Але держбудівець закінчив свою промову зовсім неочікувано:

— Я виклав свої сумніви й побоювання, — сказав він, — і прошу розуміти їх тільки як сумніви й побоювання. Викликані вони навіть не так самим проектом «Сонце для всіх», як надмірно запальними виступами товариша Діжі і особливо товариша Брайка, який навіть не мотивував своїх думок. Я не звик до таких обговорень.

— Та Брайко теж не звик, — втрутився благодушно Кукулик. — Йому, бач, соромно стало, він і на засідання не з’явився.

Всі знов заозиралися, мовби хотіли переконатися в справедливості Кукуликових слів, хоч добре знали, що Брайка серед них немає, і озиратися, власне, міг тільки секретар міськкому, який ще не знав про те, що сталося до обіду.

Він теж озирнувся, кивнув голові, прикрив повіки, так наче розділяв погляд Кукулика на недостойне дезертирство одного з членів жюрі.

— Звиняйте, ми вас слухаємо, — звернувся Кукулик до держбудівця.

— Власне, я закінчив, — сказав той. — Прошу ще раз розглядати мій виступ, як виступ економіста, як будівельника, як виконавця ваших проектів. Що ж до художньої доцільності, ясна річ, з врахуванням практичних наших потреб, то тут, я гадаю, ми керуватимемося думками наших найбільших авторитетів у галузі архітектури. Техніка розвивається сьогодні небувалими темпами. Якщо я не маю під рукою тих пластмас, про які мріє, скажімо, автор «Сонця для всіх», то хто може запевнити, що їх не буде завтра? Може, вони вже сьогодні десь у нас освоюються, і, може, завтра ми прокинемося й дізнаємося про цілу революцію в будівництві й архітектурі. Тому мені, звичайно, дуже подобається сміливість автора «Сонця для всіх», яскравість його думок, якщо так можна висловитися. Зате моє інженерське серце більше лежить до проекту «Космос», хоча він буденніший, якийсь, може, й сіріший.

— Сірий, як вовк! — гукнув Діжа, і Тетяна Василівна здригнулася від того, що той вжив майже буквально тих самих слів, які крутилися в неї в голові до обіду. Вона розгнівалася на нього за це, було таке враження, немов пустун-хлопчисько забіг ззаду, зірвав з неї одяг, показав людям — дивіться!

— Ваші вибрики просто недостойні, товаришу, — суворо промовила вона, — недостойні... нашого жюрі. Ваші і вашого... Брайка. Це просто ганьба — і ви, і Брайко!

«А де ж у біса той Брайко? — подумав Діжа, пробачаючись перед Тетяною Василівною. — Говори мудро, бо вороги прислухаються. Але де ж Брайчик? Невже втік?»

ОСВІДЧЕННЯ

А Брайко поминув свій інститут. Все було б, може, й інакше, якби не одна зустріч. Та й не зустріч, а просто вулична пригода, маленька сценка, яких у великому місті щодень — сотні, а то й тисячі. Як тільки Брайко перейшов площу Богдана, він побачив на розі вулиці, якраз коло картатої загородки, що не пускала пішоходів на площу, маленького хлопчика. Хлопчик стояв і пильно дивився на Брайка. Він був зовсім-зовсім маленький, білявий, сіроокий, в синеньких трусиках і картатій, як орудівська загородка (червоне з білим), сорочині. На ногах мав біленькі босоніжки. Все це Брайко зауважив відразу, занотував в одну мить, все чомусь врізалося йому в пам’ять з усіма подробицями. І чого б то? Та й не тільки Брайко зауважив хлопчика. Хлопчик теж так пильно дивився на Брайка, що той аж здивувався: ну що він міг на ньому побачити? Брайко підходив до хлопчика ближче й ближче, а погляд у того лишався так само скупчено-напруженим, так само його сіренькі оченята пильно вдивлялися в... не в Брайка, а в те місце, де він був тільки що, тобто вже за Брайкову спину. І тоді Брайко озирнувся і побачив те, чого не примітив, на що просто не звернув уваги, коли проходив мимо. Велика відкрита машина вишневого кольору стояла коло софійської дзвіниці, в машині крутилося з три чи чотири молодики, в беретах і чудернацьких сорочках. Один щось вигукував, другий записував щось у довгий блокнот, третій просто нічого не робив, а тільки приймав картинні пози, а четвертий припадав оком до окуляра знімальної камери, вимахував руками, вихляв спиною. Кінознімальна група. Видові кадри для якогось фільму. Звичайне явище на мальовничих київських вулицях. Звичайне для Брайка, але не для отого хлопчика, який, може, вперше опинився на волі, вперше самостійно вискочив з двору на вулицю і відразу ж мав таку нагороду: дивитися, як знімають кіно.

— Кіно? — спитав Брайко хлопчика, зрівнявшись з ним.

Той кивнув мовчки головою, проковтнув слину і дивився-дивився невідривно туди, за Брайкову спину, на чудернацьку машину, повну привабливої таємничості.

І як ковтав той хлопчик свої несказані слова, свій захват, свою зачарованість світом, то й у Брайка теж покотився до горла якийсь клубок і запекло десь у глибині очей і в серці теж запекло. Він пришвидшив ходу, замахав руками, мовби, хотів відігнати оте невідоме, що насунуло на нього, а воно не піддавалося, не відходило, не відступало.

Навіщо маленькі хлопчики? Навіщо хлопчики, які хлипають уві сні, замерзаючи, і кличуть маму, щоб укрила; плачуть сонні, жахаючись невідь-чого; завмирають, розставивши ноженята на міських тротуарах і коло битих шляхів у селах, коло залізничних переїздів і на перонах, де написано: «Стережіться високих платформ», і на пристанях; дивляться довірливо, лагідно і питально на білий світ.

Навіщо вони, ці маленькі, прекрасні, мов теплі пташенята, хлопчики? Щоб виросли з них негідники, дурні, хулігани, пристосованці, самолюби, цілі натовпи гидких, брудних чоловіків? А чи для того, щоб виросли з них справжні люди, борці, окраса буття? Навіщо маленькі хлопчики?

Він ішов далі, бачив ще багато київських хлопчиків, зустрічав багато привабливих, вродливих жінок, одягнених легковажно і спокусливо. На київських вулицях завжди повно вродливих жінок, і одягнені вони завжди трішечки легковажно і спокусливо, але, мабуть, так воно й треба, бо Брайко не звертав на це уваги. Бачив очима, але не сприймав душею. Мовби сковзав по них. Спробував навіть настроїти себе на гумористичний лад, згадав, як освідчується Ганс Касторп з «Чарівної гори» Томаса Манна: «Благаю тебе, дай вдихнути в себе аромат твоєї підколінної чашечки, під якою дивовижна суглобна сумка виділяє слизьке змащення! Дай мені благоговійно доторкнутися устами до твоєї Arteria Femoralis, яка пульсує у верхній частині стегна і нижче розділяється на дві артерії tibia!»

Ох, як натішилися вони з Медеєю, читаючи освідчення наївного німчика перед загадковою Клавдією Шоша, з очима, що нагадували вовчі вогники в російському нічному степу!

Але сьогодні добрий гумор не приходив. Навіщо маленькі хлопчики, навіщо?

Чомусь подумав про Жеребила. Той теж колись був таким маленьким хлопчиком, худеньким, незіпсованим, довірливим. А потім виріс, прожив якесь дивне метушливе, життя і от помирає. «Піду до нього, — вирішив раптом. — Хай Кукулик засідає сам. Не можу я далі дивитися на ту комедію».

Навіть здивувався: чому раніше не подумав про відвідини Жеребила? Це ж так просто. Дійти до університету, завернути в сквер Шевченка, вийти на вулицю Толстого — і онкологічний інститут. І зробиш добре діло. Провідати вмираючого, тим більше людину, з якою кілька років працював разом. Ну, не були вони друзями, без особливої довіри ставилися один до одного, може, навіть не любили один одного, ну то й що? А коли людині лишилося тільки одне: розв’язувати питання життя й смерті, коли вона вже відрізана від усіх земних справ, коли в неї нема спогадів і майбутнього теж нема? Тоді відкинеш усі свої старі симпатії й антипатії, тоді зникнуть і твоя віра, і твої почуття, і твій розум. Зникнуть, а що ж лишиться? Ні, таки спогади лишаться, і вони мучитимуть людину до самого її кінця, вони будуть останніми тортурами кожного з нас, в них скупчаться в останні наші хвилини всі принади земного життя, всі солодощі й неповторність буття. Навіть у живих іноді спогадів менше, і вони болючіші й гіркіші, ніж у вмираючих. Що могло згадувати, наприклад, Брайкове покоління? Героїка, самопожертви, твердість і ще раз твердість. Але доводилося відкидати й багато такого, що згадувати соромно, страшно і гидко. Сьогодні Брайко спробував переступити усе те тяжке й неприємне, що мав позаду, і перший крок виявився нелюдськи важкий і такий невдалий. Забути, забути про все і зробити добре діло: провідати вмираючого товариша по роботі!