— Даремно ти‚ — каже він. — Якби ти її попробував‚ то більше ні з ким не схотів би.
— Може бути. Але не люблю‚ коли хтось керує в цьому ділі.
— Хочеш ще раз?.. Чи боїшся‚ що нічого не вийде? — по дружньому питає Саватій.
— Якщо не вийде‚ ми зробимо йому обрізання‚ — пирхає Груша Горилович. — Де вона? Я вже хочу випити.
— Хай зробить своє‚ тоді з неї більше толку. — Саватій дивиться на мене зовсім доброзичливо. — Якщо будеш слухняним‚ тобі теж дамо випити. Скільки подужаєш. Згода?
— Добре‚ — кажу я. — Але з однією умовою. Якщо нап’юся до чортиків‚ на плечах мене носитиме Жора. Мені подобається‚ коли він мене носить.
Саватій знову сміється‚ витираючи об штани долоню (невже потисне мені руку за вдалий жарт?)‚ а Груша Горилович припиняє гратися ножем і силкується переварити те‚ що я сказав. Якщо добре прислухатися‚ то можна почути‚ як у його вузенькому лобі поскрипують незмащені коліщатка.
— Я бачу‚ клієнт дозрів‚ — нарешті ображається Груша Горилович. — Скільки можна!
— Усім по сім‚ а тобі завжди вісім‚ — каже Саватій‚ який ніколи ні на кого не ображається. Його рожева баб’яча твар не пасує убивці‚ хоч простим арифметичним способом я його вирахував давно. Щоправда‚ спершу був певен‚ що Саватій вчинив це з ревнощів‚ а виходить‚ зовсім навпаки.
Про те‚ що в цій сімейці щось негаразд‚ видно було відразу без окулярів. Демонстративна процептивність Каміли наштовхувала на думку‚ що вона зовсім не остерігається ревнощів чоловіка, який до того ж завжди зумисне «щезав» разом зі своїм фургоном, залишаючи нас удвох. А після розмови з Оленою Йосипівною Підконюшою я зрозумів‚ що тут ідеться про якийсь особливий виняток із правила. Нормальний провінційний мент ніколи просто так не одружиться з мулаткою‚ хай вона буде навіть не повією‚ а незайманою дюймовочкою. Його могла прив’язати до неї тільки хвороблива пристрасть‚ і тут багато чого мені повідала лукаво усміхнена русалочка‚ хоча її виконавцеві далеко було до Сколоздри[45]. Вона підказувала‚ що‚ очевидно‚ Саватій ще під час міліцейських рейдів полюбив оцей занедбаний млин‚ де так зручно було підглядати за тим‚ що тут діялося‚ а чорненька красуня взагалі потьмарювала його розум. Вона‚ ця чорненька красуня‚ як ніхто‚ підходила викінченому вуайєристові‚ адже сама ще змалечку призвичаїлася до жадібних підглядань за собою‚ які детермінували в ній протилежну пристрасть — демонструвати себе сторонньому оку. Отже‚ тільки нестерпний голод став причиною того‚ що Саватій заради Каміли ризикував своєю кар’єрою від самого початку‚ а потім взагалі відважився на неймовірний крок‚ узявши з нею по суті фіктивний шлюб. Згодом обставини дозволили Ярчукові справдити візіоністично геніальну ідею з оцим мотелем (тим таки любим йому млином)‚ який став не стільки джерелом прибутків‚ як незрівнянною забавою. Голод вимагав найгостріших вражень‚ і Саватій діставав їх тільки тоді‚ коли посилав у кімнату над прірвою Камілу. Єдине‚ що не в’язалося на моєму намисті‚ — це вуайєризм з убивством. Бо ще після першого відвідання мотелю «Млин»‚ повернувшись до Києва‚ я став цікавитись цим симпатичним від хиленням у фахівців і‚ прикриваючись своїм універсальним посвідченням завідувача відділу убивств‚ зустрівся з кількома досвідченими психіатрами (із Саною я торкався цього питання досить віддалено)‚ і всі вони‚ як один‚ запевняли‚ що ці люди навряд чи здатні убивати‚ адже в самій основі вуайєризму лежить пасивність і нерішучість. Лише професор Качур припустив‚ що така крайність можлива за умови‚ якщо обсервант (він мав на цей предмет власний термін) споглядав насильницькі акти з побиттям і кров’ю. На мою думку‚ він влучив просто в «десятку»‚ адже Сава тій завдяки своїй професії міг не лише бачити в таких випадках кров‚ а й пускати її власноруч. Людина‚ яка нажила капітал непевним шляхом (одного Гольденберга йому вистачить на весь вік)‚ могла‚ не кліпнувши‚ спровадити на той світ заблуклого до мотелю свого квартиранта‚ котрий також повівся з Камілою нетрадиційно. На те в Остапчука були свої причини‚ хоча мені думалося‚ що він‚ як оце і я‚ поцікавився неординарною русалочкою‚ мальованою на склі. Кохаючи Камілу‚ він взагалі міг відмовитися від утіх у домі її чоловіка‚ чим і накликав на себе гнів.
Але ж Каміла… Каміла… Попри все вона не схожа була на останню стерву‚ яка б погодилася на жорстоку розправу… над закоханим у неї… Альошею. Очевидно‚ зачумлена наркотиками‚ вона пішла в його кімнату‚ не знаючи‚ що Олекса відхилить її любощі і накличе біду. До того ж Остапчук міг сказати Камілі щось таке‚ що розкривало їхню таємницю‚ і це доконало Саватія‚ адже те‚ чого він не обсервував (як сказав би професор Качур)‚ якраз і могло викликати люті ревнощі підігрітого‚ але не втішеного до кінця вуайєриста.
Щодо мене‚ то тут у Саватія нагромадилося також рахунків чимало‚ і найнебезпечніше те‚ що він здогадується про мою втаємниченість у його темні справи‚ а отже‚ живого мене звідси не випустить. Приреченому на смерть нічого не залишається‚ окрім блефу‚ і хоч мій блискучий сценарій зазнав краху‚ у тій пляшці‚ яку я так зухвало і самовпевнено відкоркував‚ залишалося ще три ковтки. Чомусь я поклав собі‚ що ковтків саме три‚ — либонь, знову зациклювався на щасливому числі‚ хоча Саватій пішов ще далі і сказав‚ що всім по сім‚ тобто назвав найсимволічніше число магії‚ яке матеріалізоване не тільки в семи кольорах райської дуги та музичній гамі‚ але і в кількості днів‚ які знадобилися для сотворіння світу. Лише Жора розуміє це число в єдиному значенні — як семеро одного не ждуть‚ та все одно я дивуюся його витримці‚ дивуюся‚ що він дотяг мене сюди живим після того‚ як дістав такі два блискучі удари — ногою під нижню щелепу і лівицею у печінку.
Якби в мене не запаморочилося в голові‚ я б завдав третього (!) вирішального удару моєму дорогому бачі‚ вивівши його з ладу‚ і повісив би собі на шию якусь‚ хай найскромнішу‚ медальку із Бенової колекції‚ а так — мій бача‚ мій любий знавець пушту розвалився на стільці (на безпечній відстані) і бавиться собі ножиком‚ яким наскрізь можна проткнути найситішого баранця із Ярчукової (це щось овече? — згадалися слова Василя Івановича) ферми.
Однак вони чекали Камілу‚ як зрештою чекав її і я‚ адже це ім’я — Каміла — навіть у римлян означувало людину‚ зобов’язану бути присутньою при жертвопринесеннях. І вона прийшла‚ я здивувався‚ що замість тоги або хітона на ній була та сама кофтина й спідничка‚ які я подарував голій русалочці. Каміла принесла три (!) пляшки кагору — церковного вина для причастя‚ можна сказати‚ ритуального трунку‚ який теж вказував на особливість моменту‚ хоча Саватій пояснив‚ що це його улюблене вино ще з молодості‚ воно дуже швидко вступає в жили і гріє кров‚ бо й само густе та червоне‚ як кров. Жора зрадів‚ що з’явилася хоч якась робота його ножеві‚ дуже спритно відкоркував усі три пляшки й одну відразу перекинув над своєю широко роззявленою паще кою — здавалося‚ він не ковтав напій‚ а просто переливав його із меншої посудини в більшу‚ хоча на шиї все таки ворушився маслакуватий борлак‚ наче у Жори в горлянці застрягло коліно того барана‚ якого він недавно приніс у жертву.
Саватій тим часом узяв і собі пляшку‚ а третю‚ повагавшись‚ подав мені‚ і з його легкої руки я теж відпив перший ковток тягучого трунку‚ хоч терпіти не міг солодких вин. Однак що зробиш — мені теж годилося підкріпитися‚ а вимагати чогось путнішого a la carte[46] якось було незручно.
Не причащалася тільки Каміла‚ я відразу помітив‚ що вона вже «своє зробила»‚ і коли відкинулася на спинку стільця навпроти Саватія‚ то ми з ним уже несамохіть ставали обсервантами‚ бо її ножиці були такими ж відкритими‚ як і в русалочки.
Проте Ярчук дивився не на Камілу‚ а на мене‚ і я мимоволі згадав анекдот про те‚ що спостерігач платить десять доларів‚ а той‚ хто спостерігає за спостерігачем‚ — сто. Проте знов таки було якось недоречно наполягати на своїх правилах гри‚ тим більше‚ що люди ставилися до мене цілком нормально‚ можна сказати‚ по приятельському‚ адже один із них виніс мене на плечах із поля бою непритомного‚ виніс‚ як найдорожчого побратима‚ а я, невдячний, досі не повісив йому на груди орден «Червоної зірки»; другий любенько подав мені для причастя пляшку кагору‚ ніби знав‚ що я повинен відпити із сієї чаші бодай три ковтки; третя взагалі готова була‚ як співається в гімні‚ покласти за мене душу й тіло‚ а почасти вже й поклала‚ — і це ще не все‚ це ще тільки початок цілого комплексу послуг і догоджань.