— Знаєте, що почалося потім? На основі того вашого припущення пустили хвилю: фінансова група «Південь» відкрита для кримінальних схем і готова перетворити їх на суто бізнесові. Ви в курсі, скільки потім довелося виправдовуватися панові Захаревичу? Ви завдали його діловій репутації суттєвої шкоди.

— Настільки суттєвої, що ваш шеф аж на три місяці виїхав із країни на лікування і чомусь приховував, де саме лікується і що лікує. За ці три місяці про нього забули, а потім він почав фінансувати якусь поганеньку партію на дострокових парламентських виборах.

— Я навіть не знаю, пане Вараво, чому я зараз розмовляю з вами.

— Бо зі мною не нудно, Світлано. Я вношу у ваше життя свіжий струмінь різноманітності.

— До побачення, пане Вараво.

— Секундочку! — я далі тримався, мов сама люб’язність. — Взагалі-то в мене приватна справа. Мені потрібна консультація вашого шефа. І я можу дати будь-яку розписку, що предмет і тема нашої розмови не будуть оприлюднені жодним чином. Серйозно, Світлано, чес-слово.

На тому боці дроту витримали невеличку паузу.

— Не певна, що Григорій Юхимович захоче вас бачити, — почулося нарешті.

— Мені не обов’язково бачити його. Можу поговорити по телефону. Тільки в телефонному режимі буде не дуже зручно. Кажу ж вам — справа моя особиста, стосується лише мене. Згадайте, Світлано, — хто з журналістів за останній рік хоч раз просив про таке? Це я хочу вас заінтригувати…

Знову пауза, цього разу — довша.

— Добре, — відповіла Світлана. — Я спробую. Якщо не передзвоню вам протягом півгодини — не морочтеся і не турбуйте мене.

— Значить, мене буде послано далеко?

— Далі, ніж ви думаєте, — вірна речниця мільйонера поклала трубку.

Коли чесно, позитивного результату я не чекав. Світлана навіть не уточнила, що саме мені потрібно від її шефа. Але просто так відмовити мені вона теж не могла. Якщо цей процес займе півгодини і буде супроводжуватися попередньою розмовою із Захаревичем, той на власні очі зайвий раз побачить старанність свого прес-секретаря. Аби втриматися на своєму місці, так час від часу в нас роблять.

Та Світлана мене дуже здивувала. Хвилин за двадцять після нашої предметної розмови вона акуратно віддзвонилася. Голос не потеплішав, тон не змінився, та від цього новини все одно гіршими не стали:

— Завтра на восьму ранку. Як виняток, перед нарадою. Охорона вас пропустить, я вже даю розпорядження.

— Чим я можу віддячити?

— Пишіть гадості про наших конкурентів, — чесно відповіла Світлана.

Мене провели до переговорної кімнати і чи то попросили, чи то звеліли почекати.

Не скажу, що мені часто доводилося бувати в кімнатах, де багаті буратіни перетирають свої справи і роблять бізнес. Та кілька разів таки доводилося бесідувати з панами в подібних приміщеннях. У кожному випадку це були ті, кого наприкінці вісімдесятих називали пацанами, у першій половині дев’яностих стріляли або ховалися від замовлених ними пострілів, у другій половині того ж десятиліття або судили, або намагалися домогтися їхньої екстрадиції з-за кордону. Коли нарешті все вляглося, то на стінах їхніх кабінетів та переговорних кімнат почали з’являтися картини невідомих художників. Ні, невідомими ці художники були для мене і таких самих дрімучих типів. У вітчизняному мистецькому середовищі цих художників знали і, очевидно, поважали — роботи митців, яких не знають і не поважають, буратіни не купували і на свої стінки не чіпляли.

Стіни переговорної кімнати Григорія Захаревича прикрашали великі фотографії в дорогих рамках.

Усюди Григорій Юхимович був поруч із відомими та знаними митцями. Де і коли Захаревич устиг сфотографуватися з Робертом Де Ніро, Брюсом Уїллісом та Елтоном Джоном, я поняття не мав. Зате можу здогадатися, де, коли і за яких обставин він сфотографувався з Віктором Павліком, Олегом Скрипкою, Ольгою Сумською, Кузьмою з групи «Скрябін» та між Таїсією Повалій і Миколою Басковим.

