Розділ шістнадцятий Леда Ніжина, Часник, таранька та вовняні шкарпетки

...Рівне кругле озеро розтеклося посеред кімнати. Воно лежить, наче дзеркало. У ньому відбиваються вогні ліхтарів, що світять у парку. Озеро – це місяць. Він лежить на підлозі в Лединій кімнаті, а на небі зяє чорна кругла діра. Проте на небі він і не потрібен – у парку сніг, він світить сам по собі. А місячне озеро лежить у Леди на підлозі. Варто лише опустити ногу з ліжка, як відчуєш його прохолоду. А якщо Леда пірне в цю срібну амальгаму – вийде з неї молодою. З тонким станом, гнучкими суглобами, рівними ніжками й спиною, гола і прекрасна, як тоді... Ось на поверхню озера сідає білий птах із великим червоно-чорним дзьобом. Леда посміхається йому й притискає палець до вуст. Мовляв: не кряч – усі поснули, не скубись – вранці тут буде повно пуху, не махай крилами – на шелест зійдуться інші. Вони зіпсують озеро, забруднять його і скаламутять. Білий птах дивиться людськими очима, свердлить ними Леду, гіпнотизує. Ці очі темні, пронизливі. Леда тремтить, Леду притягує цей погляд, Леда тане під ним, як Снігуронька. Леда, погана дівчинка, щось не так зробила? “Ти все перебрехала по-своєму. Ти – вперта сука! Ти хижа наволоч! Ти бездарна актриса, без мене – ти нуль! Поглянь на себе: ти не Леда. Це ім’я тобі більше не пасує!” Довга шия птаха витягується, тягнеться до ліжка. Це вже не птах, це – змій. Леда затискає в долоні хрестика, що висить у неї на шиї. Він висить там майже півстоліття. Цей хрестик належав тій жінці, ім’я якої Леда ніколи не вимовляла вголос. А нещодавно вимовила – вперше. Вимовила тій дівчині, що ранками стоїть над Ледою, немов смерть, і дослухається до дихання. Ось чому птах гнівається на Леду. Та дівчина добра й недобра водночас. Вона розчісує Леді косу. Вона чимось схожа на ту, іншу, яку Леда так боялася, на ту, чий хрестик вона зараз затискає в долоні. – Що сталося з Ледою Ніжиною? – питає дівчина. – Вона ж не померла! Кажіть мені правду. Що ви зробили з Едіт Береш? Лети, лети, птахо, звідси! Я згадаю тільки тоді, коли тебе тут не буде... Він так любив її... Ту... Ту саму... – Кого? – питає дівчина. Ту саму... Ту жінку, якою тоді захоплювалися всі, ту саму... – Кого? – питає дівчина. – Ту... Едіт... Береш... О, як мені стало моторошно. Добра й недобра дівчина налила мені крапель у склянку, перелякалася, що я знепритомнію. І сиділа довго-довго, поки я говорила... Поки Леда говорила. Але тільки те, що могла вимовити. Леда мовчала про те, чого казати вголос не можна. А хіба можна говорити про те, як... ...Як Леда – гола і прекрасна – стоїть біля вікна, купається в місячному світлі. Молода, з гнучкими суглобами, рівними ногами і спиною, намагається затулитися руками, сховатися за хвилею волосся, за фіранкою, за зливою місячного світла. Вона стоїть. Так захотів він. Він лежить на широкому ліжку (таких ліжок, за його словами, він ще ніколи не бачив, хіба що тут, у Лединій родині) і палить... Струмок диму, спалах вогню, очі... – Не рухайся! – наказує він. – Стій так ще... Леді холодно і спекотно. Леда дивиться на цівку диму й хоче залізти під ковдру. Але вона усвідомлює, яка вона прекрасна в місячному

світлі. Він кохатиме її доти, доки вона буде ось так стояти на відстані – гола і прекрасна.

А вона кохатиме його довіку. Попри все. ...Як Леда тримає його голову в себе на грудях і відчуває, що він здригається усім тілом, сопе, хрипить щось незрозуміле. Леді моторошно. Але вона знає: він невинний, він чистий, як немовля, як білий папір та перший сніг. А якщо це навіть не так – Леда все одно кохатиме його. Він – чистий і невинний, він – немовля. Він не відає, що творить! Леда скупає його у ванній, огорне великим пухнастим рушником і скаже: “Я завжди буду з тобою. Моя душа належить тобі, хоч би що ти робив...” ...Як Леда чекає на дзвінок у двері. їй байдуже, що він вигадає нині, які тортури. Вона зробить усе! Він розсипає по підлозі горіхи (бабусині горіхи, з саду, що привіз батько). Від нього пахне горілкою, коньяком, смаженим ягнятком із ресторану “Національ”. – Збирай! – каже він. – Я тебе ненавиджу. ...Як Леда йде на пошту. У дерев’яній коробці складено в’язку часнику, п’ять штук в’яленої риби, кілька пар вовняних шкарпеток. Леда озирається, їй моторошно. На коробці страшна адреса – та, де Леді ніколи не бути, адже Леда ніжна і світла. Леда ніколи не бреше, а тут уперше тремтячою рукою виводить на місці, де має бути зворотна адреса, ім’я своєї подруги. Чому вона це робить? Можливо, тому що почула від досвідчених людей, що часник запобігає розвиткові різних хвороб, від яких випадають зуби, старіє обличчя і зморщується шкіра. Можливо, тому, що їй не присилають більше квітів – білих лілей після кожноївистави... А може – через його голос, який щоночі шепоче лагідні слова і... називає п чужим іменем. Тим, яке тремтячою рукою Леда виводить на коробці щотижня. Щотижня! Адже боїться, що посилки можуть загубитися – то нехай дійде бодай одна...

