Вибух, що закриває білий світ — хтозна, який у його житті, — і Яків прокидається. Різкий біль пронизує його тіло. Десь коло серця. Не можна й ворухнутися.

   «Невже таки гаплик? — думає. — От тобі й століття. Три місяці всього не дожив. Нє, трохи більше. Али й штирьох не набереться».

   Він лежав, не міг ворухнутися. Не міг і боявся. Колись так уже було. Тоді дохтурка, що мала дивне, незвичне для села ім’я — Вікторія, сказала, що, напевне, у нього був мікроінфаркт. Хоча серце у вас, Якове Платоновичу, сказала, як у молодого. «Того й живу», — подумав Яків. Авжеж, на серце не скаржився ніколи. Од покійного батька таке дісталося. Той смалив тютюн, як холєру, нажив болячку в льохких. Олька тепер каже, що, судячи з усього, був у діда Платона рак, али що вона може знати, й ни бачила, щитай, діда николи. А серце було добре, як і в нього, Якова. Стико пережив, стискалося хіба, али ж ни боліло. А тут — мікро... Господи, й вимовити трудно. Раптом засміятися з тої вимовлячки захотілося, тико ж повернутися не мона, й коли сміх прийшов, то різонуло, аж в очах потемніло. Йолькина мати, потемніло, хоч у хати й так темно, як у ступи. Артем, той каже — як у негра в дупі. Та нє, не в дупі, в жопі, каже, по-тамтешньому, і вже по-своєму, по-московськи. Непутьовий син у нього вийшов, хоть і офіцер. Кіко раз до себе кликав, се’дно ж роботи там не має. Али нє, сидьма сидить у тій своєї Расєї.

   «Якби був той маленький телефон, то подзвонив би», — подумав Яків.

   Ті телефончики, мобілки, типерка, щитай, усеньке село має. Помрете, казала Олька, то й нихто не довідається. Хіба я прийду, та пізно буде. А так би подзвонили, коли що. Ніби він міг би подзвонити, як умре. Дурна баба, хоть і дочка.

   І тут Яків почув дивний звук. Наче хтось тихенько, зовсім тихенько з тамтого боку стіни пиляє. Маленькою пилочкою, мовби боїться хазяїна сполохати. Злодії? Та злодії нинішніх часів через двері нахабно лізуть, а то й геть теї двері виламують. Тоді що ж то таке?

   Яків таки усміхнувся. Не засміявся, а посміхнувся. Бо зрозумів — то сюрчить цвіркун. Авжеж, цвіркун, цвіркунисько. Запізнілий гість, неспальникякийсь осінній, що не знати чого озвався.

   «Відспівує він мене чи що?» — сердито подумав Яків.

   Зараза мала, все більше й голосніше сюрчить. Може, який піп, батюшка цвіркунячий?

   Тут йому прийшла химерна думка — вони ж обоє цвіркуни. Бо ж те прізвисько перейшло не знати чого. Покійний батько казав, що його прабабусю, яка рота не закривала, і балачки нестримні вела, і в хорі церковному співала, Цвіркунихою прозвали. Так і повелося. А тепер і Ольку так позаочі кличуть, сам чув — Цвіркуниха. І Зосю так, бувало, прозивали — тая полька-Цвіркуниха. Полька Цвіркунова.

   «Кепсько мині, Зосько, — подумав Яків. — Ни доживу, певне, до ста, як хотів. Ни доживу. Та й нащо? Затарандорила то Олька — мусите дожити. Ви-те ж у нас, як Мотрунка Песиха вмерла, найстаріший в селі. А того ни розуміє, дурна баба, що давно моє місце коло Зосі».

   Цвіркун стих. Одспівав, виходить. А він ще живий. Хоть і ворухнутися не може. І в очах від однієї думки темніше за цюю довгу ніч темніє.

   Яків поворухнувся. І зновика провалився кудись у безвість.

   2

   За вікном все ще стояла густа осіння нічаниця. І ще хтось стояв. У вікно заглядав. І Яків знав, хто то. Не Зося, ой, не Зося. І не злодій та душогуб якийсь.

   Стоїть і проситься до хати Трохим, як не раз уже бувало. Бувало, й не витримував, виходив за поріг. Трохим тоді у темряву відступав. Тилько він чув, як дихає важко. Як тоді на стежці.

   Теперка вийти не міг. То й став просити Трохима до хати. Хай би зайшов, розплатився. Він на все давно згідний.

   Не зайде. Бо дух, ци примара, ци тінь невидима, зіткана з самої ночі, не може зайти. Тилько приходить. І кудись проситься.

   В душу? У пам’ять?

   Яків, бувало, навіть чарку йому наливав. Ставив на підвіконне.

   «Зувсім солома поїхала», — казав тоді собі.

   Али й на другий раз ставив. І на третій.

