— Звідки вам про це відомо?

— Звідки? З власного досвіду.

— Але свого останнього подиху ви ще не глитнули, нє?

— А от якраз і глитнув. Я мав той останній подих, але доля покерувала так, що я воскрес і живу вдруге. Живу, пам'ятаючи про свій останній подих і про всі дверцята і щілинки, які прочинилися для мене.

— То ви теж осяяні космосом!

— Що? Космосом? Це звучить, як прибитий з-за рогу мішком.

Несподівано князь зупинився, роззирнувся і скомандував розсіятися пагорбами. А Фрузя прямувала далі в напрямку галявини, що разом з невеличким озерцем тішила око кроків за триста. Там востаннє зустрічали однорога.

Бумблякевич хутко засапався і, вибравшись на гору сміття, вирішив сісти перепочити. Далеко-далеко, доки очі сягали, звивалися гірські пасма, окремі вершини сягали хмар і вкриті були снігом. То там, то тут виринали чорні фігурки мисливців, полохаючи птаство і різну кумедну звірину, що її виплекала сміттярка. Їхні голоси, звуки ріжків і гавкіт хортів котилися луною, десятикратно повторюючись і гублячись у павутині провулків.

Два барвистих майтелики всілися неподалік і стали паруватися. Бумблякевич, з цікавістю стежачи за їхніми рухами, згадав, як у дитинстві кидав разом з іншими хлопчаками каміння у скліщених песиків. Майтелики хутенько зробили свою справу, спурхнули і відлетіли. Іти вже нікуди не хотілося. Сидячи отак та мугикаючи собі під ніс якусь нехитру пісеньку, Бумблякевич раптом відчув на собі чийсь погляд.

Великі темні очі дивилися на нього з купи сміття просто під ногами.

— Ти хто? — спитав Бумблякевич і навіть наставив на них рушницю.

Очі скліпнули, сміття заворушилося в різні боки, і з нього вигулькнула гарненька дівоча голівка.

— Це я, — сказала вона і підморгнула.

— А що ти тут робиш?

— Я — русалка.

— То це правда?

— Що — правда?

— Що в смітті водяться русалки?

— А ти очам уже своїм не віриш? Ти ж мене бачив ще коли тільки зайшов до лябіринту.

— Я думав — ввижається.

— Я за тобою давно спостерігаю, — засміялася русалка і висунулася так, що з'явилися її білі виточені рамена.

— Для чого?

— Просто так. Цікаво. В тобі щось таке є, що привертає увагу. Відразу видно, що ти інтелігентна людина і розумієшся на жіночій вроді.

— Що тут одне з другим має до речі?

— Котре одне і котре друге?

— Те, про що ти щойно говорила.

— А про що я щойно говорила?

— Ти не пам'ятаєш, про що ти мені говорила?

— Ми, русалки, ніколи не пам'ятаємо того, що говоримо. Кожне слово, яке злетить із наших вуст, мигцем вивітрюється з голови. Це, між іншим, дуже зручно. Голова завше залишається вільною для свіжих слів. Якби усі жінки володіли такою здатністю, ціни б їм не було.

— Але ж ти пам'ятаєш про те, що мене вже бачила, так?

— Побачене запам'ятовується, а сказане ні. То про що ж я говорила?

— Про те, що я інтелігентна людина і розуміюся на жіночій вроді. А я спитав, який тут зв'язок між інтелігентністю і розуміння жіночої вроди. Мені видається, інтелігентність тут ні до чого. Можна розумітися й не будучи інтелігентом. І навпаки — бути інтелігентом і нічого не розуміти в жінках.

— Це для мене заскладно. Скажу тільки, що з інтелігентною людиною значно приємніше мати справу. Ви ж напевно і книжки читаєте?

— Звичайно.

— Чи траплялося вам щось цікаве про русалок?

— Ну, скажімо, в Андерсена описана історія про русалку, яка прагла стати людиною.

— Приблизно так я це собі й уявляла. Хіба люди здатні вигадати щось оригінальніше? Наприклад, історію про людину, яка прагла стати русалкою. Невже вам ніколи не марилося стати водяником і мати у свому розпорядженні цілий гарем русалок?

— Марилося, — чесно зізнався Бумблякевич.

— А тепер на хвильку уявіть собі, що ви не водяник, а сміттяник, і довкола вас такі чарівні істоти, як я.

Тепер вона вивільнила й руки зі сміття і, випорпавши якогось пощербленого гребінця, заходилася розчісувати своє густе волосся, при цьому зиркаючи на Бумблякевича таким палким поглядом, що він спалахнув рум'янцем.