...Як Леда вмирає. Вмирає повільно і довго, як вона кам’яніє. Хіба можна закам’яніти від любові? Леда не знає, як відповісти на такескладне запитання. її цьому не вчили.

...Як одного весняного дня подруга приносить їй хрестик – маленький срібний хрестик і каже: “Це передали від НЕЇ. Вона скоро повернеться...” І Леда більше не Леда, а депутат міськради, полум’яна батькова спадкоємиця. Одним розчерком пера вона може заборонити ТІЙ жити в цьому місті. Одним розчерком пера – надати притулок. Леда обирає друге... ...Добра й недобра дівчина мовчить. Що вона може зрозуміти?! Мовчить, дивиться – їй немає чого сказати. Вона надто молода. Молода і прекрасна. У неї сумні очі. Великі, сині й сумні.

Вона вкладає Леду в ліжко, закутує ноги ковдрою, дає пігулку. І раптом каже:

– Пробачте... Леда заплющує очі.

А вночі по підлозі розтікається дзеркальне озеро і прилітає птах...

Розділ сімнадцятий Про що дізналася Стефка

Оля-Олюс я... П’ятикімнатна квартира в центрі міста, дитячі свята довкола ялинки, на які няні приводять... О, про цих дітлахів Олю- сина мама тихо шепоче на вушко бабусі незрозумілі слова: “Це – наркомпрос, це – ЦК, це – ЧК, це – маскульт, це – вхутемас”... Тому Олюся дивиться на них широко розкритими очима. І всі хлопчики закохуються в неї – і Вхутемас, і Маскульт, а дівчатка – товстенька Цк і чорнява Чк – ревниво оглядають сукні. На темних вулицях суцільний морок, по них ходять “бабаї” в куфайках (лякає бабуся Олю), у сірих довгих пальтах (шине- лках, каже бабуся), і якісь темні люди, що шикуються строєм (патруль). Олюся зрідка виходить на ту страшну вулицю, особливо взимку. Тому так радіє новорічним святам. Дітлахи лізуть пальцями в тарілочки з червоною ікрою, кидаються пиріжками з картоплею та грибами. – Хлібом не можна кидатися! – серйозно каже Оля-Олюся. – Нехай бавляться! – поблажливо каже тато. Потім усе поглинає туман. Провалля в пам’яті. Нове свято настає навесні, коли Олюсі вісімнадцять. У її кімнаті на стіні висить портрет Віри Холодної, у шафі – сукні, капелюшки, фільдвлерсові панчохи і ще одна рідкість – панчохи з капрону. Але ті Олюся соромиться одягати – на них із самого верху візерунки, мереживна резинка... Сороміцькі панчохи. “То для “Мулен Руж!”” – каже бабуся. Що таке “Муленруж” Олюсі невідомо. Але є в цьому слові щось привабливе, це – як назва кіно, про яке Олюся божевільно мріє й не знає, як до нього дістатися. Але воно підступає до неї саме. Настільки близько, що в Олюсі перехоплює дихання. Стається це весною, коли все місто вкрите каштановим та бузковим цвітом. А Олюся сама стає квіткою. На ній бузкового кольору сукня з білим комірцем, білі шкарпетки й нові лаковані туфлі на високому підборі, на шиї шовкова китайська хустка, у руці – ридикюльчик з бузкового оксамиту. Олюся відмовляється від батькового авто і йде пішки. Йде подавати документи до університету. Факультет обирали всією родиною, але останнє слово все-таки було за.Олюсею – філологія. Олюся любить поезію, знає напам’ять купу віршів і має секрет: коли дома порожньо, вона стає перед великим люстром у передпокої і читає їх уголос. Час від часу заламуючи руки, як Віра... Олюся – сама весна! Олюсі насправді немає, тіло – то лише оболонка, хоча й необтяжлива, але справжня Олюсина сутність – це музика, пташиний спів, шовк, молоко, конвалії, перлини, пух, місячне світло, рожева зоря, шоколад, біле хутро, ананаси в шампанському, ах- матівський “Ройлс-ройс”... На всьому цьому вона замішана, на цьому вихована батьками й бабусею. І тому вона пливе – золотим човником – посеред золотої, залитої сонцем центральної вулиці чудового квітневого дня 1937 року, немов уві сні, в якому немає місця ані чорному страху, ані запаху підгорілої гречаної каші! Олюся стає в чергу за морозивом і краєм ока помічає, як за нею спостерігають двоє імпозантних чоловіків. Обидва в білих модних макінтошах, костюми – в тонку смужку, велюрові капелюхи. – Фруктове! – замовляє Олюся й з цікавістю дивиться, як продавщиця вправно накладає в рурочку рожеву смакоту. Потім із морозивом вона йде далі й знову бачить тих двох – вони йдуть за нею. Олюся сідає на лавочку, вони зупиняються, дістаючи з кишень портсигари... Поки один дає другому припалити, Олюся швиденько встає й тікає в арку, обходить відрізок вулиці кругом і...