Коли вартовий вийшов, Ненко подав Хмельницькому низенький стільчик, сказав:

— Сідай, гетьмане, та слухай мене уважно!

Той сів і підвів тьмяні очі.

— Я слухаю, ага.

Ненко підійшов і схопив Юрася за плече.

— Де поділася моя сестра?

Юрась здригнувся.

— Я н–не знаю, — відповів глухо. — Її викрали татари…

— Не поспішай стверджувати це! Подумай…

— Я мав досить часу думати.

— І все ж, гетьмане, тобі доведеться подумати ще і пригадати те, що ти так уперто намагаєшся забути чи приховати, — сказав, виступаючи наперед, Звенигора. — Ти мене впізнаєш?

Юрій Хмельницький оторопіло глянув на козака.

— Запорожець?.. Ти?!.

— Так, це я… І я радий, що Бог не позбавив тебе пам’ яті. Отже, маєш пам’ятати й те, куди запроторив Златку!

— Далася вона вам… Цього я не знаю!

— Згадаєш, виродку! — вигукнув Арсен.

Він був страшний. Важко дихаючи, з налитими люттю очима, поволі підійшов до колишнього гетьмана, схопив його за шию обома руками і струснув так, що в того замалим не відірвалася голова.

— Згадаєш і скажеш! А не скажеш — тут тобі й смерть! — Козакові пальці вп’ялися в тонку шию Юрася. — Ну, кажи недолюдку!

Юрась смертельно зблід, захарчав. Очі йому полізли на лоба. З вуст зірвалися хрипкі слова.

— Зач–чекай… С–скаж–жу…

Арсен розслабив пальці. Юрась хапнув ротом повітря, струснув головою. Губи його посіріли і щось белькотати нерозбірливе.

— Ну, кажи! — знову струснув його Арсен. — І не думай брехати! Бо…

В наметі запала тиша. Погляди всіх уп’ялися, мов ножі, у чорні гетьманові очі. Що він скаже?

— Та дівчина… мене образила… — нарешті вимовив Юрась, затинаючись від страху. — Я не міг стерпіти такої наруги…

— Ну, і що ти зробив? — підбадьорив його стусаном Арсен.

— Я наказав…

Голос колишнього гетьмана зірвався і завмер.

— Що ти наказав?

— Я наказав одвезти її в Кам’янець і… — Юрась знову замовк.

— Та говори ж, клятий! — не стерпів Роман, зірвавшись з місця, підбіг до Юрася і заніс над його головою ятаган. — Говори! Не сотай жили із серця!

— І… і продати, — ледь чутно видихнув той.

— Продати! — одночасно вигукнули Младен і Ненко.

— Продати! — заревів Арсен. — Я уб’ю тебе, негіднику!

Але Романова рука лягла на плече друга.

— Чекай, Арсене!.. Заспокойся… Якщо він скаже, кому й куди продано Златку, ми залишимо його живим, хай йому чорт! — І повернувся до Юрася. — Ти чуєш, нелюде? Кажи!

Юрась позеленів. Його тіпала лихоманка. Правди сказати не хотів, бо більше за все на світі боявся великого візира, до якого — як думав він — його приведуть через кілька тижнів. Сказати ж, що Златку він відправив у подарунок великому візирові — це означало або померти зараз від шабель цих шибайголів, які невідомо як і звідки звалилися на його голову, або ж загинути в лютих муках від костоломів великого візира.

— Я… я не з–знаю, кому продано дівчину, — пробелькотів Юрась. — Але я з–знаю, хто її продав…

— Хто?

— Свирид Многогрішний… Це він возив її у Кам’янець… А я потім не цікавився її долею, — додав він зовсім тихо і якось невпевнено.

Арсен і Ненко переглянулись. Ця невпевненість породила у них підозру, що Юрась, сказавши неправду або тільки півправду, викручується.

— Я не вірю тобі, поганцю! — Арсен аж тремтів. Пальці знову стиснули горло Юрася. — Або скажеш усе, або пропадеш тут мов собака! Ну!

Він був страшний.

Юрась відсахнувся. Все його тіло покрилося холодним потом.

— Н–не вбивай… Я скажу все… — Він раптом упав на коліна.

— Ну!

— Я віддав її в подарунок Кара–Мустафі… В гарем… Многогрішний одвіз… — тихо вимовив Юрась, ждучи найгіршого.

В наметі настала могильна тиша. Арсенова рука мимоволі ослабла і відпустила горло гетьмана. Всі з жахом і огидою дивилися на нікчему, що понуро стояв на колінах.

Віддав Кара–Мустафі! В гарем!