Що характерно — фото з політиками спонсор політичної сили на стінку не повісив. І, думаю, на робочий стіл так само не поставив. Я знову переконався в передбачливості Григорія Юхимовича: афішоване знайомство з політиком корисне сьогодні, завтра, післязавтра, але через місяць-півтора саме це знайомство виявиться не зовсім бажаним та корисним для бізнесу. Тоді як перебування на короткій нозі з людьми творчими робить мільйонера вищим хоча б у власних очах.

Я саме роздивлявся фото Захаревича та Сонцевої, коли за спиною почулося:

— Цікаво?

Я повернувся. Діловитий, підтягнутий і суворий Захаревич стояв у дверях.

— У вас тут цілий іконостас.

— Іконостас — це лики святих. Жоден із тих, кого ви бачите поряд зі мною, не святий. А про мене ви й ваші колеги взагалі пишете як про великого грішника.

Захаревич коротко потиснув мою простягнуту руку, і я сприйняв це за добрий знак. Принаймні, переходити на особистості він не збирається. Ми вмостилися один навпроти одного за круглим дерев’яним столиком а-ля «ампір».

— Кави? — коротко запитав Захаревич.

— Можна.

— Зараз принесуть. Коли в мене тут люди, я завжди прошу, аби принесли каву за кількістю гостей.

— Дуже мудро.

— Про мою мудрість, пане Вараво, ви свого часу дуже любили писати. Знаєте, чому я вас прийняв сьогодні? Тому, що ви мене знаєте, а я вас — ні. Точніше, ви робите вигляд, що знаєте мене. Нам пора ближче познайомитись. Ви пишете на економічні теми?

— Ви ж в курсі, на які теми я пишу…

— Мій бізнес не має тепер жодного відношення до теми, яку ви зазвичай розробляєте, — відчеканив Захаревич і повторив: — Не має жодного відношення. Тому я наполегливо просив би не пов’язувати більше моє прізвище з кримінальною тематикою. Ні прямо, ні непрямо.

Секретарка в строгому діловому брючному костюмі принесла дві чашечки кави. Поставила одну перед шефом, другу — переді мною, сказала: «Цукор там уже є» і знову залишила нас сам на сам. Я відпив зі своєї чашечки. Дивно: цукру там рівно стільки, скільки треба. Ні більше, ні менше. До своєї чашечки Захаревич не доторкнувся.

— Ми домовилися, — він не запитав — промовив це ствердно.

Я вирішив промовчати, чекаючи нагоди перейти до того, що цікавить мене. Моє мовчання Захаревич, очевидно, зрозумів по-своєму.

— Так ви пишете на економічні теми?

— Ні. Я слабо розбираюся в дебетах, кредитах і сальдах…

— Сальдо, — машинально поправив Захаревич. — Цей термін не відмінюється.

— Бачте — зовсім не розбираюся. Ну, хіба що стаття про чиїсь відкати може мати відношення до економічної журналістики.

— Мені потрібна людина, яка пише на економічні теми. Хочу замовити кілька матеріалів. Робота буде оплачена. Як, нічого в голову не приходить?

— Бога ради, Григорію Юхимовичу! — я картинно сплеснув руками. — Будь-яке видання тільки раде буде співпрацювати з таким солідним замовником! Дайте доручення Світлані…

— Мабуть, ви мене не розумієте. Чи робите вигляд, що не розумієте. Я не хочу рекламних текстів, проплачених офіційно, через рекламні відділи. Їх ніхто не читає, бо рекламу видно. У мене є інформація, яку треба поширити зі сторінок преси. Це стосується в першу чергу ринку нерухомості, первинного та вторинного. Я не збираюся рекламувати себе та свій бізнес, просто є справді цікава інформація.

— Цікава для кого? Що треба написати: ціни на столичну нерухомість будуть рости чи навпаки — падати? Скільки таких публікацій потрібно, аби вони спрацювали в інтересах вашого бізнесу чи проти бізнесу конкурентів? Бачите, Григорію Юхимовичу, навіть невинна тема може так чи інакше мати не зовсім порядний підтекст. В очах громадськості, звичайно. Я правий?

— Ви — розумний, — відповів Захаревич і тут же підправив власну категоричність: — Не те щоб дуже, але не дурний — точно. Принаймні, вмієте робити близькі до правди висновки на рівному місці. Тому я ще раз запитую: на економічні теми пишете?

— Ні. У термінах заплутаюся, — я подивився співбесіднику в очі.