То мені занизькою видавалася талія чи вульгарним оголений бюст. То викликав іронічну посмішку некласичний, а чи навпаки — класичний — крій спідниці. Я мовчки роззирала себе у видовжених дзеркалах і здивовано стенала плечима від німого запитання: навіщо це мені, коли я не збираюся купувати жодної речі, та, зрештою, хіба вдома я не могла б так само успішно дивитися на себе у дзеркало?

Врешті-решт, відчувши втому від багаторазових перемірянь і компліментів, я купувала колготи чи якийсь небанальний і доступний по ціні шарфик і покидала салон із почуттям погамованої втіхи.

Я ніколи не розказувала дочці про свої чудернацькі витівки, аж поки вона сама не зауважила: «Мамо, у тебе, як у Мадлен Олбрайт, якась манія на шарфи й аксесуари…».

Тоді я засміялася: «Ні, у мене манія на дзеркала».

На що дочка тільки стиснула плечима: «Скажеш таке, як маленька…».

Я не знаю, що то було — споглядання себе у дзеркалах? Бажання бачити себе красивою, намагання втекти від важких думок чи самотності, внести переміни, чи все одночасно? А чи не краще переміряти весь гардероб удома, отак ось над ранок, коли не сплять лиш півні і такі дурепи, як ти сама? Ти ж ніколи не викидаєш і не продаєш старих речей, хіба виносиш їх іноді зайшлим циганчукам, що влітку зранку до ночі окуповують міські вулиці. Тебе колись навчила сусідка-кравчиня: не викидати речі, які були тобі до вподоби, адже за десять-п'ятнадцять років мода вертається. І ти зараз справді утопишся під горами стародавнього дрантя, не потрібного уже ні тобі, ні кому іншому, як і не потрібна і ти сама нікому, окрім, може, лише дітей. Міряй старі нафталінові сукні — і розумій, чому ти і не могла бути потрібною тому, хто має якихось -надцять коротких років і пахне одеколонами Карт'є, а ти відшукай на споді дівочої скрині «Быть может» чи «Может быть» і насолоджуйся спогадами про ті часи, коли і ти була в моді, лиш не переноси затхлий шлейф у сьогодні, коли мода інша.

Тю, та ти ніколи і не була в моді, окрім останнього року. Певно, усі сезони мод і покази прет-а-порте поблідли би на тлі твого сходження до сьогоднішнього безслав'я. Та що таке безслав'я, коли ти одурена і забута молодим хлопом? Хай би він був навіть старезний, як столітній дуб, це не має значення, а має значення те, що ти забута, забута і ошукана!

Е-е-е, ні, не скажи… Коли б він був трухлявим, це він би дивився у ніч, як у пекло, і проклинав би з обиди твої навіжені кістки, а так — плати гіркотою ночі за її колишній мед.

Але що ти хочеш? Ти хочеш справедливості чи помсти? Ну, то й відомсти!

Колись, у роки навчання в медінституті, після однієї гучної вечірки, моя колежанка самотужки зробила операцію — відрізала чоловічу гарматку — своєму кавалерові, який не хотів на ній, вагітній від нього, одружуватися.

Страшно згадувати криваву картину, коли дівчата, що жили в одній гуртожитській кімнаті, відчинили двері досередини.

Лікарка, я сама відтоді бриджу кров'ю, хоча лиш тепер розумію свою давню подругу.

Якщо ти також така мстива, то й собі придумай помсту. А ні — терпи. Ще нікого любов не розірвала на шматки. Люди терплять — і ти з ними.

Зрештою, кому-кому, а тобі у твоєму віці мало би бути сором навіть думати, не те, що відчувати якусь, та ще таку ненормальну, любов. Це баламутство повинно топитися в пам'яті про юні роки, і, боронь Боже, не виринати на поверхню пізніше. Інакше засміють. Тебе так вчили? Так. Ось і не виходь за правила. Ти не опудало, щоб давати себе на сміх добровільно…

…ВІДКРИЙМО ТАЙНУ своїх страждань — наказує чи просить Біблія. А кому і навіщо відкривати? Відкрита тайна — уже не тайна, а об'єкт для смакування і ще глибші страждання. І що, власне, відкривати? Старечий сором? Чому старечий? Коли б ти була старою, тебе можна було б класти валетом з цією твариною — і нічого б не було, і кров би в тобі не кипіла, і розум застигав би цементом. А так твоє тріпотіння — перша ознака твоєї не-старості. Але від цього не легше.

Кожна людина має свої таємниці, свій інтим, і вона їх оберігає не те що від чужих — іноді від своїх же очей, подеколи боячись признатися самій собі у тому, про що не мовиться вголос, чи про що іноді думаєш так, наче зазираєш у вогненну пашу вулкана.

