- Єсть! - подумав Дмитрiй i тут же до болю вкусив свою губу: йому раптом спало на думку покiнчити з Ганною.

Але вкусив вiн губу не тому, що насувається щось трагiчне, а тому, що згадав: така трагедiя, по сутi, була вже. Хiба це не Ганну вiн розстрiляв колись, у часи громадянської вiйни, бiля якогось провiнцiального монастиря?

- Знаєш що, Ганнусю, - раптом кинув Карамазов. - Я зараз думав про тебе й подумав, що ти воскресла. Як це розумiти?

- Ти, Дiмi, страшенно неясно говориш, -сказала Ганна. - В чому там справа?

Карамазов мовчав. Тодi товариш Вовчик повернувся на правий бiк i промовив в'яло:

- "Укiнчений", як кажуть галичани, "фiльозоф".

- Покинь, Вовчику, свої сентенцiї, - мало не скрикнула Ганна i знову звернулась до чоловiка:-Чого ж ти мовчиш, Дiмi?

Але Карамазов i тепер не вiдповiдав. Вiн повернувся до кошика з абрикосами й уважно розглядав його. Вiн зараз згадував свої унiверситетськi роки i свою буйну розкуйовджену голову з пiвденними романтичними очима. Спогади завжди тривожать, i на їхньому фонi дiйснiсть становиться яснiшою. Вiн, здається, хотiв тодi кiнчати медичний факультет. Але як це давно було! Кiлька слiв, i бiльше нiчого: febris catarrhalis, здається, - простудна зимниця i febris gastrica - шлункове розстройство. Потiм spiritus amoniaci causticus, pro pauperos[2] i… здається, все.

"Але все-таки: чому ж я ухиляюсь вiд головного?" -подумав про себе Дмитрiй i, очевидно, подумав уголос, бо товариш Вовчик повернувся i сказав, що його друг нагадує йому стару бабусю: вона теж вiчно щось буркотить собi пiд нiс.

Ганна уважно подивилась на чоловiка. Тiльки-сьогоднi, саме в цей момент, її глибоко затривожив вiн. Їй прийшла мисль, що повторюється зимова iсторiя. Правда, колишнiх сцен вона вже не спостерiгає, тепер Дмитрiй уже не б'ється головою об стiнку (а зимою вiн це частенько робив), вiн уже не згадує раковину з калом, куди нiбито попала революцiя, бiльше того - йому знову зрiдка загоряються очi, i вiн виглядить бадьоро й весело. Але Ганнi така змiна декорацiї завжди здавалася не зовсiм природною… I потiм, цi абстрактнi розмови про нацiю. Вона, звичайно, далеко не проти того, щоб її країна вийшла на широку дорогу. Але навiщо робити з цього iстерику? I, нарештi, це зовсiм нерозумне захоплення: по-перше - воно може зробити з нього вiдсталу людину, по-друге-це просто зрада соцiальним iдеалам.

- Дiмi! - промовила Ганна. - Я все-таки прошу тебе говорити яснiш. Що ти хотiв менi сказати?

Карамазов зробив незадоволене обличчя (мовляв, чого вона прилипла до нього?) i раптом занервувався.

- Iди ти до всiх чортiв! - скрикнув вiн i стукнув стiльцем об пiдлогу.

Тодi товариш Вовчик, що знав Дмитрiя не гiрше Ганни i знав, що зараз може розiгратись сiмейна драма, поспiшив на допомогу i почав заспокоювати друга:

- Ну, добре! Чого ти галасуєш?.. Ти ж таки, Дмитрiй, - культурна людина.

Вовчик бiльше нiчого не сказав, але й цього було досить. Вовчик якось прекрасно впливає на нерви i, мабуть, тому, що вiн якийсь не вiд свiту цього: у нього нiколи не буває трагедiй i вiн так просто i ясно дивиться на життя. Вiн, наприклад, прекрасний лiнгвiст, йому - науковому спiвробiтниковi - пропонують уже професорську кафедру, але йому якось перешкоджає бiльярдний кий (вiн неабияк грає на бiльярдi). I коли правду говорити, то футбол багато бiльше цiкавить його, нiж уся ця лiнгвiстика, що її вiн пiзнав так досконало.

- Я йду в сад! -сказала Ганна й вийшла з кiмнати.

II

Товариш Вовчик пiдвiвся, взяв на зуби зелений абрикос i крiзь цей абрикос кинув незадоволено:

- Знаєш, друже, я не сказав би, що ти поводишся з дружиною по-товариському.

- Ти так гадаєш? - одвертим глумом розтягнув Карамазов.

- Що значить "гадаю", - спалахнув Вовчик. - Це - факт. Так, це факт, шановний добродiю!.. I ви вiд нього не можете вiдмовитись.

