Нарешті підійшли до Держвидаву. Там ми обтрусились бід дощу й зустріли ще кількох творців читанок («папа рєжєт, мама клєіт»).
У кімнаті Аркадія Любченка |5, автора «Буремної путі», кількох /талановитих оповідань і не закінченого ще роману, до нас підійшов Пилипенко 1б, автор «Байківкиці» й закінченого роману «Малоросія», і каже до мене:
— А в цьому році вашого прізвища в держвидавівському календарі не буде.
— Під рубрикою «історичні події»? — питаю я.
■ — І під рубрикою, і без рубрики! Ніяк не буде!
— Та невже? — кажу я й сідаю до столу, щоб трохи поплакати.
І я плачу гіркими слізьми, Тоді Пилипенко, Юліан Шпол
33
2 М. Хвильобий
і Олесь» Досвітній (як і Аркадій Любченко) починають утішати менСо Але як утішити? Я говорю крізь сльози:
— За що? За що? — І, вийнявши з кишені жменю підсмаженого насіння, вибираю гарбузові кабачки й зі смаком лузаю гарбузові кабачки (мовляв, «за що? за що?»).
Нарешті, поговоривши про садизм, пролетарських письмоводителів і рябу шкапу, ми йдемо до нашого мецената — Раїси Азарх 17о Вона зустрічає нас милою усмішкою»
— А...— говорить Раїса Азарх,— Дуже рада вас бачити!- А тебе, Мсоїаз, особливо!
Вона мені пропонує перевидати мої твори під ыазвЪю «Твори»» звичайно, відмовляюсь. Словом, я проти. Вона — за. Я проти! Вона — за! Виявляється також, що за і мої приятелі, як от Аркадій Любченко0 Тоді я погоджуюсь, і ми складаємо умову.
..«І от умову складено. Я знову перечитую свої оповідання . (до речі, страшенно нудно перечитувати) і сідаю писати «вступну новелу». Але що писати? Знаю тільки, що написати обов’язково треба, бо ж і я все-таки несу відповідальність за себе.
...І от я відповідаю. По-перше — «твори». Це зовсім не «полное собрание сочинений», це не претензія — це непереможне бажання моїх меценатів: Раїси Азарх, Сергія Шшшпенка й Аркадія Любченка. Отже, за всякими справками з приводу назви звертайтесь, будь ласка, до вищеназваних меценатів,
А тепер про зміст. Свою наймолодшу .збірку 18 я писав на початку двадцятих років нашого століття (в 1921 —1922). В кімнаті, де я працював, було страшенно тісно (жило багато народу), так що я міг сідати за стіл лише вночі. Саме тому, мабуть, у моїх творах і мжичка.
Ні, мабуть, не тому: я просто фіксував настрої двадцятих років.
Тепер про форму. Я, знаєте, належу до того художнього напрямку, який сьогодні не в моді. Я, пробачте за вольтер’янство, я... романтик! Саме відси й іде розхристаність і зворушливе шукання самого себе до ста двадцятьох років (я думаю прожити сто п’ятдесят).
Впливи. Я погоджуюсь з тими вельмишановними критиками, що не бачать у моїх творах нічого оригінального. Вони мають рацію: весь я в лабетах пільняківщини 19 та інших «серапіокових братів» 20.'
Мова. Мова моїх творів надзвичайно кострубата. Окремі вирази бувають буквально безграмотні. От приклад: «Балачки його нічого собою не уявляли». Про мову моїх творів можна прочитати у професора Сулими 21.
От і все. А; коли сказати, що я можу- бути автором тільки одного твору, який хочу написати через багато років і до якого я дійду, очевидно, через етюди, то це вже буде рішуче все!
Словом, я до безумства люблю небо, трави, зорі, задумливі вечори, ніжні осінні ранки, коли десь летять ошянопері вальдшнепи — все те, чим там пахне сумновеселий край' нашого строкатого життя» Я до безумства люблю ніжних женщин з добрими, розумними очима, і я страшенно шкодую, що мені не судилося народитись таким шикарним, як леопард» Іще люблю я до безумства наші українські степи, де промчалась синя буря громадянської баталії, люблю вишневі садки («садок вишневий коло хати») 22 і знаю, як пахнуть майбутні городи нашої миргородської країни» Я вірю в «загірну комуну» і вірю так божевільно, що можна вмерти. Я — мрійник і з висоти свого незрівнянного нахабства плюю на слинявий «скепсис» нашого скептичного віку. Ну, і так далі»
А тепер — поки що до побачення! Зараз іду в робітничий квартал до радянських робітничих домиків і буду там слухати, як заливається гармошка бродячого музики»
Вона заливається якось сумно, і я думаю: тут я все-таки не зустріну професора Канашкіна, і я пригадую,* що попереду мене стелиться великий життьовий шлях. Він починається десь у минулих віках і шкутильгає осінньою елегією через шведські могили, через Сорочинський ярмарок і далі, аж до гофманської фантастики (між іншим, можна сказати не тільки «Три мушкетери» 23, але й «три м у ш к е т о н е р и». Мушкет, аркебуза — це одно, а мушкетон — це .старовинна рушниця з набоями в кілька куль, що одразу летять у кілька сторін)»
...Словом, хай живе життя! Хай живе безсмертне слово! Хай живе тропічна злива — густа, запашна й надзвичайно тепла. Я — вірю!
