Згодом житло вдосконалювалося. Воно вже не оберігало людини (хай вона сама себе оберігає), воно оберігало вогонь! Людина винайшла вогонь, і його захист на багато років став для неї найголовнішим завданням. Вогонь був святинею. Його ховали в яму, оточували яму своєрідними ширмами з листя й циновок; очевидно, ці ширми набирали форми полум’я, таких собі куренів, а вже від куреня до шатрової церкви, до собору — один крок!

Було цікаво мандрувати серед тисячоліть людської культури, шукати відповідей на нові та нові питання, бо, як тільки ти знаходив одну відповідь, відразу виникало десяток нових питань, і кінця не було цьому, і ти заплутувався більше й більше, але не відступав, бо хотів довести свої дослідження аж до сьогоднішнього дня, аж до якихось конкретних суджень, які допоможуть тобі в твоїй роботі, в твоїй майбутній роботі, бо теперішня твоя робота — це далекі рейси на МАЗі з Миколою Кіндратовичем, а майбутня — будування. Чи можливі такі будинки, щоб бетонні панелі навішувати на колони, мов паруси? Паруси трикутні й чотирикутні, бетонні паруси майбутнього.

Я пішов до інститутської бібліотеки десь лише через два тижні після перших відвідин, коли розмовляв там з новою бібліотекаркою, і лише тоді згадав про ту бібліотекарку і згадав, що обіцяв бути через шість днів, а не через дванадцять, і ще просив зберегти для мене відкладені тоді книжки. Мабуть, вона вже їх знов розтикала по полицях, віднесла до книгосховища? Та не біда! Дістанемо знов.

ВЕРОНІКА

Щодня тепер ішла я до бібліотеки, мов боса по кризі. Сподівалася: зайду до читального залу і побачу коло столика видачі його. Мене тіпала лихоманка очікування і страху, що очікування те — марне, що й сьогодні його знов не буде і не буде більше ніколи. Майнув і зник. Хто він, і звідки, і де його шукати, і чому він так запав до серця? Йшла, мов босими ногами по холодному льоду. Наче по голках ступала. Одягалася всі дні так, що дівчатка в читальному залі сиділи і весь час дивилися не в свої книжки й конспекти, а на мене. Гнат Косар-Косаревич якось зустрів мене в інститутському дворі, став від подиву, свиснув.

— Ніко! Що таке? В тебе черговий психоз? Зустріла незвичайного хлопчика? Але ж пожалій нашу парфюмерну і легку промисловість! Не забувай про режим економії, Ніко!

— Відчепись, — сказала я йому. — Ти прекрасно знаєш, що твої дотепи я вже давно вивчила напам’ять, як таблицю множення.

— Це свідчить, що ти мене поважаєш не менше, ніж таблицю множення.

— Бери свою повагу і йди собі геть від мене.

Я майже втекла від нього. Боялася, що він приведе своїх дружків до бібліотеки і там зустрінеться з тим... шофером.

Якась першокурсниця попросила в мене «Начерталку». Поки я заповнювала формуляр, коло столика зібралося ще кілька студентів і студенток. Бували іноді такі важкі дні. Я подала дівчині книжку, сковзнула поглядом по тих, що ждали, мої очі наштовхнулися на сірий імпортний піджачок, на гидкий дешевий піджачок (я терпіти таких не могла!), і в мене все вмерло всередині. То був він! Я не могла підняти погляду вище. Не мала сил. Зате мала силу напустити на себе крижану холодмість і, не звертаючи уваги ні на нього, ні на будь-кого з присутніх, якимсь дерев’яним голосом спитала слідуючого: «Вам що?» Відпустила одного, другого, третю, четверту. Кінець. Усе. Я не бачила, але знала, що більше нема нікого, що тепер тільки він стоїть переді мною, о, щоб ти все життя так стояв і не рухався!

Мої очі самі без мого бажання, в противагу моїй волі, полетіли вгору-вгору, вистрілили просто йому в обличчя, зустрілися з його очима — сірими, світлими, ясними, добрими. Він посміхнувся, як і тоді:

— Здрастуйте, от і я знову.

Ага. Ти нагадуєш про те, що було тоді. А чи пам’ятаєш ти свою обіцянку прийти через шість днів? Чи взагалі пам’ятаєш свої обіцянки, чи тобі дорогі лише власні бажання? Тепер головне: жодного зрадливого поруху. Нізащо не показати, як я ждала його всі ці дні. Сховатися за байдужість, за суворість, виставити наперед руки суворості, відпихати його, штовхати в груди, бити, лупцювати.

