернули нічиєї уваги. Отож знову-таки підозра падає на Лушу та Василя.

— Але хто з них?

— Не знаю. Поки що не знаю,— здвигнув плечима Капніст.— Підкреслюю — поки що... Але згодом злочинець може виявитися! А тому моя порада: не треба поспішати з судом, щоб не осудити невинного чи невинну. Це найголовніше! Цими днями я їду до столиці, там зустрінуся з графом Безбородьком і розповім йому про цю незвичайну справу. Гадаю, йому було б дуже прикро почути, що його земляки прославилися таким негідним, варварським вчинком, як спалення відьми, чого вимагає темний, затурканий народ, збуджений і роздратований зловмисною пожежею, у якій мало не згоріло все місто.

Почувши про те, що про лубенську подію може дізнатися всесильний граф Безбородько, а потім і цариця, Пухляков не на жарт перелякався.

— Бог з вами, Василю Васильовичу,— замахав він руками,— не розповідайте графові нічого! Це ж буде страшенний скандал! Що скаже наш губернатор! Мені голови не зносити! Я все зроблю, щоб виявити зловмисника, а з невинних зняти всяку підозру! Богом клянусь!

— Я вірю вам, Сергію Івановичу, а тому спокійно повертаюся до Обухівки, а звідти цими днями вирушу до Петербурга.

— З Богом, Василю Васильовичу! Я все зроблю! Будьте певні!

3.

Генеральний штурм Очакова Потьомкін назначив на шосте грудня 1788 року. Назначив усупереч своєму бажанню з примусу, бо мав великий сумнів, чи пощастить узяти цю фортецю. Зволікав майже півроку, сидячи за двісті верств від Очакова — аж у Єлизаветграді, давав там бали, приймав там коханок, жив, як кажуть, на широку ногу, а до діючої армії наїздив вряди-годи, щоб на місці познайомитися з воєнною обстановкою. І все відтягував і відтягував генеральний штурм цієї проклятої фортеці, що забрала вже третину армії. Недоїдання, хвороби, а особливо різачка, тобто дизентерія, кожного дня клали в сиру землю десятки солдатів та запорожців. Генерали, офіцери і навіть нижчі чини почали ремствувати, наполягати на штурмі. Побоювання, що загине вся армія, і Очаків, якщо не взяти його зараз, так і залишиться в руках турків, а війна, отже, буде програна.

Зима наступила рання і холодна, аж люта. Такої зими навіть старі запорожці не пам’ятали. Флот умерз у кригу. В наметах та землянках топити було нічим. Усі вже розуміли, що туркам, які сиділи в очаківській фортеці у теплих зимових квартирах, легше пережити зиму, ніж російській армії та козакам у наметах та мерзлих землянках, і всі з нетерпінням ждали штурму. Один Потьомкін зволікав, тягнув, відтягував, аж поки не “збунтувався” генералітет і не послав генерала Рахманова, який саме чергував при штабі, до Потьомкіна з вимогою розпочати завтра штурм.

У розкішній землянці “найяснішого”, обвішаній і встеленій килимами, обставленій дорогими меблями, було затишно, тепло. Потьомкін сидів у кріслі в шовковому халаті, коли зайшов генерал. З його колін зразу ж спурхнула молода пишнотіла жіночка, дружина племінника Павла Потьомкіна, одна з багатьох добровільних розважальниць “найяснішого” у його воєнному “страдницькому” житті, і шуснула за занавіску, в сусідню кімнату.

— Ну що там? — незадоволено глипнув Потьомкін.— Горить? Міг би й почекати!

— Не чекається, ваша світлість,— поштиво схилив голову генерал.— Мушу доповісти, що після вчорашньої вилазки турків, коли вони вбили сорок чоловік наших і, відрізавши їм голови, а серед них і голову генерала Максимовича, настромили їх на списи і виставили на фортечному валу, становище стало нестерпне. Армія хвилюється. Ніхто не розуміє, чого ми чекаємо, чого сидимо? Поки всі ми тут загинемо? Військо вимагає негайного штурму! Польові генерали теж наполягають на цьому!

Потьомкін запустив під халат руку, пошкріб волохаті груди. Вчорашня трагічна подія і його боляче вразила. Справді, пора розгризти цей горіх — Очаківську фортецю! Хоча й страшно. А коли невдача?

— Яке завтра число?— спитав кволо.

— Шосте грудня, ваша світлість. День святого Миколи Чудотворця...

— Миколи Чудотворця, кажеш?

— Так, ваша світлість! У нас усе готове!

— То, може, й справді завтра почати? З допомогою святого Миколи...

Рахманов зрадів.

— Атож, ваша світлість... Під захистом святого й почнемо!

— Тоді передай у війська: завтра о сьомій ранку — генеральний штурм!

...Було ще зовсім темно, коли чотири колони російського війська та дві колони запорожців вирушили в напрямку Очакова.

Запорожцям припало штурмувати фортецю з боку лиману, що вже замерз. Ішли тихо. Жодної розмови, жодного брязкоту зброї. Напад має бути раптовий, несподіваний для Гасана-паші.

Передні ряди несли важкі штурмові драбини, задні по черзі змінювали їх.

Івась ішов в середині колони. Збоку — шабля, в руці — мушкет, за поясом — два заряджені пістолі. Крок швидкий, пружний. Мороз підганяє, бадьорить, але думати не заважає, тим більше, що розмовляти заборонено.

Думки Івасеві — про те, що сталося з ним за останні два роки. Передусім про Катрю. Її зажурене обличчя випливло, ніби з туману, і сумні темно-сливові оченята сумно глянули на нього з далини, мов зазирнули в душу. Він аж здригнувся. Катре! Катрусю! Що з тобою? Що?

Серце стиснулося. Передчуття? Чому вона привиділася такою смутною? Щось сталося з нею? Чи має статися з ним?