— Додому! Додому! — загуло вельможне панство.

Один король був проти. І так і сяк доводив, що Кара–Мустафа розбитий, але недобитий до кінця, що кращої нагоди розгромити турків ущент більше не буде, що султан збере нове військо і на цей раз піде на Річ Посполиту…

Ніхто й слухати не хотів його.

Нарешті він здався.

— Гаразд, панове! Повертаймося додому… Але ж не можемо ми кинути напризволяще Карла Лотарінгського! Це було б не по–лицарському! Вчора він виручив нас, а завтра ми допоможемо йому. Візьмемо Паркани і Гран — і я поведу вас додому. Але не раніше! Інакше я залишуся сам, а бойової дружби не зламаю.

Ці слова подіяли і на старшин, і на воїнів. Військо цілий день готувалося до наступного штурму…

І ось — заграли сурми. Союзники пішли в атаку.

Спихальський вмить викинув з голови спогади і, міцніше затиснувши в одній руці шаблю, а в другій — пістоль, разом з Арсеном,

Іваником, Метелицею, Сікачем, Шевчиком та іншими козаками зірвався з землі і побіг до ворожих окопів, що оперезали передмістя.

Їм назустріч ударила турецька артилерія. Прогримкотів залп із яничарок. А коли добігли ближче — сипонув рій стріл. Упали вбиті й поранені.

Та це не зупинило нападаючих. Як вихор увірвалися вони у ворожі окопи і зім’яли передні ряди яничарів і спагіїв.

Палій кресав шаблею направо і наліво.

— Хлопці! Дужче наваліться! — гримів його голос.

Арсен рубався мовчки, зціпивши зуби. Тонко кричав Іваник, безстрашно накидаючись на супротивників. Рикав, як ведмідь, Метелиця…

Друзі не тільки нападали на ворога, а й дивилися один за одним — чи не загрожує кому–небудь небезпека? І як тільки помічали, що хтось потрапив у скрутне становище, миттю йшли на виручку.

Та війни без жертв не буває.

Коли вибили турків з першої лінії окопів і пішли на штурм другої, несподівано впав Сікач. Він біг прудко, високо несучи поперед себе шаблю. Йому залишалося кілька кроків до земляного бруствера, за яким злякано метушилися яничари, як раптово спіткнувся, схопився лівою рукою за серце і, охнувши, з усього розмаху упав на землю.

— Брате! Що з тобою? — нагнувся над ним Арсен.

Той мовчав. Уста міцно стулені, а красиві сині очі, в які так закохувалися жінки й дівчата, відразу померкли, поскляніли. Куля влучила прямо в серце.

Яничари й спагії з криком тікали до мосту через Дунай. Тут було справжнє пекло. Кара–Магомет, поранений у руку, намагався налагодити оборону передмостів’я, щоб дати змогу основній масі війська перейти Дунай. Біля нього зібралося тисячі дві спагіїв, стріляли з яничарок, з пістолів, із луків. З фортеці по наступаючих били з гармат, але ядра не долітали до них і не завдавали ніякої шкоди.

Собеський, стежачи за боєм з пагорба, кинув в атаку понад берегом гусарський полк, щоб вклинитися у ворожий натовп і відрізати частину його від мосту. Там зав’язалася кривава сутичка.

Карл Лотарінгський наказав підтягнути батарею, і, коли на хисткому наплавному мосту стовпилися тисячі ошалілих від страху турецьких воїнів, гармаші ударили залпом по тій живій темній ниточці, що з’єднувала обидва береги ріки.

Одно з ядер розтрощило човен і натяжні канати. Міст розірвався, почав розходитись і під вагою великої кількості людей занурився у воду.

Крики розпачу пролунали над широким бистрим Дунаєм.

Скільки сягало око — у хвилях борсалися ті, хто щойно, ступивши на міст, мав надію досягти протилежного берега і врятуватися. Зараз вони цілими натовпами, з мольбою, лайками й прокльонами, повільно опускалися на дно…

— Гиньте до дзябла! — гримів з берега Спихальський.

До нього приєднав свій верескливий тенорок Іваник.

— Пливіть, гаспиди, до чортової мами, знаєш–маєш!

Він ще хотів щось додати, бо любив чоловік поговорити, але тут зовсім несподівано відчув, як тонка довга стріла вп’ялася йому в живіт.

— Ой! — заволав Іваник. — Братці! Ой! Ой!..

Він випустив шаблю, обома руками вхопився за древко, по якому на землю стікали червоні краплини крові.

— Не чіпай! — гарикнув Спихальський.

— Іванику, зажди! — крикнув і Арсен, побачивши, що Іваник цупить щосили ту стрілу із живота.

Але Іваникові так пекло, що він нічого не чув. А якщо і чув, то слова друзів не доходили до його свідомості. Не ждучи, поки йому допоможуть, рвонув стрілу — і зламав. Древко опинилося в руках, а залізне вістря — глибоко в животі.

В очах йому пожовтіло, і він поволі схилився на руки Арсена й Спихальського.

А бій не стихав. Союзники оточили яничарів у передмостових укріпленнях і, незважаючи на те, що декотрі з них просили «аману», вирубували до ноги.

Метелиця йшов на повен зріст, прокладаючи шаблею дорогу. За ним дрібуляв сухенькими ніжками дід Шевчик. Вищиривши свого єдиного зуба, підохочував побратима–велетня:

— Бий дужче, Корнію! Заганяй на той світ, щоб і духу нашого боялися! І не оглядайся, надійся на мене. Коли що — я допоможу. Хай тільки спробує котрий напасти ззаду — тут йому і гаплик! Моя шабля ще ого–го!

— Ну, коли ого–го, тоді мені нема чого боятися! — зареготав Метелиця, завдаючи супротивникові удару.

Шевчик не відповів.

Метелиця оглянувся — і отетерів. Турецьке ядро, мов ножем, знесло Шевчикові голову. Маленький безголовий тулуб старого запорожця мов сніп упав на закривавлений труп молодого яничара.

— Шевчику! Брате! Як же це так?.. Ех! — Метелиця в розпачі махнув рукою. Його товсті, обвислі щоки затремтіли, а з очей бризнули сльози і покотилися по довгих сивих вусах…

3

Зразу ж після бою, попрощавшись із друзями — Романом, Палієм, Спихальським, Метелицею, з пораненим Іваником, постоявши над тілами Сікача і Шевчика, Арсен вирядився в одяг яничарського аги, скочив на коня.

— Прощайте, браття! Вам дорога додому, а мені — в інший бік. Вітайте моїх і не згадуйте лихом!

— Повертайся скоріше, Арсене! — обняв його на прощання Роман.

— Тільки із Златкою! — твердо відповів Арсен і, вдаривши коня, помчав берегом Дунаю на південь…

Того ж дня до королівського намету прийшли козацькі полковники — Палій, Самусь, Іскра, Абазин. У короля сидів гетьман Яблоновський.

— Ваша ясновельможність, — сказав Семен Палій, — ми чесно виконали свій обов’язок. Турок розгромлений, і завтра королівське військо повертається додому. Козаки хотіли б сьогодні одержати ратними трудами і кров’ю зароблену винагороду, а ми — приповідні листи на міста Фастів, Немирів, Корсунь і Богуслав, як обіцяв нам від імені вашої ясновельможності королівський комісар полковник Менжинський…

— Спасибі, панове! Дякую, пане Семен! — Король підійшов до Палія і, поклавши йому на плечі свої важкі руки, подивився прямо у вічі полковникові. — Козацьке військо воювало звитяжно, не шкодуючи ні сил, ні крові… Я написав своїй дружині королеві Марисеньці, як твої козаки, пане Семене, допомогли нам у найтяжчу хвилину… Але ж я не вожу з собою таких грошей! Прибуду до Варшави — пришлю скарбника, і він виплатить усе, що належить. А приповідні листи…

— Приповідні листи теж можна вислати із Варшави, — втрутився гетьман Станіслав Яблоновський, холодно поглядаючи від столу на полковників. — Для чого такий поспіх? Сейм обміркує, розбереться…

— Ні, пане гетьмане, — заперечив Палій, — відкладений тільки сир добрий…

— Но, но, пане полковнику, не забувай, з ким говориш! — спалахнув гоноровитий Яблоновський. — Я не потребую, щоб мене повчали хлопськими прислів’ями!

— А ми, пане гетьмане, не потребуємо посередника у нашій розмові з його ясновельможністю! — відрубав Палій. — Приповідні листи нам обіцяв не сейм, а король!

— Але ж… — Яблоновський схопився на ноги, а його рука потяглася до шаблі.

— Панове! Панове! — Король підвищив голос. — Ця суперечка ні до чого! Пане Станіславе, ти ставиш мене в незручне становище… Я справді обіцяв козацьким полковникам, що дам приповідні листи на ті міста і землі, де вони живуть зі своїми козаками… Я людина слова. І приповідні листи, панове, уже підписані мною. Ось вони. — З цими словами Собеський відчинив скриньку, що стояла біля узголів’я його похідного ліжка, вийняв цупкі аркуші в сап’яновій оправі і вручив їх полковникам. — А гроші одержите відразу, як повернетесь додому… За це не турбуйтеся!