Віагра? Господи праведний – навіщо ота отрута? Мій сусід Василь – далеко післяпенсійного віку – скільки пам'ятаю його, тримає на печі настойку. А виходить на вулицю – молодиці розбігаються. Бо притисне, де бачить, а хоч би й на Великдень, – кажуть у селі.

І уявіть, що не брешуть.

А приповідка пішла після того, як село дізналося причину, чому Василиха, сусідова дружина, якогось-то року не була на Великдень коло церкви.

Удосвіта, як завжди в такий день, збиралася Василиха до церкви паскИ і дорУ (великодній кошик) святити.

А в Розтоках що до шлюбу, що на Великдень, – збираються жінки однаково: пишно, багато, красиво. Убрала Василина найкращу вишиту сорочку із мереживом на подолі, підперезала круг себе чорно-палену Опинку – ткані чорно-цегловими кольорами дві половинки вовняної спідниці, пов'язала найбільшу палену хустку крут голови, ще й тороки по плечах перекинула.

Подивилася в дзеркало.

Кучері поправила.

І зігнулася черевики зашнуровувати.

А чи знаєте Ви, як зашнуровує гуцулка черевики?

Так, як я, вагітною, збирала кукурудзу з дідової підлоги: не присідаючи, а лише нахиляючись.

А чи добре Ви уявили собі цю жінку, зігнуту удвоє над шнурками?

Її чоловікові – Василеві – нічого уявляти не треба було: він споглядав картину вранішніми голодними чоловічими очима…

Одне слово, не була того Великодня Василиха коло церкви – бо согрішив Василь із нею, не дочекавшись кількох годин до кінця великоднього посту. Поки Василь святив паски сам, Василиха стояла на своєму подвір'ї коло паркана і дивилася, як з неба Божа роса освячує писанку в її грішній руці.

А хто винен? Винна настойка, що тримає її Василь на печі. Золотий корінь (по-гуцульськи джИнджори), іншими словами – підОйма(від слова піднімати), – настояний на горілці корінь чудодійної трави. Тільки він дуже гіркий і отруйний, якщо його пити більше, ніж 2 краплі за один раз. А запивати золотий корінь обов'язково слід молоком.

Якщо дуже попросите – можу Вам вділити про всяк випадок. Десь там припадає пилюкою у комірчині. Може, через – надцять років знадобиться.

ВТЕЧА ВІД СВАРКИ І БАГАТСТВА

Ви трохи подивовані? Скажу чесно: в такій назві – жодних натяків.

Хіба Ви ще не зауважили, що, яким би злим, роздратованим, пригніченим, розчарованим, зачарованим і ще бозна-яким не приходив чоловік додому, коли його на порозі зустрічає Жінка, а не зачуханка, коли на кухонному столі – простенька, але не трирічної давності скатертина чи бодай кольорова паперова серветка, щось таке смачненьке і добреньке, то навіть камінне серце, схоже на серце Кам'яної Багачки по дорозі до Федьковичевої садиби на Сторонець-Путилів, м'якне і втихомирюється.

Я знаю одну жінку, яка відбила чоловікове бажання робити часті повороти налівовсякими кулінарними витребеньками і деякими простими жіночими штучками. Нехитрими. Можете скористатися. Так ось у цієї моєї знайомої домашніх халатиків, нічних сорочок, мереживної і всякої білизни більше, аніж робочих костюмів, блузок і біжутерії. Ні-ні. Все це вона також має. Та шарфиків і косинок у неї також більше,

ніж отих вульгарних діамантів і золота. Ось Вам оте найпростіше пояснення, чому кухня і спальня можуть стати укриттям і спецсховищем від сварки і багатства, але куренем чи справжнім палацом для смакування щастя двома людьми – Чоловіком і Дружиною.

А ми з Вами не відступаємо ні на крок. Відступати нікуди:

позаду – сім'я, попереду – суперниці.

І тому ми знову стаємо до плити і чаклуємо, як колишній мольфар Юра із «Тіней забутих предків» чи теперішній Нічай із Верховини, розганяючи хмари над нашим щастям.

Чаклувати – означає думати: а що б його такого придумати, щоб ВІН був задоволений і щоб це не було нав'язливо?

Укотре підпираємо голову руками – і меню для звичайного сімейного обіду готове. Поділюся одним секретом: насамперед Вам,

як не снилося навіть найдосвідченішому агенту Малдеру

чи агентові якогось ФСБ,

і як не марилось отим пентагонівцям, які «проґавили» день Головосіки – 11 вересня 2001 року, – повинно бути достеменно відомо, чи не болить Вашоголюбого чоловіка голова після вчорашнього?

