— Налягай, Івасю! До ранку ми повинні бути за обрієм, щоб ніхто з Сарису не побачив нас!

Івась вкладав у весла всі сили, які мав. Скрипіли кочети, хлюпала вода за бортом, летіли бризки в обличчя — і каюк, здається, мчав, мов птах, але Івась знав, що все це відчуття оманливе, бо в темряві ніяк не можна визначити швидкості човна. І все ж уранці з’ясувалося, що відпливли вони далеко. Берегів не видно, — отже, Крим залишився позаду. А навколо — вода, вода, вода... Куди не глянь — білясті гребінці хвиль, що напливають хтозна-звідки і зникають хтозна-куди. І вітер міцнішає, хитає човна, мов тріску, коли б не очеретяна обшивка по бортах, давно, перевернувся б.

День видався похмурий, сонце не показувалося, берегів не видно. Куди ж пливти? Керім розглядався навкруги, але напрямку визначиш не міг. Вкрай розгубившись, щиро зізнався:

— Не знаю. Кругом море! Куди пливти, не знаю... І що робити, не знаю.

Він поклав весло перед собою на борти човна і опустив у зажурі голову. Видно, відчув провину перед товаришем по нещастю, якого завів у безвихідне становище.

Івасеві стало жаль хлопця, і він спробував підбадьорити його:

— Та чого та носа повісив? Ми ж іще не перевернулися і не потонули! Лиш голод почав за пупа смоктати! А давай лишень заглянемо в твою торбу та перекусимо, а тим часом, може, сонечко вигляне, і ми дізнаємося, куди пливти.

Вони перекусили ячними млинцями з бринзою, трохи зігрілися, відпочили, але сонце за цей час не виглянуло ні на хвилину, зате каюк, підштовхуваний вітром, плив без стерна і остаточно збився з напрямку, взятого Керімом ще біля кримського берега.

А вітер все дужчав і дужчав. Гребти було ніяк. Човна кидало з хвилі на хвилю, мов пір’їну. Івась і свої весла поклав на дно, глибше закутався у мокрий кожух, а шапку натягнув на самі очі. Що буде, те й буде! Холод почав поволі проникати у всі шпаринки тіла, навіть у нутрощі. Здавалося, він ще ніколи так не замерзав.

Керім теж зігнувся на кормі, іноді кидаючи якийсь безтямний погляд в оскаженіле море, що ревло й клекотало, мов окріп у казані над вогнем.

Так їх несло хтозна-куди до вечора. І через усю ніч.

Море ще більше знавісніло і залило човна по самі борти. Але він тримався на плаву, і це рятувало хлопців від наглої смерті. Весла хвилею змило в море, — тож хоч би й наступила можливість визначити курс, нічим було гребти. Хіба руками!

Але й руки, й ноги, і все тіло замерзло, задерев’яніло. Пальці на руках стали, мов дубові,— не ворухнеш.

Як вони пережили цю жахливу ніч, одному Богові відомо.

Івась спочатку молився, згадував померлих батьків, діда-кобзаря, Катрю, заклинав усіх святих порятувати його, а під ранок втратив усяку надію, схилився на лавочку і завмер, нерухомий, готовий віддати Богові душу.

Керім закляк на кормі і не подавав ніяких ознак життя. Живий він чи вже помер?

Тим часом наступив ранок, зійшло сонце. Це було справжнє сонце, що розігнало хмари. Море потроху почало заспокоюватися, хитавиця уляглася. Десь до обіду небо зовсім очистилося від хмар, ніби їх і не було, стало синє-синє, як улітку. Але Івасеві все було байдуже. Він лежав на лавочці мов мертвий, хоч і бачив і сонце, і синє небо, і хвилі, що поволі затихали, втрачали свій шал.

Він навіть побачив, як раптом над ним виросли борти якогось чималого судна з рядом весел, зі щоглою та вітрилами. Воно нависло над їхнім малим каюком і зупинилося. Напіврозплющеними очима він все це бачив, але не міг зрозуміти, що це був порятунок. Його згасаючий мозок то прояснювався, то затьмарювався темрявою.

Під час одного такого прояснення він почув раптом запитання, мовлене рідною мовою:

— Як тебе звати, хлопче? Як?

Він розтулив губи, силився сказати слово, але виходило щось нерозбірливе:

— Іва...к. Ів...ак... І...ак.

Він намагався сказати “Івась” або “Іван”, але задерев’янілі губи не слухалися його, а гикавка зводила всі його намагання нанівець.