— Ум-м-м… — підморгнула русалка і, стріпнувшись, вивільнила із сміття білі перса. — Мав би охоту?

Бумблякевич розгубився від такої відвертости й закашлявся.

— Ну, не будь таким тюхтієм! — простягла до нього руки русалка, і ось уже все її тіло разом зі срібним хвостом з'явилося на поверхні, а в лусці заграло сонце.

Бумблякевич ковзнув жадібним поглядом вздовж її тіла, уважно обстежив круглий животик, який плавно переходив у хвіст, і ошелешено промимрив:

— А-а… як… е-е… ми… теє… в… куди?..

— В туди! — засміялася русалка і, ставши навкарачки, наставила Бумблякевичу розкішну гепцю[70] — круглу й пухкеньку, мов снігова куля.

Бумблякевич знервовано проковтнув слину і якусь хвилю мовчки милувався цим розкішним витвором натури. На його превелике задоволення, гепця не була замкнена навіки, бо мала під сподом рожеву щілинку, котра спрагло пульсувала і манила до себе так заклично, так гаряче, що Бумблякевичу запаморочилося в голові, і він, уже сливе без пам'яти, заходився розщіпати ширінку.

— Ну… ну… швидше… — благала русалка.

Та щойно Бумблякевич обхопив руками білі півкулі і ось-ось уже мав проникнути всередину, як згори гримнув чийсь гучний оклик:

— Стійте!

Русалка, мов ошпарена, верескнула і щезла в смітті.

Бумблякевич гарячково защепнувся і зірвався на ноги. Одноріг стояв перед ним стрункий і високий, його тонке біле хутро сліпило очі і сонячні промені грали на кожній із його щетинок. Бумблякевич від несподіванки і страху роззявив рота, найбільшу його увагу прикував великий і гострий, ще й закручений гвинтом ріг. Уявив собі, як одноріг нахиляє голову і встромляє рога йому в живіт, розпанахує кишки, проламує ребра, пробиває спину, а потім підкидає безвільне тіло нещасного Бумблякевича вгору, і летить воно, падає в провалля на випростані руки русалок, у їхній регіт…

— Якби ви спробували її втрати, — промовив одноріг чистим і дзвінким голосом диктора телевізії, — вона б ураз замкнула вашого прутня і, як би ви не сіпались, а таки затягла б у глибини сміття. А там на вас чекали б виснажливі утіхи, які потихеньку перейшли б у повільну дистрофію і смерть.

«Боже! Який він розумний!» — це перше, що подумав Бумблякевич.

«Боже! То він ще й розмовляє?» — це друге, що подумав Бумблякевич.

— Вмерти на сміттярці! — витер він піт із чола. — Ні, цього я б не витримав.

Погляд однорога впав на рушницю, що лежала під ногами.

— Отже, ви один із них.

— Я? Боронь Боже! Я тут взагалі випадково. Оце тільки сьогодні забрів на цю сміттярку, а мене запросили на полювання на… цього…

— На мене.

— На вас. Здається… Але я тільки гість.

— А рушниця?

— Клянуся вам — я не вмію стріляти. Я ще ніколи не пробував. Мене мали навчити по дорозі, але я відбився від гурту…

— Вони хочуть мене убити, — сумно сказав одноріг.

— Чому ви думаєте, що саме вас? Адже є й інші однороги.

— Так, є… Але вони не вміють говорити. Вони звичайні звірі.

— А ви — ні? Ви ж так само одноріг.

— Ні. Я не одноріг. Я — Господь однорогів. Я — їхній Бог і пророк. Коли мене буде вбито, більше ніхто вже не перешкоджатиме полюванню на моїх дітей. Щоб убивати їх безкарно, мусять спочатку вбити мене.

— Чому ж вони досі цього не зробили?

— Бо не знають, хто з однорогів є Богом. Вони вбивають чергового звіра і щоразу думають, що вбили Бога. Їдять його, запивають вином і тішаться, що перейшла у них сила Господня разом із м'ясом і кров'ю, серцем і мозком.

— А дозвольте поцікавитися, яким чином ви перешкоджаєте їм убивати ваших… мне-мне… дітей.

— А таким, що я сам убиваю мисливців. Оцим ось рогом.

— О… о… то ви… могли вбити й мене? — пополотнів Бумблякевич, і ноги під ним підломилися.

— Міг би. Але, на щастя, ви спокусилися цією русалкою. І коли я побачив, що ви вже готові її відфайдолити, то здогадався, що ви не місцевий. Усі, хто мешкає тут, добре знають, чим це може скінчитися. І я навіть гадав собі, що й ви не ликом шитий і, замість встромити їй у дучку свого прутня, встромите цівку рушниці.