— Я вас слухаю, — геніально холодний голос. Як у жаби.

Зніяковіла посмішка. Ви ніколи не побачите такої посмішки!

— Хіба ви мене не впізнали?

Не піддаватися? Був такий фільм: «Ті, що не піддаються...» Це мій девіз.

— Тут надто багато буває студентів, щоб усіх запам’ятати.

Він прибрав свої руки з столика, засунув їх до кишень, знов хотів покласти на берег столу.

— Ви ще того разу не хотіли давати мені книжок.

— Очевидно, були на те підстави.

Не треба було так швидко розкривати свої козирі, але він не помітив, а став виправдуватися:

— Я обіцяв прийти через шість днів, але затримався в дорозі.

Я мало не крикнула: «Аварія?», але погамувала в собі вигук, стала пильно вивчати чийсь формуляр, потрібний мені, як болячка.

— Мене зовсім не обходить, хто й де затримується.

Я вб’ю його своєю байдужістю! Хай знає.

— Розумієте, полетів поршень у машині, і ми три дні сиділи під Хоролом.

Боже, який він добрий! Він розвіює всі мої страхи.

— Поршень, на жаль, має так мало відношення до нашої бібліотеки, що...

А що «що»? Тобі нічого казати далі, ти вже заплуталася, зовсім заплуталася!

— Це я просто пояснюю вам, чому затримався і не прийшов, як обіцяв. Мабуть, мої книжки...

— Ваші книжки?

— Та... я ж тоді брав у вас...

Він пам’ятає тільки свої книжки. Мене він скидає з рахунку, я для нього не існую, я просто служебка для нього, а він, бачте, про свої книжки...

— Не пригадую.

— Та ви ще не хотіли мені давати, бо я не мав посвідчення...

— Ага. Посвідчення. То, може, ми й сьогодні почнемо з студентського білета.

— Я ж на вечірньому! Хіба ви забули?

— Ах, на вечірньому! Ви десь працюєте?

— Та працюю. Шофером. Міжміські перевозки. Ванни з-під Калуги...

Ти зараз у мене матимеш ванни з-під Калуги! Ти потанцюєш у мене сибірську полечку. Як там наспівує той кручений Косар-Косаревич: «Мы собралися на вечорочку, потанцуем сибирскую полечку, там-да-лин-да-да, там-да-лин-да-да».

— У вас є довідка?

— Ви знаєте, я знову її десь забув або й взагалі посіяв.

— То ждіть, поки щось вродить.

— То ви серйозно?

— Якнайсерйозніше! Мені за це зарплату платять. Вас цікавить, яка зарплата в бібліотекаря?

— Та я знаю: невисока.

— Але ми все одно виконуємо свої обов’язки так само дбайливо, як і ви, наприклад, на тих своїх, як їх?

— Міжміських перевозках.

— Саме так.

— І ви не дасте мені сьогодні книжок? От шкода. Сидів я там під Хоролом, мокли ми з Миколою Кіндратовичем, моїм старшим напарником, три дні під дощем, згадував я оцей затишний читальний зал і...

Я мало не вигукнула: «І мене?», але він спокійно додав:

— І оті книжки, що ви погодилися відкласти для мене.

Ах, так? Ну я ж відплачу тобі за все: і за своє чекання, і за страх (за страх?), і за твою теперішню байдужість!

— На жаль, я не можу видавати книжки будь-кому.

— Та я ж не будь-хто.

— Може, ви депутат Київської міськради?

— Та ні...

— Або кандидат архітектури?

— Ви смієтеся.

— Навпаки, я — сама серйозність. Все. Можете не стояти тут і не заважати мені працювати.

— То мені відійти?

— Взагалі можете йти... — «Куди ж ти женеш його, дурна? Що ти робиш?..» — за своєю довідкою.

— Біда, вже навіть гарні київські дівчата помішалися на цих довідках, — зітхнув він. — От же ж біда яка!

За гарних дівчат я б могла йому пробачити всі свої страхи (страхи?), і переживання. Але не слід було зупинятися на півдорозі. Почала — кінчай. Я глянула на нього якнайсуворіше.

Він стояв і нікуди, не йшов. Такий дивний. І головне — ні краплини нахабства, як у отих дженджиків, що тиняються з Гнатком. Просто якийсь дивний спокій. Стоїш коло нього, наче в затишку.

— То як же нам бути? — це він. І посміхається. Пробачає мені бюрократизм і занудливість чи, може, догадується про те, що коїться в моєму серці?