Хуржик ледве чалапав, притримуючись руками то за одвірки, то за стіни, то за молодиць. Він на радощах таки добре перебрав і не міг слова мовити — тільки гикав.

На свіжому повітрі зупинився — рвонув на грудях сорочку. Гудзики з тріском повідлітали — вітерець війнув йому в груди прохолодою.

— Ху-у... Гик! Як легко стало! К-катре, це ти? К-куди ти м-мене ведеш?

Катря мовчала — ледве дихала, принишкла, мов курча, коли в небі з’явився коршун. А молодиці підхопили Хуржика попід руки, засокорили:

— А куди ж, князюшко наш? На м’яку постіль з княгинею, з молодою дружиною!

— А-а! А де Катря? Д-де жона моя?

— Та тут вона! Тут!

Їх увіпхнули в кімнату і залишили одних. Хуржик нетвердою ходою доколивав до ліжка, сів і довго хилитався, намагаючись щось заспівати, але співу не виходило — одне муркотання.

Потім підвів голову — побачив Катрю.

— Ц-це т-ти? Роз-зуй мене!— і повалився на подушку.

Катря стягнула з нього чоботи, ноги кинула на ліжко.

— І ти лягай б-біля м-мене! Та роздягнися!— сказав і зразу ж захропів.

Катря роздяглася, перехрестилася — сіла на ослоні, біля вікна. Хропіння подужчало — важкий хмільний сон наліг, мов камінь, на Хуржика. Катря стиснула зуби. Розпач вкотре за останні дні холодною кригою скував її серце, нестерпним відчаєм охмурив душу. Боже, Боже! Як їй жити? Як звикнути до свого нового становища? Як лягти поряд з нелюбим чоловіком? Та краще померти! Краще петлю накинути на білу шию, ніж розділити з ним шлюбне ложе!

Вона довго закам’яніло сиділа край вікна, не знаючи, на що зважитися. Була в такому стані, що коли б побачила петлю, то й хвилини не вагалася б. Але ні вірьовки, ні петлі ніде не видно — одні голі стіни, свічка біля божниці блимає жовтим оком, тускло освітлюючи невелику хатину.

Хуржик лежав горілиць, розкинувши руки на все ліжко, а з його роззявленого рота вилітало таке могутнє хропіння, що Катрі здалося, що то хропе не людина, а кінь.

Їй стало огидно, і вона повернулася до вікна. Надворі було темно, але на білих стінах хати мерехтіли якісь червонясті тіні. Спочатку Катря не придала цьому значення, коли ж згодом глянула вдруге, з подивом відзначила, що все подвір’я залите цим червоним світлом.

Що це? Місяць зійшов чи пожежа?

Раптом вона відчула запах диму, він ставав усе сильнішим.

Боже! Щось горить!

Катря кинулася у сіни — до дверей. Штовхнула їх, але двері не відчинялися. Підперті, чи що? За ними щосили гоготало полум’я. Отже, тут не вийти! Тоді вона метнулася в сусідню — через сіни — кімнатку і остовпіла: тут уже палала стеля, шибки у вікні потріскалися, вогонь лизав смолисті лутки і раму. Знадвору доносилися крики.

— О Боже! Звідки ж це лихо?

Страх змусив її відступити назад, у кімнату, де лежав Хуржик. Тут вогонь ще тільки заглядав з-під стріхи у вікно — тож можна вилізти і врятуватись, щоб не згоріти в цьому палаючому пеклі. А Хуржик? Вона й зараз не могла назвати його чоловіком. Він лежав, як і раніш, горілиць, завдаючи могутнього хропака... Вони почала його бутити, та він не прокидався, лиш перестав хропти і відмахнувся рукою.

Що ж робити? Над ліжком почала чорніти стеля. Хвилина-дві — і в кімнату шугоне вогонь!

Тоді Катря схопила ослін і висадила ним віконце. З даху падали палаючі віхті соломи — крізь них ще можна вибратись. Коли б же не п’яний Хуржик!

Вона схопила його обіруч, та підняти не змогла. Важкий, мов камінь!

— Вставай! Вставай же! Горимо! О Боже!

Тузала сплячого туди-сюди, ударила навідліг рукою по щоці — ніякої відповіді, лише буркнув щось. Горілка приголомшила його, відібрала і пам’ять, і розум,— лежав, мов мертва, байдужа до всього колода.

Вона оглянулась і похолола: полум’я вже заволокло віконце, єдиний рятівний вихід з цього пекла. І тоді вона закричала:

— А-а-а! Рятуйте! Людоньки-и!