О, так. Кожен якнайдовше рятується, пручається чи обороняється від зазирання у глиб самого себе так довго, як тільки може. Але вулкани серця, так само, як і вулкани природні, ніколи не питають дозволу і не попереджають нас про свій бунт. Мало кому вдається встояти перед натиском внутрішньої стихії, щоб таємне не зробити явним, щоб не пустити стрімголов набуте роками і досвідом. Не такі ламалися під натиском серця.

А хто я? Жінка, яка піддалася спокусі і спробувала зазирнути у прірву. Хіба я свідомо хотіла цього? Хіба я коли думала про таке? Причина всього мого гріха ховається у моїй пам'яті. Вона, проклята, видобула тих павичів і плаваючих лебедів з-під уламків минулого — і спровадила на заборонену дорогу, в руки диявола.

А я тоді і не подумала пручатися. У мені все було чорне і несмачне. І в якусь мить я забагла кольорів і незнаного смаку.

Ба, як тебе, зморену чеканням, потягнуло на філософію. Я її в інституті на «три» знала. А, бач, тепер надолужую: не те що вивчаю — практикую — житейську філософію на своїй шкірі. Але вже пізно. Дуже пізно пізнавати себе тоді, коли зсередини тонкі дзвіночки подзвонюють холодом…

Неправда. Нічого ніколи не пізно. Тим паче, пізнавати себе. Ти що, хочеш умерти, навіть сама для себе залишившись таємницею? Чи ти сподіваєшся, що тебе хтось буде читати в іншому житті? Бачиш, у цьому ніхто не розбігається. На тому світі ще ніхто не був, через те він такий нам принадний. А ти захотіла у той світ. Шукай, безумна, сірчану кислоту. Ти колись приносила її з роботи. Лиш добре шукай між отим лахміттям, що назбирала за десятки років і не хочеш викинути. Ти непотріб не зважишся кинути через вікно, а замахуєшся на своє життя. Перехрестися і забудь дурну думку. Ти ж лікарка. І добре знаєш, який страшний і неестетичний вигляд мають ті, хто накладає на себе руки. Тобі цього треба?

…Ні. Ці дві ночі і третій день таки зробили мене безумною. А, власне, що трапилося? Ну, сказав, що прийде вранці. Чи вперше казав і не приходив? Чи раз ти міняла свої плани через нього? Яка різниця, чи ти мала їхати у Белелую, чи у Варну? Головне, що він не прийшов. Нічого особливого не трапилося. А прийде — будеш його любити, як завжди, ні, ще дужче — так, як перед смертю… ніби ти знаєш, як люблять перед смертю? А потім, коли він знову піде, будеш плакати. І що в цьому нового?

Ти його любиш. А це не закоханість, яка є просто вигадкою, бо не зважає ні на умовності, ні на реальність. Ти його любиш, розуміючи всю абсурдність і ненормальність своєї любові до нього, приймаючи такого, яким він є; жорстокого, безвідповідального, ніжного, п'яного, брехливого. А як тільки минув перший туман самообману — ти побачила його наготу не лише фізичну, але і внутрішню. І прийняла з усіма його вадами.

Кажуть, коли відбувається вторгнення щоденних людських вад в ауру закоханості — тоді руйнується все наносне, зникає дим вигадки, і ти чуєш легалізацію Любові, яка приймає і виправдовує усе.

Ось і виправдовуй цього жеребця, цього огира. Люби на здоров'я, але не мучся, що не прийшов, що, може, ці три доби лежить в обіймах іншої.

А ти хотіла, щоб він лежав у твоїх зморщених обіймах?! Ти вже стара для нього, ти йому потрібна для колекції чи досвіду. Ти повинна була звикнути. Він тебе рік вчить звикати до себе такого.

А тобі в голові снуються дурні думки накласти на себе руки. То хто після цього скаже, що ти розумна? Коли б ти була розумною і поводила себе відповідно до свого статусу і віку, ти давно вийшла би в місто, посиділа в якомусь придорожньому кафе чи полежала на пляжі, чи купила б якоїсь смакоти і святкувала б сама з собою безсоромне, егоїстичне свято свободи. Хіба ти ще не заслужила свободи? І хіба це не є свобода — можливість бути в безпеці, не боятися за життя дітей, не мати на руках каліки, самій не бути калікою? Безсовісне вимотування своїх же нервів лише обмежує свободу духу. Що тобі боронить спинити першого стрічного на вулиці і запросити до себе на каву? І хай застав би вас двох цей безпечний жеребець, і хай би йому помутився з ревнощів розум.