давнiшнього опiку.

– Жало часто замiнюєте? – питала фрау Шульце i Соня зiтхала: коли псується паяльне жало,

замiнити його на iнше майже неможливо – краще купувати новий паяльник.

– Не треба! – радiла, мов дiвчинка, стара фрау. – Розкажу вам такий секрет: щоб жало слугувало

довше i не псувалось, його треба... – вона робила довгу багатозначну паузу, пiд час якої Соня готова

була вмерти вiд цiкавостi. – Його треба змащувати звичайним силiкатним клеєм!!!

I обидвi реготали, мов навiженi, чудово розумiючи одна одну.

– Срiбло... – говорила фрау Шульце, перебираючи дрiбнички тремтячими пальцями. – Срiбло –

найчистiший матерiал у свiтi... А що ви знаєте про срiбло? Я гадаю, що все, що ви робите – не просто

так. Це видно по ваших очах. I ваших роботах...

I Соня казала, що срiбло тече її жилами замiсть кровi, що вона може творити з ним дива i воно

пiдкоряється їй так, нiби є однiєю субстанцiєю з нею.

Фрау Шульце з захватом розглядала кожну фiгурку, кожне колечко i кольє, пiдносячи їх то до

свiтла, то до носа, охкала, оцiнювала.

У Сонi голова йшла обертом: невже хтось у цьому свiтi може цiкавитись цим так само, як вона. I

хто б мiг подумати, що це буде стара iноземка з сивими кудельками i хворими ногами!

– У вас, певно, на батькiвщинi були виставки? Є каталоги? – питала фрау Шульце.

Соня лише здивовано хитала головою i розгублено знизувала плечима: кому це все потрiбно?.. I

фрау Шульце ледь не пiдстрибувала до стелi, не розумiючи, що всього цього нiхто нiколи не бачив.

– Мiй покiйний чоловiк навчив мене розбиратися в ювелiрному мистецтвi, – говорила стара панi. –

Те, що я бачу, – надзвичайно! Ви собi цiни не знаєте, дитинко! Ви копирсаєтесь в садку, мов комаха,

не шкодуєте своїх золотих рученят i самi не знаєте, чого вартi! А ваш... чоловiк... хiба не бачив цi

роботи?

– Бачив, – вiдповiла Соня. – Але вiн вважає, що це металобрухт i марнування часу.

Фрау Шульце уважно глянула на її дитяче обличчя, гмикнула.

– З цим треба щось робити! – впевнено сказала вона, хитаючи головою. – I як, скажiть менi, ви

можете працювати, якщо у вас немає умов... Вам потрiбна майстерня! А ви все ховаєте в ящик та ще й

пiд ряднину! Це неподобство! Це незручно! Ай-яй-яй...

Зрештою вона попросила кiлька виробiв, аби сфотографувати їх i вiдiслати своєму похреснику.

– Вiн живе в Штатах, тримає кiлька галерей i взагалi дуже впливова в цьому бiзнесi людина. Його

батько був одним з кращих учнiв мого покiйного чоловiка, а бешкетник-Гаррi, хоч i не перейняв цей

талант, але є одним з найкращих промоутерiв ювелiрного мистецтва. Впевнена, вiн буде в захватi!

Соня сказала, що фрау може забирати хоч все, не шкода.

– Це диво, диво... Це стара школа... Це Лалiк... Точно, Лалiк. Звiдки це у вас взялося?.. – ще довго

не вгавала фрау Шульце, забираючи в подолi Сонин «брухт». – Я зроблю з вас людину... От побачите!

Ви сидите на бомбi i самi того не усвiдомлюєте... Ну, Гаррi, тримайся...

Усе це вiдбулося вдень. А ввечерi Соня лежала на диванi в очiкуваннi чоловiка i перечитувала

книжку турецького письменника. Її палець був замотаний лейкопластиром. Вона чекала на знайомий

звук авто за вiкном i знала, що сьогоднi, як i завжди, Саня вiдмовиться вiд вечерi. Адже вiн не раз

казав, що має зберiгати хорошу спортивну статуру, щоб не бути схожим на бюргера...

Вiн увiйшов, виклав на стiл покупки, якi вона просила його зробити: флюс, розчинник, канiфоль.

– Ти не уявляєш... – захоплено почала говорити Соня. – Наша хазяйка, фрау Шульце...

Вона хотiла розповiсти про дивний сьогоднiшнiй випадок, про те, яким спецом в її справi

виявилася стара панi, а головне – як високо оцiнила її вироби.

– Бачила, що робиться в нашому парламентi? – увiрвав її Саня, вмикаючи телевiзор.

– Нашому? – розгублено перепитала Соня, розумiючи, що Саньковi зовсiм не цiкаво слухати її

балачки про фрау Шульце.

I, дiйсно, все що вона хотiла розповiсти чоловiковi, здалось їй мiзерним, не цiкавим i Соня

прикусила язика.

– Нашому! – роздратовано пiдтвердив Саня. – Адже, ми поки що громадянство не змiнили! Так от,

цi кретини знову зчинили бiйку! I не тiльки бiйку, але i «димовуху» та ще й яйцями кидались! Сором

на весь свiт!

Соня здивовано поглянула на нього:

– Я не вмикала телевiзора сьогоднi. А через що бiйка?

– Ну, так, воно тебе не обходить, маленька, – поблажливо сказав Саня. – А бiйка через те, що

пiдписана нова угода про термiни перебування росiйського флоту в Криму. А ще новий президент

вiдмовився визнавати Голодомор геноцидом. Ну i таке iнше...

– Це несправедливо, – невпевненим голосом сказала Соня, боячись, що знову скаже щось не те. –

Це вiдкидає нас на десять рокiв назад...

– Кого «нас»?! – зморщився чоловiк. – Як на мене – гори воно все вогнем! Сидiли в дупi – ще

посидять. Нас це не стосується.

– Навiщо ж тодi була потрiбна незалежнiсть? – ще тихiше промовила Соня.

– Щоб розiкрасти країну! А потiм ось так знову стрибнути туди, де за тебе все вирiшуватимуть

iншi! Але ти, люба, цим не переймайся, адже, дякувати Богу, у нас все iнакше – особливо у тебе, живи

собi та радiй!

– Повтори, будь ласка, останню фразу, – замислено промовила Соня.

Саня здивовано вигнув лiву борову, але виконав її прохання.

– Задоволена?

– Шiсть ком... – сказала Соня.

– Що?...

– У твоїй промовi шiсть ком... – повторила Соня.

– Це так важливо для тебе? – гмикнув вiн, знiмаючи краватку.

– Важливо... – сказала Соня.

Саня роздягнувся i пiшов до ванної. Вiн взяв звичку пiсля роботи по кiлька годин старанно митися,

наспiвуючи в душi бравурнi маршi.

Соня виглянула у вiкно – внизу в синьому серпанку тихо дихали ще не розквiтлi бузковi кущi. Але

бруньки вже були тугими, напруженими – в очiкуваннi справжнього тепла, щоб вистрiлити салютом

маленьких, фiлiгранно виточених квiтiв. I це треба було негайно зафiксувати!

Соня накинула хустку i вийшла в сад.

Марина. Вiкно в свiт

Ось стоїть вона бiля вiкна, сором'язливо тримаючись обома руками за комiр пеньюару,

облямованого лебединим пухом, дивиться на вулицю, залиту iмпресiонiстичними кольорами вечiрнiх

сутiнкiв.

З її вiй на щоки тече фарба – це такi собi романтичнi сльози, якi пускають зiрки нiмого кiно. I все в

цiй ситуацiї схоже на казку, в якiй вона, Марина, спочатку грає жебрачку, а потiм – принцесу.

...Ось тихо риплять дверi i вона здригається, але не обертається i не рухається. Просто стоїть бiля

вiкна i на тлi рiзнобарвної вулицi, що вiдбивається в тонованому склi, бачить своє лице – таке чисте i

ясне, мов у мадонни. Так колись про її обличчя сказала вчителька лiтератури. Фарба, що тече з вiй,

робить очi величезними, а вираз обличчя – зворушливим, беззахисним. Усе вiдбувається, як в кiно.

...Ось дверi вiдчиняються i входить ВIН. Звiсно, вiн ще не бачить її обличчя i вона здається йому

звичайною дiвчиною, з якою можна провести кiлька приємних годин. Вона повiльно обертається. I вiн

бачить її лик, що нагадує лик мадонни, її очi, її тремтячу посмiшку, за якою криється страх i гордiсть,

бачить її руки, схрещенi на кiнчиках комiрця так, нiби вона захищається, бачить її всю, пiдсвiчену зi

спини неоновими тiнями.

I трапляється диво.

«Ти вперше?...» – каже вiн.

«Навiщо?» – каже вiн.

«...з такими очима?» – каже вiн.

«..з такою фiгурою?» – каже вiн.

«..з таким поглядом?» – каже вiн.

Вони стоять у темрявi кiмнати i в спалахах вуличного карнавалу говорять самими вустами – тихо-

тихо. I вона розповiдає йому, що все у її життi – брехня вiд початку до кiнця. Вона хвора, отруєна цiєю