— Товаришу Діжа, я з вами на обід!

Академік якось мимоволі опинився коло Тетяни Василівни, мовчки пішов поряд з нею по Володимирській до Богдана. Коли мовчати було далі незручно, спитав:

— Пробачте, ви хіба не обідаєте, Тетяно Василівно?

— Не хочеться. Забіжу до академії. Я вже звикла їсти тільки вранці та увечері. Вдень не можу. А ви?

— Я перейшов у ту стадію, коли все визначається словом «мало»: мало їсти, мало спати, мало... працювати.

— Щодо останнього я з вами незгодна. Хто ж більше за вас працює?

Коли поминули Богдана, Дементій Хомич спитав:

— То ви — до академії?

— Так. А ви, пробачте за цікавість?

— Я на Володимирове городище. Вхопити вітру з-за Дніпра та Десни в свої старі паруси... До речі, щось я вам хотів сказати, Тетяно Василівно...

— Прошу...

— Уявіть собі, забув, — Дементій Хомич роблено засміявся. Він сміявся з самого себе. Бо що б мав казати? Що має підозри? Що йому не подобається те, як Кошарний провів усю справу з рецензуванням проектів? Яка наївна пінкертонівщина! — От зовсім недавно хотів сказати, а тепер забув. Старечий склероз. Склероз і ревматизм. Хвороба, на яку найчастіше слабують осли і... — він знову засміявся з відтінком суму, — і академіки... Ну, та колись, може, згадаю. Тим часом...

Тетяна Василівна мовчки опустила повіки.

Академік уклонився. Чого він ходив на Володимирове городище? Ховався від автомобілів? Від їхнього чаду? Щодня півгодини глибокого солодкого дихання чистим повітрям, може, так само чистим, як було воно тут ще за князів. Професор Черкезов-Серазіні — запеклий книголюб. Дементій Хомич подарував йому якийсь зжовклий раритет.

Розчулений професор довго вчив академіка правильно дихати. Як дихають малі діти й жінки: втягувати живіт, щоб знизу натискувати на діафрагму. Глибокий видих. Чим глибший видих, тим глибший вдих. Які дурниці!

Сірими гранітними сходами він піднімався на старе Київське городище. Рожеві камені фундаментів Десятинної церкви омиті дощем. Виполоскані чистою літньою водою жилаві листки подорожника. Краплинки води звисають з гострих листочків лободи. Жовтіє кульбаба — цей найневибагливіший поселенець і весняний першоцвіт київських схилів. За Дніпром, над Десною, над лісами і луками — сива імла, сива, як давнина цього пагорба, цих каменів і цих трав, які росли за мільйони років до нас і ростимуть ще мільйони років, ніким не сіяні, ніким не доглянуті, нищені всіма і не знищувані ніким, ніколи й нізащо. Як мистецтво.

На Володимирській, і на Десятинній, і в скверику, де спліталися ці дві найстаріші київські вулиці (на колишньому Бабиному торжку), росли каштани, клени, трохи акацій. Колись тут, мабуть, росли дуби. Та ще дикі липи. Мабуть, груші також. І над липами та грушами — золотисті кульки бджіл, диких, неляканих, невизискуваних бджіл.

Тепер природа вже не співає нам своїх пісень в містах. Вона мовчить, пригноблена гуком, гамором, скреготом міста. Хтось навіть сказав: чому міст не будують за містами, адже там таке свіже повітря? Мікрорайони. Не станемо приховувати: не ми їх вигадали. Ми запозичили і, як завжди, погіршені взірці. Не шматочки живої природи, а штучні газони, викорчувані дерева і на їхньому місці — криві саджанці, глинища, завалені сміттям. Будування — це мистецтво. Мистецтво займається трудним і добрим. Це — Гете. Замість трудного і доброго, марнослав’я. Мода. Одним аби лиш виконати план, дати процент. Другим — аби лиш здивувати й приголомшити людину. Пішла мода вже не на окремі споруди (ними не дивуєш!), не на окремі квартали і райони (до них звикли), а на цілі міста й столиці! Німейер споруджує фантастичне Бразіліа, Корбюзьє — таємничий Чандігарх, бетонні химери в індійських джунглях, покійний Райт полишив після себе хворобливий проект міста на острові: якісь сферичні поверхні, замкнені кола у всьому, мовби символ безвиході. Голий математичний розрахунок, возведений у таємницю абстрактної краси. А мистецтво має бути добрим. Людина для людей. Міста теж живуть, як люди. Як навколо старих дідів зростають онуки, так у Києві навколо Софії, Золотих воріт і Лаври розростаються нові квартали. Місто росте не тільки вшир. Воно, мов жива істота, весь час змінюється і в своїх глибинах. Зробити з міста музей не можна. Хто в ньому захоче жити?

Ага! Так само думав він тоді, коли читав довідку Косар-Косаревича про те, що Дмитрівський собор не являє собою жодної архітектурної цінності. Собор зруйнували, щоб тепер згадувати його з жалем і скорботою. Зруйнували так само, як у Москві — храм Спасителя. Тепер там — міська купальня. Температура води — однакова влітку й узимку. Над басейном — подушка з нагрітого повітря. Вгорі по бар’єру ходить сторож у кожусі й валянках, а внизу бовтаються в воді голі хлопці й дівчата. І академіки архітектури? І академіки архітектури. «Ходім, Дементію Хомичу, у мене там знайомство, дістанемо тобі найкращі трусики й шапочку, ти матимеш справжню насолоду!» — це його московський товариш. Академік архітектури — серед верескливих дівчаток у модних нейлонових купальниках, з модно підведеними бровами і модно намальованими губами. Хто звелів зруйнувати білокам’яний храм? А хто захоче жити в музеї?

Все на «К». Тоді Косар-Косаревич, тепер Кукулик і Кошарний. Якось ішлося про будинок на Володимирській, який затуляв Софію, розокремлював Софійський собор і Золоті ворота. Кукулик підтакував, а він, академік Голубицький, змовчав. І поставили будинок. І прикрасили його якимись химерними постатями невідомих великомучеників, якимись ідолами. Бовваніло в безглуздих прорізах арок щось таке миршаве, що важко добрати й слів для його назви.

Чому не сказав тоді нічого, мовчки згодився на зіпсуття одного з найкращих місць старого Києва? Боявся? Але ж старі люди нічого не бояться. А Кукулик? Доки просторікуватиме цей чоловік, доки стовбичитиме на архітектурних обріях? Адже від нього тільки шкода, це вчитель безпринципності, він ніколи не мав свого мистецького кредо, він тільки намагався догодити тому, хто опинявся вище. І всі бачили і мовчали. І сьогодні він, академік Голубицький, бачить, догадується і мовчить. Якась старомодна порядність заважає йому встати на жюрі і сказати. Що сказати? Те, чого не сказав навіть Тетяні Василівні? Підозри? Академік і підозри — речі несумісні. Він має право на склероз, на ревматизм, але на підозри?.. Ревматизм у ослів. Вони ревуть. Ніхто не знає, чого ревуть осли.

Під ногами — глиняста земля Київського городища. Кукулик і Кошарний чіпкі, як глина. А старий Дементій — м’який, як глина. Тільки розчарування. В біблії про землю Ханаанську: «Бачив її очима своїми, але не дійдеш до неї». Йому не вистачало мужності, щоб дійти до землі обіцяної справедливості. Кажуть: справедливому мужність не потрібна. Але без мужності не станеш справедливим...

Дементій Хомич повертався на засідання жюрі, і на підборах його черевиків жовтіли пружечки глини з старого Київского городища.

Він не помічав тих пружечків, інакше б став був і витер черевики ще там, на мокрому спориші, що виріс на місці князівських палат і гридниць. Але хоч не помічав того, що ніс на своїх підборах, думав він дивним чином саме про глину.

Глина, глей, глизявий, глек, глевтяк, глечик. У нас глина, у німців лем, у французів глез, у англійців клей. Та хіба справа в назві? Глина — це все її багатство, розмаїтість і всюдисущість не надаються до опису. Греки зображали Гею, богиню Землі, в жовтому одязі в супроводі глиняно-жовтого лева.

З глини споруджені циклопічні стіни й піраміди. Вавілон і буддійські храми. Глина — в скульптурах і в доменних печах, де вона стримує тисячоградусні температури.

В цеглі наших будинків, і в черепиці, і в папері, на якому ми пишемо, — глина, як наповнювач, і в гумі — теж наповнювач, і мило з глини, і пудра з глини, і пілюлі — з білої глини, і фарби з глини; умбра, охра, мумія. Все з глини. Ідоли — теж з глини. Може, й легенда про створення Адама свідчить про вічний скепсис буття, про нагадування людині на її нетривкість, на недосконалість, на повсякчасну потребу оновлення й змін. Те, що з глини, може бути подеколи навіть міцним, але не вічним!