Не будемо вдаватися в дошукування причин, що і з киммогло бути вчора ізвечора у Вашого чоловіка, але коли після цього його болить голова на похмілля – не допоможе жоден жіночий гачок. Кажу Вам святу правду.

Якими інформаторами Ви користуватиметеся задля цього:

– простим «жучком» у ґудзикові чоловікового піджака,

– цифровим диктофоном «TOSHІBA» під диваном,

– сусідською пильністю типу ОБС (одна баба сказала),

– звичайним шостим чуттям

– плюс багаторічним досвідом знання чоловіка —

не знаю і навіть не намагаюся підказати спосіб дізнання, але запам'ятайте: від цього залежить багато.

Отже, як каже моя мама, завжди припускай найгірше, щоб потім було легше.

Припускаючи найгірше, знаємо точно: ВАШ сьогодні не в дусі – його болить голова, бо у нього похмілля.

Навіть найточніші мої слова не зможуть передати і сотої долі того, що означаєдля чоловіка похмілля. Хоча довідкової літератури на цю тему в українській сучасній белетристиці – навіть із надлишком: беріть хоч Юрка Андруховича, хоч Сашка Ірванця,

Степана Процюка чи будь-котрого менш відомого сучасного класика – і Ви погодитеся зі мною, що навіть вони, імениті і визнані, ті, що знаються на слові і решті, також не змогли передати всіх нюансів психічного, психологічного і просто фізичного стану, а токмо – поведінки гомо сапієнса і постмодерного постсовєтікуса під час чоловічого похмілля.

Натуралізму вийшло замало, сказали би критики із «Книжника-ревю», якби невтомний Костя Родик знову вдихнув у нього життя. Оті всюдисущі українські феміністки здобулися таки на точніші – аж мало не до токсикозу – описи деяких фізіологічних станів жінки.

Та біс із ними, тими описами. Найголовніше ми з Вами на сьогодні знаємо: у чоловіка похмілля і треба його рятувати самій, щоб не рятували інші.

А будь-котра гуцулка, не тільки я, Вам скаже: розведіть літр-два гУслянкиіз криничною водою: і Йому за 20-30 хвилин попустить.

Розумію, у Косів за гуслянкою Ви вертольота не пошлете, навіть коли б його мали. Самі ту двічі трикляту гуслянку робити не будете, бо це треба йти на базар, шукати домашнього молока і домашньої сметани. Тоді треба добре зварити молоко (вИпражити,сказали б у Розтоках), вихолодити так, щоб можна тримати палець, і розмішати в ньому сметану. На 1 л пряженого молока – 2-3 ложки сметани. Накрити посудину кришкою (найкраще гуслянку сипати в глиня– ному глечикові чи в спеціальному дерев'яному глечикові з ручками (погуцульськи – ґарчик),але можна і в емальованій каструлі). Тоді добре вгорнути і залишити на добу застигати.

Про смакові якості гуслянки не скажу нічого: її треба пробувати. Скажу лише, що їсти гуслянку треба ложкою. Вона біла – як молоде дівоче тіло. Смачна – жоден у світі кефір чи йогурт не можуть зрівнятися з її смаком. А на похмілля добра стара, тобто давня гуслянка. Остра,сказали б у Розтоках.

І чим ближчий її смак до кислоти оцту, тим швидше Ваш чоловік позбудеться головного болю на похмілля. Так що на той випадок, коли Ви безстрашно відважитеся самі спромогтися на подвиг – і все-таки зробите гуслянку самі, ніколи не викидайте її: хай кисне. Хіба що не доводьте її до гостроти оцту лише в тому випадку, коли чоловік геть зовсім «зав'язав», чи, як любить казати мій непитущий тато, «за роботою геть запустив пиятику».

Але я знаю наперед: якщо Ви не маєте гуслянки, то й шукати не будете, і самій робити її також не матимете особливого бажання, як дуже часто не хочеться робити будь-яку іншу нову страву. А навіщо, думає не раз кожна із нас: є картопля, ся– кий-такий борщ…

Тут Ви глибоко помиляєтеся, моя люба, про що я Вам товкмачу з першої сторінки книжки. Шлях до серця будь-якого чоловіка… у кількості засвоєних жінкою кулінарних тонкощів.