— Але що? — перебив ангел.

— Але мені досить того, що я почула від вибраних тим комп'ютером.

— Хіба досить?

— Звичайно, в житті я так була обкладена випадковими, непотрібними та обтяжливими зустрічами і з'ясуванням стосунків, що мені цілком достатньо тут того, що я маю з чиєїсь вищої волі. Я вже все з'ясувала для себе за допомогою тої сили, що водила мене своїми садами. Мені навіть дивно, що минуло так мало часу тут, а я відкрила такі прості і зрозумілі істини, на які не вистачило мого життя там. Заради них багато хто добровільно відходив сюди. Мені лише жаль, що ця сила чи воля приходила так рідко в житті. Але тепер я цілком у тій волі. І сила мені, очевидно, вже не знадобиться.

— Все ж пий цю амброзію, — якось лукаво усміхнувся Миколай-Угодник. — Хтозна, чи твоя програма вже вичерпалася, чи ще ні…

— О, певно, що вичерпалася. Адже я в ангельському саду. Хіба тут є вищі сади?

— Є, — відповів мені просто ангел. — Але ніхто з нас там не був.

— Але ж ти ангел! Хіба ангелам не є доступне те, що недоступне нам, смертним?

— Яка ти нетерпляча… — зітхнув він. — Я ж казав тобі, що був таким, як усі. Я був людиною. А по смерті я став ангелом.

— А коли сталася твоя смерть?! І хто тебе призначив ангелом? Ти що, був геть зовсім безгрішний? То ти лиш мій ангел чи ти маєш ще підопічних? — засипала його запитаннями.

— Я не призначений. Я вибраний. Мене вибрано в хвилину твого народження, і я мав тільки тебе.

— А коли я тут, то ти тут також мій ангел?

— Ні. Вже ні. Ми з тобою тут рівні.

— Як це? Ти ж ангел, а я хто?

— Ми рівні з тобою, Маріє. Ми тепер душі. Безсмертні… А можливо, і ти станеш у якімсь часі чиєюсь охоронницею. Як знати?

— Ангелицею? Я?

— Ні, я не стверджую, я тільки припускаю. Тебе ж впущено до одинадцятого саду. Тобі дозволено, розумієш? А сюди впускають не всіх.

— А хіба це не ти впустив мене до свого саду? — здивувалася я неабияк.

— Ні. Я лише виконав волю вищого саду.

— Якого?

— Божественного… Але я не маю права про це говорити. Говорімо про щось інше.

— Я не думала, що в небі, чи у безсмерті, чи у смерті, чи як це називається, теж є заборони… Тепер я розумію, що тут на небесах чи в яких інших сферах, закони свого буття ви — творці і утримувачі цих садів — перенесли на земне життя. І ми, наївні, там утішалися, що саме тут, на небі, — вічний рай порівняно з нашим триванням там.

— Ти помиляєшся. Тут таки вічний рай. Для всіх.

— А де ж тоді пекло?

— Ти вже була у пеклі.

— Коли?!

— У житті. Пекло — це наші щоденні думки і вчинки. Ти ж чуєш, як звучить це слово «пЕк-ло»? А зміни в ньому наголос? Хіба тебе не пеклО життя?

— О-о-о… — застогнала я, не в змозі збагнути надто химерну структуру небесного житла душі. — Чекай, але як мене, таку безконечно грішну, впустили до найвищого саду?!

— Я ж тобі казав, що це ще не найвищий сад. Але для вибраних, таких, як я, саме цей сад стає найвищим на усе їхнє безсмертя… А ти не грішниця, ти теж свята, бо святий твій красивий живіт, що народив дитину… Святе твоє лоно, що виносило її.

— Хіба це списує всі інші гріхи? А те, на якому дні бували мої думки і я сама? Хто це може скасувати? А мої зачаті, але ненароджені діти? Хіба вони вбиті не в тому ж лоні, що народжувало? Ні, ти кажеш щось не так. Так не може бути, — гаряче протестувала я, відклавши амфору з амброзією на килим із квітів, що дужче пахнув і мерехтів несказанними кольорами.

— О, навіть у цьому неупокоренні я впізнаю тебе. Ти і в житті намагалася бути справедливою. Але ти бувала такою ж і нещадною у своєму намаганні бути справедливою.

— Моя нещадність стосувалася тільки кривдників.

Перемовчавши, мій ангел зітхнув:

— Мені буде жаль розлучатися з тобою.

— А навіщо нам розлучатися?

— А ти не хотіла б вернутися у жоден із садів, де ти бувала? — якось начебто і недоречно запитав він.