— Івак-к-к!

Чийсь гучний голос над ним прогув:

— Та він же каже — Івак! Івак! Хіба не ясно?

Його підняли, понесли, роздягали, терли, влили в рот ковток горілки. Накрили чимсь теплим, А йому все здавалося, що це сон, що все це відбувається не з ним, а з кимось чужим. Потім усе потьмарилося — і світ зник.

Остаточно він прийшов до тями, коли почали зубилом та молотом рубати кайдани на ногах,— дзвінкий брязкіт заліза пробудив його від глибокого сну.

Він розплющив очі. Лежав уже в якійсь землянці, а не на кораблі, і двоє, судячи по одягу, ковалів звільняли його від пут. Той, що стояв навпроти, побачивши, що парубок дивиться на нього осмислено, підморгнув:

— Потерпи, Іваку, ще на одній нозі розрубаємо — і станеш вільним козаком! А закували тебе, братику, на славу — вже третє зубило затупилося! Ну й нехристи!

— Де я?— спитав Івась.

— Як — де? Серед запорожців! У Василькові, на березі Бузького лиману, де наше Вірне Військо Запорозьке стало кошем... Тобі, братику, з товаришеві твоїм пощастило, що ми натрапили на вас. Ще б трохи, і ви задубіли б на смерть...

— А Керім як?

— Керім?

— Авжеж — Керім. Мій друг.

— А нам здалося, що ти називаєш себе Кириком. Так ми й називали його — Кирик. Він що — татарин?

— Тум. Мати його з Мерефи.

— А-а, отже — наш. Живий він теж. Але заслаб зовсім. Дуже перемерз.

— Він де? Я хочу до нього.

— Він у сусідній землянці. Але почекай, хлопче, зрубаємо з тебе залізо!

І коваль гепнув по зубилу молотом. Потім ще кілька разів ударив — кайдани розпалися. Ногам відразу стало легко.

Івась підвівся, пройшовся —легко! І аж тепер повірив, що врятувався, що на волі, серед своїх людей. На серці стало радісно.

— Я хочу до Керіма!

Старший коваль кивнув молодшому.

— Проведи його, Саво!

Керім лежав у такій же землянці, як і та, де щойно був Івась. Тут було тепло — у кабиці горів вогонь, над ним висів казанок, в якому кипіло якесь запашне зілля. Його помішував кописткою старий сивовусий запорожець із золотою сережкою в правому вусі.

— Ось товариша привів — Іваком зветься,— сказав Сава.— За друга свого турбується...

— Хай зостається — буде мені за помічника,— промовив глухим голосом запорозький знахар.— Бо його товаришеві доведеться лежати не один день.

Керім стогнав, метався в жару. Івась присів біля нього, поклав долоню на гарячого сухого лоба. Лоб горів, як у вогні.

— Керім! Брате! Як тобі? — Хворий розплющив очі. Слабка усмішка промайнула по його схудлому суворому обличчю.

— Важко мені,— прошепотів.— Мабуть, помру.

Івась дав йому кухоль з водою — зволожив запечені губи.

— Не помреш! Тримайся, брате! А я буду весь час біля тебе!

5.

Капітан Поль Джонс добрався до Фінляндії на невеликому прогулянковому боті, а решту дороги до Петербурга — то пішки, то на попутних, то на диліжансі. Столиця вразила

його суворою геометричністю вулиць, величністю мостів і пишністю палаців. Грошей на візника у нього не залишилося, і він йшов самоходом, розпитуючи зустрічних про храми та найвеличніші будівлі, а також про те, як знайти графа Безбородька.

На його подив, майже кожен третій або четвертий пристойно одягнутий пан розумів його і відповідав французькою, англійською або німецькою мовою, докладно пояснюючи, як пройти далі.

Графа Безбородька не було вдома, і стомлений капітан змушений був годину чи й дві прогулюватися поблизу, щоб не прогаяти приїзду графа на обід. Від того, як складеться розмова з графом, залежало багато: відважний капітан не тільки витратився в дорозі, так що не мав навіть і дрібної монети, щоб купити гарячих пиріжків, якими тут торгували мало не на кожному розі, а просто був у відчаї, бо не мав тут ні знайомих, ні даху над головою, ні грошей, щоб, на випадок невдачі, повернутися назад, у Копенгаген.

Тому, помітивши, що біля будинку зупинився екіпаж, він поспішив до нього.

З екіпажа вийшов поважний пан років сорока. Лакей відчинив перед ним двері. Але капітан перехопив його на півдорозі.