..ІГОліан Шпол, автор комедії «Катіна любов, або Будівельна пропаганда», мовчки ступає за мною. Весь він як мокре курча, і — дивно! — з його капелюша тече чомусь синя вода.
’* Драстуй, Юліане Шпол! Драстуй, запашне життя! Тисну вай руку! Завтра піду на могилу комунара, автора «Ударів молота і серця» 24. Я понесу йому пучок синьооких фіалок і там згадаю про свою загадкову смерть. Драстуй, Юліане Шпол! Драстуй, запашне життя! Я — вірю!
І
Коли за лісом зав’яне молодик, там десь, на степах, над озиминою, цвіт стелиться, а він зав’яне — в рселях сутеніє, розливаються цебра синяви — тихої, блідої, і вмирають каганці Тічки тоді бігають, тріщать тини, скаженіють пси, найбільш крихкотілі,— дужі пси мовчазно шкутильгають за переможцем, а крихкотілі в спорзній солоднечі гризуться» Спорзно тоді в повітріс Тому наші прадіди теж у цей час бігали тічкою, а наша кров — прадідівська, червона і теж горить,
А от клуніо Так, клуні! В них торішня солома, а на ній зеленіє кохання» І до клунь тріщать тини. І риплять вони теж спор-зно. Хто знає, як у ці ночі клуні риплять? Солома зітхає, так вона зітхала віки, навіть коли татарські загони блукали по степах на Україні.
І от: на однім боці Ворскла — Дамаївка, на другім — хутір Комарівка. Недалеко гетьманський ліс, а далі — Диканька (ди-каньське пиво й меди опішнянські — недалеко біля Полтави) * Дивишся на гетьманський ліс, згадується: гетьманщина, Гоголь \ татари, Карло XII2 і т. ін. Тоді могили жевріють, ніч, день, ранок, світанок — все одно... Над степами гойдається шу-ЛІК&...
Із Дамаївки приїздили двоє: Павло й Мишко-комуніст. Приїздили на човні до Степанового городу. Степанова дівка — Гандзя, казали — повна пазуха грудей. У Степановій клуні спала й Оксана. З Оксаною от що: їй 17 літ, батько її, Рубан, сюсюкає, а мати теж сюсюкає. Оксана ходить «корольком», груди що яблука тверді, й несе їх уперед, от і спокушала парубків.
Казали:
— Оксано, пора на вечорниці!
А батько не пускав. Парубки обмазали ворота дьогтем, а на ворота солом’яного діда поставили. Рубан перелякався й засюсюкав:
— Сарае іди носювати в клуню!
Оксана:
— Що ви, тату?
— Сарас, сьоб мені сього гріха більс не було.
І виштовхав із хати, а сам пішов у комнезам скаржитись. А було це вдень. Оксана подумала й пішла до Гандзі. Та ж спить з парубками вже шостий рік» Порадила: лягай зо мною. Послухала. Гандзя з Павлом на возі, а Оксана поки що сама. На другий день Павло приїхав з Мишком, і Мишко ліг біля Оксани.
Було й так: Павло забариться, а Гандзя чекає. Тоді виходили з клуні, щоб парубки не почули, і через город до дощок — прали удень білизну там. Сюди приставав Павлів човен.
Комарівка була на узгір’ї, і з дощок майоріли силуети будівель. З річки йшов дух — може, татарський, задвістілітпо-задній, може, з баговиння, і річка була далека в своїй глибині, вона з Дніпра в Чорне море бігла, думалось, що й вона морськими синіми бурями дихає, казали — Комарівка над баговинням замислилась, так: вечори ходили по 'Комарівці — сірі, тихі — і далі — далі.с» І Оксана мріяла. А Гандзя булькала у роді ногами, спідницю закочувала й співала: