Коли ворожі лави наблизилися на гарматний постріл, він махнув шпагою, різким, високим голосом крикнув:

— Вогонь!

Десять гармат південної брами ударили залпом. Рясна картеч вогняними бризками сійнула в обличчя яничарам, вирвала з їхніх рядів десятки воїнів. Але це не зупинило ворожу лавину. На місце вбитих і поранених миттю стали їхні товариші, підхопили драбини і вже бігом помчали вперед.

Гармаші гарячково заряджали гармати. Вони встигли ще двічі пальнути картеччю. Потім, коли яничари опинилися в мертвому просторі, кинули непотрібні тепер гармати і схопилися за гаківниці, пищалі та мушкети, а також стали біля кошелів з камінням, щоб разом з піхотою відбивати ворожий приступ.

Турки теж припинили гарматну стрілянину, боячись влучити у своїх. Зате таран загупав частіше й сильніше. А яничари вже приставляли до стін високі драбини і, підпираючи один одного, дерлися по них, ставали на вузький карниз, стріляли з пістолів у бійниці, чіплялися пальцями за найменші виступи, щоб злізти на стіну, і, зриваючись, падали вниз.

— Кидайте каміння! — кричав Гордон, пронизуючи шпагою груди яничара, що виткнувся з–за парапету. — Відштовхуйте драбини! Сміливіше, сміливіше, друзі!

На стінах було жарко. Осяяні загравами пожеж, яничари, мов чорні привиди, виблискуючи шаблями і ятаганами, перли вгору, як тісто з діжі. Стрільці й козаки–сердюки ледве встигали скидати їх додолу. А по драбинах швидко піднімалися інші і негайно вступали у бій.

Роман Воїнов схопив важку корзину з камінням — сипнув на голови нападників. Кілька яничарів зірвалися з драбини і з криком полетіли на своїх товаришів, що підпирали їх знизу. Хтось сійнув цеберце піску — прямо в чорні, вирячені від жаху очі, в роззявлені роти, що кричали своє страшне «алла». Арсен скочив на кам’яний парапет і шаблею рубав бриті голови, випручані вгору руки з кривими ятаганами.

Кузьма Рожков і Грива схопили дебелий дерев’яний рожен з рогачем на кінці, підчепили ним драбину — і разом з десятками яничарів одштовхнули від стіни. Драбина описала велетенське півколо і гуркнула на землю. Сповнені болю і жаху крики залунали в кривавій пітьмі.

Всюди на стінах точилася жорстока різанина. Билися хто чим міг: шаблями, списами, ятаганами, стріляли з пістолів і мушкетів, кидали каміння, сипали пісок, лили розтоплену смолу, били по головах, по руках, по спинах замашними рожнами. Крики, лайка, стогін і хрипіння вмираючих, посвист шабель, глухі удари тарана в підворіття, безладна стрілянина — все це одним нелюдським ревом котилося з Чигиринської гори у тривожну темну ніч.

Судячи з того, з якою люттю турки йшли на приступ, було ясно, що Кара–Мустафа заповзявся здобути сьогодні не тільки місто, а й фортецю. Не жаліючи людей, він кидав усе нові і нові штурмові загони на стіни замку.

Захисники фортеці втратили почуття часу і реальності. Їм здавалося, що бій триває дуже довго, цілу ніч, хоча було ще далеко до півночі, що йому ніколи не буде кінця. Втоми і страху ніхто не відчував. Відчайдушний порив, що ухопив усіх, бажання будь що відстояти рідні стіни вдихали у воїнів свіжі сили і завзяття. Навіть тяжко поранені, хто ще тримався на ногах і мав хоч одну руку, щоб рубати ворогів, билися нарівні зо всіма.

Найважче було захисникам південної вежі. Турки скерували проти неї головний удар. Уже сотні ворожих трупів встеляли залиту кров’ю землю, і яничари мостили з них приспи, по яких здиралися вгору. Їх рубали, стріляли, вони падали назад, на ці приспи, і їх, ще теплих, напівживих, топтали ноги їхніх щасливіших, живих товаришів.

В одній із гарячих сутичок, коли османським воїнам пощастило здертися на стіну і тут завирував запеклий бій, було поранено Романа Воїнова. Билися в такій тисняві, майже впритул, що вбитим ніяк було впасти, і вони хилиталися між бійцями, мов живі. Один з таких убитих яничарів навалився ззаду на Романа, і козак, думаючи, що турок хоче схопити його руками, на мить одвернувся від супротивника, з яким зчепився врукопаш, щоб відбити напад з тилу. Той негайно скористався цим, і його шабля упала на голову дончака.

Роман охнув і заточився. Кров залила очі.

Його підхопив Арсен, відтягнув назад. Арсенове серце стислося від болю, коли він побачив, як мертвотна блідість розливається по обличчю товариша.

— Романе, брате! — вигукнув щосили.

Роман кволо усміхнувся:

— Це ти, друже?.. Я чомусь тебе не бачу.

Арсен витер йому з лиця кров. Потемнілі Романові очі заблищали від радості: він знову побачив криваве світло і схилене над ним лице товариша.

— Перев’яжи мене, — прошепотів він. — І я зараз устану!

— Чекай, чекай! Куди тобі! — Арсен рвонув на собі сорочку, туго обв’язав Романову голову. — Іди вниз! Я допоможу… Ходімо!

Але Роман заперечив:

— А ти б сам пішов?.. Ні, Арсене, наше місце тут!.. Глянь — як напирають, кляті!

Він поволі підвівся і стис у руці шаблю. Ступив крок наперед. Арсен похитав головою і рушив за ним.

Опівночі стало ясно, що турецька атака видихається. Ще гриміли постріли, ще дерлися на стіни яничари, ще блищали в кривавому світлі пожарищ щаблі і хрипіли конаючі, але у ворога уже не було того запалу, що звечора. люди стомилися. Сеймени не так прудко лізли по драбинах, якось в’яліше били шаблями і, що найбільше вражало, перестали кричати своє пронизливо–дике, протяжне «алла».

В цей час до Гордона підбіг молодий сердюк. Він був спітнілий, задиханий, без шапки.

— Пане полковнику, пане полковнику!

— Ну, що тобі?

— Наказ головнокомандувача Ромодановського…

— Ти зі ставки? Як же тобі пощастило пробратися?

— Таємним ходом. Ледве проліз…

— Які ж втішні новини ти приніс, козаче?

— Головнокомандувач наказав негайно вивести війська за Тясмин, а гармати і замок зірвати, пане полковнику! — І він подав пакет.

— Що? — вигукнув Гордон. — Ти при своєму розумі, козаче?

Сердюк спалахнув:

— Це наказ головнокомандувача…

Але розлютований шотландець уже не звертав на нього уваги. Швидко зламав воскову печатку, пробіг очима листа від Ромодановського. Гнів розпирав йому груди:

— О свята Марія! Це ж безглуздя! Ми тут іще довго можемо чинити туркам опір! Як же здавати фортецю, за яку пролито стільки крові! Ну?.. Ще не охололи трупи наших товаришів! Яничари всюди відбиті… Ні, ні, я не вірю! Це помилка! Фатальна помилка!

Безтямним поглядом він обвів присутніх.

Сердюк похмуро глянув на нього, ще раз повторив:

— Це наказ головнокомандувача. І боярин просить не зволікати з його виконанням!

Гордон мовчав. Мовчали, вражені почутим, і оборонці фортеці. Роман, опираючись на шаблю, підійшов до Арсена, обняв за плечі. На білій пов’язці чорніла кривава пляма.

— Як же це? — прошепотів здавлено. — Здавати замок? Після всього того, що ми тут сьогодні пережили?

Арсен теж тремтів від обурення:

— Справа не в нас… Серце кров’ю сходить: загинув Чигирин! Від міста нічого не зосталося — турки все спалили, зруйнували. А тепер і фортецю… своїми руками… висадити в повітря. Здати… Боже, що скаже народ!

Всі здавалися пригніченими, прибитими. Рожков стискав кулаки. Грива люто блискав спідлоба. Всі дивилися на полковника.

Нарешті він струснув головою, промовив:

— Ну, що ж — думати нічого. Наказ є наказ!.. Передайте на стіни: гармати негайно заклепати і кинути на голови яничарам! Усім відходити до північної вежі!.. Порохові погреби зірвати після того, як вийдуть люди! — Він обвів поглядом задимлені обличчя воїнів. — Рожков, доручаю цю справу тобі… Послужи, голубе, ще раз вітчизні! Але якщо не хочеш…

Рожков виступив наперед. Глухо сказав:

— Дякую, полковнику!

Поряд з Рожковим став Грива. Похмуро блиснув очима:

— Дозвольте і мені разом з Кузьмою… Один добре, а два краще: все може трапитись…

— Гаразд. Ідіть.

Рожков і Грива мовчки потиснули друзям руки, миттю зникли за внутрішнім парапетом стіни.

Наказ про здачу фортеці і відступ за Тясмин блискавично поширився між оборонцями замку. Стрілецькі і сердюцькі загони швидко знімалися з своїх місць і поспішали до північної вежі, під яку вже підводились порохові міни.