Арсен зблід і безтямним поглядом втупився в темряву, що заснувала кутки намету. Він сподівався найгіршого — і ось воно прийшло!

Златку — в гарем!

Кара–Мустафі! Великому візирові!

Розум відмовлявся вірити. Вуха не хотіли чути цих убивчих слів. Арсенове серце розривалося від пекельних мук. Не легше було Младенові і Ненкові. Роман обняв Стеху за плечі, мовби бажаючи захистити її від злої долі, яка спіткала Златку.

Довго в наметі панувала напружено–болісна тиша. Її порушував лише тріск свічки, та здалеку чулося глухе іржання коней.

Нарешті першим опам’ятався Ненко. Відкривши полог намету, покликав вартових і наказав:

— Заберіть в’язня! Та пильно стережіть!

Юрія Хмельницького вивели.

Младен сів на похідне ліжко й, обхопивши сиву голову руками, застиг у важкій задумі. Ненко повільно ходив з кутка в куток, від того світло свічки блимало, колихалося, і мерехтливі тіні снувалися довкола. Стеха плакала. А Роман підійшов до прибитого горем Арсена, обняв друга за плечі, але слів розради не знаходив.

Нарешті Ненко зупинився.

— Що будемо робити, друзі? — спитав тихо.

Ніхто йому не відповів.

— Арсене, годі побиватись — думати треба! — підійшов він до запорожця.

— Що ж тут довго думати? — з болем, що спотворив йому обличчя, відповів Арсен. — Златці нічим не допоможеш… Залишається одно — убити негідника!

— Кого?

— Юрася… Кого ж іще?

Ненко скрушно похитав головою.

— Ні, я не дозволю вбивати його! Азем–ага доручив мені доставити в’язня в Стамбул, в Семивежний замок… І я виконаю цей наказ!

— Чого ж тоді питаєш, що робити?.. Я поїду з тобою в Стамбул, проберуся до Кара–Мустафи і вб’ю його!

— А Златка?

Арсен задумався.

— А Златку вирву з неволі!

— Ти це говориш серйозно, другарю? — підвівся Младен. — Адже сам чув, де зараз наша Златка!

— Де?

— В гаремі…

— Ну й що? — Арсен враз насупився, пригадавши раптом далекий Кизил–Ірмак, замок Ак–су і Гамідову жертву Іраз, яку Ісмет мертву ніс на витягнутих руках…

— Але ж… — Младен запнувся і похилив голову.

Арсен зрозумів стан воєводи, який вважав, що тепер, дізнавшись, що Златка в гаремі, козак відмовиться від неї. «Батьку, батьку, — обняв його за плечі, — як же ти так можеш думати про мене?»

А вголос сказав, звертаючись до всіх:

— Дорогі мої, тепер, коли знаємо, де перебуває Златка, хіба можемо ми помишляти про щось інше, крім одного — як її визволити? — Він говорив тихо, а всім здавалося, що він кричить і кожне слово — то згусток болю. — І що б з нею не трапилося, вона наша… Вона моя! А, до речі, ми ще не знаємо, що з нею. Де вона…

— Що ж ти пропонуєш? — спитав Ненко.

Арсен повернувся до нього.

— Я поїду з тобою в Стамбул, і ми там про все дізнаємося… Слід певний! Під страхом смерті Юрась сказав правду… Отже, слово за нами. І передусім за мною! Життя покладу, а Златку знайду і вирву з лабет Кара–Мустафи!

Младен розчулено обняв козака. Ненко потиснув йому руку.

— Дякую, сину!

— Дякую, брате!

Їхні руки сплелися в дружньому потискові.

До них підійшли Роман і Стеха.

— Може, і ми з вами? — тихо спитав Роман.

— Ні, ні, — заперечив Арсен. — Ви зі Стехою поїдете своєю дорогою. Ось вам ярлик мурзи. Тепер вас ніхто не переслідуватиме, бо Чору ми відпустимо аж на Дунаї. Ви ж на той час досягнете Бугу і там зустрінетесь із Палієм, який з товариством не примусить довго чекати на себе. Їдьте прямо до Києва, а там на Ірпінь — до наших. Матір вітайте, дідуся… Скажіть, що люблю їх і думаю про них весь час. А додому повернуся тільки зі Златкою. Або не повернуся зовсім…

— Братику! — схлипнула Стеха.

— Дурнесенька, ну чого ти ховаєш мене заздалегідь? Повернусь я! От побачиш… — І він поцілував сестру в заплакані очі.

12

Палій погостював три дні і ввечері оголосив, що завтра від’їздить додому.

— Пора і честь знати, — сказав на припрошування сестри залишитися надовше.