   ***

   Четверо їх приходило. З пізньої осені сорок п’ятого, ще пізнішої, ніж теперка. Коли вперше постукали, щоб погрітися.

   Четверо. Боївка. Потім ще і взимку, і навесні, й літом. По одному й по двоє. І четверо. Тилько під осінь один змінився. Явтуха Гупалівського вбили. Казали, коли на машину з якимось начальством нападали. На зміну йому прийшов Женік, Геник, тоже з сусіднього села. Зусім хлопчина молодий, на школяра схожий. Казав, що батька його замучили в емгебе за сотруднічество, от він до лісу й пішов. Шкода було Геника Якову й усіх їх шкода, тих хлопців.

   І ще двоє тоже з сусідніх сіл були. А один з їхнього. Трохим, чоловік Гандзі, той самої, до якої і Яків, може, посватався б, якби Зося не приїхала. До себе йти боявся, знав: у хатах, тих, що в лісі, часом засідки робили. А може, й пробирався коли, хто його зна. Раз попросив, щоб Яків покликав Гандзю в гайок, той самий, де вони колись із Улянкою стрічалися. Покликав.

   Улянки вже не було в селі. Вивезли до Сибіру, разом із Вергунами старими і всіма дітьми, як куркульську сім’ю і «бандпособників». Тиміш із самого сорок другого був у повстанцях, казали, що сотенний, а інші, що бери вище — курінний. Тико не бачив його Яків.

   А цим і хліба давав, і до хліба. Щось їх час од часу до нього приводило. Може, те, що хата крайня, коло гайка, лозняки зразу за городом, та й садок мало не до рова перед гайком тягнеться, ніхто не побачить. А ще казали, що з ним душу можна одвести. І знали, яким він духом дихає.

   Раз покликав старший, Тодось: ходімо, покажемо бункер, криївку нашу. Пушов. Може, й прив’язати до себе міцніше хотіли. Не міг відмовитись. До того ж Тодось з усмішечкою, не вельми доброю, сказав:

   — Чи забоїтеся? Ви ж у нас красноармєєц?

   — Який там красноармєєц! — відмахнувся Яків. — 3 лагера німецького призвали, то й мусив іти.

   — Ну, не кажіть. — Тодось осміхнувся. — За Родіну, за Сталіна кричєли?

   — За Родіну, за Сталіна через мінне поле гнали, — нахмурився Яків. — Штабелями трупів укладали. А з мине... Цілих два десятки осколків і набоїв з тіла витягли.

   — Ну, не сердьтеся. До себе ж не кличемо.

   — Діти в мене.

   Авжеж, діти. Навесні сорок сьомого сталося диво, яке він давно ждав. Зося, що минулого літа зновика загрубіла, нарешті подарувала йому довгожданого сила. Артемієм назвали, Артемком, на честь прадіда по материній лінії.

   Яка то була радість, коли він взяв на руки маленьке тільце. Над головою підніс...

   Син!

   Глипає оченятами, кривиться, а який же козарлюга має вирости!

   — Найщенслівіший таточко, — сміється Зося.

   Кудись діваються його ревнощі. Бо ж, як приїхав, про медальйон, про чоловіка того розказав, що в піч німаки кинули, як Зося закричала:

   — Тадик!

   Тадик! Перша любов, он як!.. Зубами скреготнув. І одразу засоромився. Про себе подумай, сказав. Про свою придибенцію.

   Відчував: щось обірвалося у Зосиному серці. А може, й нове поселилося. Кудись він сам відтіснений. Чи так здавалося?

   А тепер він був ладен Зосю разом з сином високо на руках підняти. Навчився від Зосі цимало ніжних слів, яких соромився раніше вимовляти.

   — Кажи: коханнєчко моє, — шептала Зося на вухо і, коли він мовчав, сердилася: — Кажи, дурнику. Мені тоє ваше словечко вельми подобається. Ци єзика вкусив? А може, й зєв, Свентий Єзус... Покаж.

   Казав те слово, хоч справді трохи язик дерев’янів. Не вмів таких слів вимовлєти.

   «Панські Цвіркуни», — кепкували в селі.

   І от дождався сина. А Парасочка до того чєсу геть у красуню виросла. Як лозинка тоненька, білявка, з гордим, як у матусі, поставом голови. «Польське поріддя!» — часом мимоволі сердився Яків. Сердився про себе. Бо любив дедалі дужче старшу дочку. Дивною любов’ю любив, аж сам того лякався. Чим далі, тим дужче — в міру того як росла, випиналася, виструнчувалася Парасочка, як росли горбики грудей, випружнювалися й вабили до себе, як наливалися зеленкуватістю очі, великі й виразні, аж до болю, до щему в грудях, знайомого по Зосиних очах. І в якусь мить зловив себе Яків на думці — хочеться йому свою нерідну дочку як жінку мати. Під собою мати, а може, й до дерева притуливши. Як то Улянка і Зося любили.