Я думала. Думала довго-довго, бо після відвідин кожного із садів у мені лишався легкий смуток. Я в жодному із них не договорила, що хотіла. І я воліла би літати в усіх садах водночас, але, очевидно, цього не могло статися вже ніколи. Навіть повторних відвідин тих чорних і білих садів вже не могло бути також. Я з усіма попрощалася навіки. І тепер я чомусь це знала напевне. Там, на землі, я не встигла попрощатися ні з ким, хіба що лише з тим, кого любила своєю кров'ю і з ким щоразу розлучалася навіки; від кого відходила після прощання, як після наркозу, очевидно, втомлюючи свого обранця, через що він мав сміливість іноді бути мені невірним; але тут, у небесних садах і кругах, я сказала «адью» таки всім, і даремно було втішати себе думкою, що душа моя знов закружляє навколо чиєїсь рідної душі в радісному танку зустрічі. Щось мені казало, що тепер у мене лиш дві дороги: дорога митарств, неприкаяної грішниці і блудниці або дорога обраниці ангельського саду. Миколай-Угодник знову зітхнув: — І я так думаю… О, я недаремно ліпив тебе.

— Але ж ти казав, що кожен ліпить себе сам.

— Так. Ми лише даємо варіанти ліплення, чи манеру, чи стиль, а кожен сам вибирає собі шлях. Ангели приставлені не до всіх.

Миколай перемовчав, наче зважувався на щось важливе, а згодом сказав:

— Ти могутня жінка. Бо ти несла на собі гріхи всього твого великого роду. Ти була його найбільш квітучою гілкою, бо ти — сьоме коліно роду. Через те я був коло тебе. На тобі зібралися всі провини роду, і сльози, і кров, і страждання, і неміч, і пам'ять, і слава, і ганьба — і ти знемагала від їхнього тиску, приписуючи те все собі. Але ти губка. Ти забрала все їхнє погане з собою. Тим, хто лишився таїм, ти залишила чисті сльози і світло своєї душі. Цього достатньо, щоб їм було добре. Але твоє найпалкіше бажання, щоб їм усім, отому великому дереву, було добре, — стало причиною твого дочасного приходу сюди. Проте тобі тут також буде добре. Бо вища сила змилосердилася над твоїм родом, списавши їхні гріхи на тебе. І вони там щасливі.

Я знаю, ти думаєш, що ти найнижче опускалася в життєві прірви і провалля. Можливо, так. Але ти усвідомлювала хибність своїх падінь — і виривалася, обдираючись у кров. Через те ти і піднялася тут найвище. Чи, може, найвище.

У вас на землі найбільшим гріхом вважалося що? Убивство і гріх плоті. Ти не вбила нікого.

— Неправда! — майже закричала я. — А мої сини?

— Ти за них покарана. І за плоть покарана.

— Чим?

— Тим, що ти тут опинилася швидше, ніж тобі належало. Але це не найгірше, що ти вчинила.

— Я нічого не чинила зі злої волі. Я довго намагалася досягти ідеальної моральності і цілковитої помірності коштом лише власних зусиль. Однак я перебувала в людському океані, який мав для мене тисячі сітей. І я здобувала не самі чесноти, а лише сили для спроб досягти їх і подолати спокусу насолоди. Ці насолоди містилися не так у тілі, як у душі.

— Ти бажала нав'язувати свою волю?

— Так, коли відчувала свою правоту.

— Ти ненавиділа?

— Так, злих, несправедливих і підлих.

— Ти хотіла влади?

— Тільки в тому випадку, коли з корабля безглуздя я сходила на корабель дурнів. Однак це швидко минало — і я, махнувши рукою на скопище глупства, сідала за папір, щоб там дати собі таку волю, якої я не сміла дати ніде і ні з ким.

Однак то було радше бажання волі, аніж сама воля. Бо й там я довго ходила невільницею, та коли почула в собі силу, що можу розірвати всі шори й забрала, я зробилася чорною від своїх мислей. Мені не вистачило часу звільнитися хоч трохи від того тягаря. Я не встигла розказати про те, що зрозуміла в житті. Але, можливо, воно й на краще… Кожен знемагає від такої ж чорноти.

— Ти продавалася?

— Так, я була слабкою. Я не мала тієї непоступливості, яку мали свідомі каторжани віри і чеснот. Я мало думала про себе. Адже я мала сім'ю, родину. Я не могла не гнутися… Я не сміла допустити, щоб їм було зле через мою непоступливість. Я надто любила і шанувала родину. І не завжди мала мужність бути твердою. Через те лаври мучениці чи героїні, политі слізьми моїх кровних, мені не пасували б.