Несподівано знадвору обізвалась Параска:

— Катре, ти там? Вилазь! Вилазь, поки не пізно! Стрибай у вікно!

— Як же я вилізу? Обгорю!

— Підійди до вікна — я обіллю тебе водою!

Катря стала проти вікна, нагнулася — і тут холодний струмінь облив її з голови до ніг. Тоді вона перехилилася через підвіконня і, шугнувши прямо в полум'я, упала на землю. Хтось вилив на неї ще одне відро води, чиїсь руки підхопили її, відтягли подалі від вогню.

— Жива? Не обпеклася?— над нею схилилася Параска.

Катря підвелася.

— Здається, ні. Трохи щемлять руки...

— А Семен? Де він?

— Залишився там,— відповіла Катря..— П’яний! Я не змогла підняти! Такий важкий!

— О Боже!— закричала стара наймичка.— Люди-и! Семен залишився в хатині! Рятуйте-е!

Та вже ніхто не наважувався лізти у вогонь — усе було охоплено полум’ям. Палаючі іскри летіли на хату, на возівню, на конюшню, на сусідське обійстя.

Хтось закричав:

— Хата горить! Дивіться — хата горить! Виносьте добро!

З другого боку почулося:

— Зайнялися возівня та конюшня! Виганяйте на вулицю коней, волів, корів! Швидше! Де Василь? Що він робить?

Василя ніде не було.

На дзвіницях лубенських церков забили на сполох дзвони. З Хуржикового подвір’я вогонь перекинувся на сусідні двори. Небезпека почала загрожувати всій вулиці. Стривожені людські голоси змішалися з гоготанням полум’я, що швидко пожирало суху солому й дерево, з ревом нажаханої худоби, з іржанням коней. Червоне зарево піднялося над розполоханим містом.

А Катря стояла посеред двору, оточена пожежею зі всіх боків, окрім воріт, що не зайнялися, і якимось збайдужілим, ніби мертвим поглядом оглядала гинуче Хуржикове господарство.

І якось не відчувала ні смутку в душі, ні жалю за тим, що все гине, бо ще не звиклася з думкою, що все це не тільки Хуржикова, а й її власність. Вона ще не могла збагнути того, що, не побувши заміжньою жінкою, раптом стала вдовою і наслідницею всього того, що зараз так легко і з такою люттю пожирав вогонь.

Одна думка товклася в голові: як усе це сталося? Звідки взявся вогонь? Хто підпалив хату? Хто підпер двері, щоб молоді згоріли? А сумніву не було, що саме таку мету переслідував той, хто це зробив.

Шукала відповіді — і не знаходила.

4.

Після розгрому турецького флоту та смерті Сидора Білого Катерина з подання Потьомкіна призначила кошовим отаманом піших козаків Харка Чепігу, в миру — Захара Куліша, отаманом козацької флотилії — Антона Головатого, якого турки величали адміралом, Запорізькому “Війську вірних козаків" присвоїла назву “Чорноморського”, а самому Потьомкіну — титул “Великого Гетьмана козацьких військ”. Багатьох морських старшин було нагороджено Георгіївськими хрестами та срібними медалями за хоробрість.

Лише Поля Джонса було обійдено нагородою. Принц Нассау-Зіген нашептав “Сіятельному”, що зарозумілий “американець” порушив його інструкцію і повів на абордаж ввірені йому кораблі занадто рано, раніше, ніж була придушена гарматним обстрілом вогнева сила турків, від чого загинуло багато козаків, а серед них і кошовий отаман.

Поль Джонс почував себе ображеним, але виду не подавав. Навіть найближчі до нього люди — Івак та мічман Недашківський не помітили, як гірко адміралові на душі. Однак він знав, як йому гірко. Так, що в першу мить подумав було про відставку. Лише шотландська твердість характеру та американська схильність до гумору утримали його від нерозважливого вчинку. Одно втішало його: командуючим козацькою флотилією був призначений Антон Головатий, чоловік розумний, освічений, хоробрий і, головне,— приязний до нього. З ним приємно побесідувати і не менш приємно співпрацювати та воювати.

Головатий теж був здивований і вражений несправедливістю і відверто висловив своє ставлення до цього.

— Ганьба! Був би живий Сидір Білий, він прямо звернув би увагу найяснішого князя на цю несправедливість!— Від обурення його мужнє голене обличчя почервоніло, а чорні очі метали блискавки.— Після того, що сталося, мені незручно носити свою нагороду,— вона по праву належить вам, адмірале!