Треба було чекати, що лiнгвiст тут же пiдкреслить своє незадоволення французькою чи то англiйською фразою: так завжди було з ним, коли вiн починав гнiватись. На цей раз його попередив Карамазов.

- Donnеs-moi votre pouls?[3] -сказав вiн, iронiчно простягаючи руку.

- Я прошу тебе не жартувати! - мало не скрикнув товариш Вовчик. - Я вимагаю поставитись до мене серйозно. Скажи менi: ти любиш Ганну?

- От тобi й раз! А тобi яке дiло? Чи, може, ти її хочеш полюбити? Коли так, то хай буде тобi вiдомо: я її ненавиджу.

- Ненавидиш? Чому ж ти тодi живеш iз нею? I… взагалi, яке ти маєш право дурити її?

Дмитрiй взяв зi столу папiроси й запалив сiрник. Обличчя йому раптом зблiдло, вiн став раз у раз поширювати очi.

- А ти як думаєш: яке це право?

- Покинь, будь ласка, жартувати! - заверещав товариш Вовчик. - Я з тобою серйозно говорю!

- I я з тобою серйозно говорю! - Карамазов зупинився, пiдвiвся з канапи i сказав надiрваним голосом: - Але я бачу, що ти все-таки не розумiєш, за що я її ненавиджу. Так зрозумiй же: я її ненавиджу за те, що вона тиха й лагiдна, за те, що в неї ласкавi очi, за те, що вона безвiльна, за те, що вона - нарештi - нездiбна вбити людини. Розумiєш тепер?

Лiнгвiст здивовано подивився на приятеля. Вiн зовсiм не чекав такого рiшучого й несподiваного повороту в розмовi й, розгубившись, спитав наївно:

- А навiщо їй убивати людину?

- Це, Вовчику, дуже складна iсторiя, - хворобливо всмiхнувся Дмитрiй, - i я боюсь, що ти її не зрозумiєш. Ти, звичайно, вчена людина, але, як менi вiдомо, на фiлологiчному факультетi таких питань не чiпали.

- Що ти хочеш цим сказати? - тоном ображеного промовив лiнгвiст.

- Буквально нiчого!.. А втiм, я хочу сказати от що: людину, Вовчику, дуже нелегко вбити!.. Ти ще нiколи не вбивав… не на вiйнi, а так, у звичайному побутi? Ну отi А я вбивав i знаю. Це дуже складна процедура. I саме тому складна, що робиш це цiлком свiдомо, заранi знаючи, що не вбити нiяк не можна.

- Ти, Дмитрiй, говориш нiсенiтницю?

- Нi, Вовчику, я говорю те, що думаю. I говорю давно вiдому iстину; тiльки через убивство можна прийти до цiлковитого соцiального очищення… Ти розумiєш, що я маю на увазi? В динамiцi прогресу соцiальну етику можна мислити тiльки як перманентний "злочин". Я злочин беру в лапки, бо свiдоме вбивство во iм'я соцiальних iдеалiв нiколи не вважав за злочин.

Товариш Вовчик ще з бiльшим здивуванням подивився на приятеля.

- З якого це часу ти почав так думати? - спитав вiн.

- Саме з того часу, коли я весело подивився на майбутнє, коли в менi знову з страшною силою заговорила воля до перемоги, коли я знову почав безумно ненавидiти своїх обмежених сучасникiв.

- Ти говориш зовсiм як пророк, - iронiчно кинув товариш Вовчик. Карамазов холодно подивився на лiнгвiста i сказав:

- А ти думав, що я й справдi звичайна людина? Ах, який ти наївний, друже! Отже, поспiшай виправити свою помилку, бо Дмитрiй Карамазов воiстину пророк. Справжнiй пророк, i тiльки через нього ти найдеш сенс у цьому земному життi.

Дмнтрiй раптом зупинився. За якихось кiлька хвилин вiн пожовтiв. Рот йому перекосився, i нижня губа дрижала.

- Але Дмитрiй Карамазов, - сказав лiнгвiст, - все-таки великий фразер i проспiвав собi добрий панегiрик.

- Що ж робити, -криво всмiхнувся Карамазов. -На. свiтi ще нiколи так не траплялось, щоб панегiрики складали тому, хто їх уже не проспiвав сам собi… так чи iнакше. Я спiваю собi цинiчно, але не в цьому ж справа. Мета завжди виправдовує засоби. Мiй цинiзм примушує тебе й iнших звертати на мене увагу, менi ж цього й треба. А що я фразер, то ти теж правильно пiдмiтив, - несподiвано погодився вiн. Звичайно, все це, мабуть, фрази, i завтра я їх, можливо, буду сам соромитись.

- Гм, чудеса! - сказав товариш Вовчик i раптом забiгав по кiмнатi. - I охота тобi, Дмитрiй, фiлософствувати? Це ж така глупота, що ти й не в'являєш собi.