П а р а с к а (помітила, що лихо). Стійте, чоловіки, ось стійте! (Ухопила за руку Орину, вивела наперед). Ходімо, Орино, Л а р и в о н нас не вдарить… Ганно! Явдохо, чого стоїте? Ходімо всі жінки! Візьмемо чашу і хрест од його! Він нам оддасть, от їй-бо… (До черниць). А ви, ґави, цитьте! (До жінок). Ну?

Жінки зворухнулись проте не пішли.

Одна О р и н а пошкандибала, безтямно бурмочучи:

— Авжеж, ходімо!.. Ходімо, ходімо… Аби не додому — ходімо! По чашу ходімо!..

П а р а с к а. Стій, Л а р и в о н е, голубе, стій!

О р и н а. Авжеж, стій! Стій-стій! Татонько, стій!

Став Л а р и в о н. Дрючок додолу спустив. Дивиться.

П а р а с к а. Я тобі ще раз сорочку з бруду виперу… Тричі виперу, тільки ти не бийся…

Вищиривсь на неї Л а р и в о н, подобно усміхнувся.

А П а р а с к а так і засвітилась радісно:

— Бач, не забув, як колись я сорочку йому випрала

О р и н а. Авжеж, не забув, мій татонько. Бо хто ж, як не я, на його каліцтво зглянулась і в житі з ним трошеньки полежала… Татонько мій! Не забув — не забув…

П а р а с к а. Ти ж її не вдариш, Л а р и в о н е? А мене? Ні? А чашу та хрест оддасиш? Дурненький, на хліб поміняємо, діток погодуємо, од голодної смерті врятуємо…

О р и н а. Авжеж, погодуємо! Хоч раз погодуємо! Погодуємо-погодуємо. А вони засміються, татоньку мій… (Аж засміялась, до Л а р и в о н а припавши).

Повернувся Л а р и в о н, браму одчинив і виніс чашу та хрест.

Тиче іх Орині, Парасці, а сам одкрив рота, мугикає.

П а р а с к а. Сам винеси, Л а р и в о н е! Он-он туди, у ревком! Неси! Неси!..

Підійшли ще жінки, оточили Л а р и в о н а. Підбіг С м и к.

О р и н а (шкандибаючи попліч з Л а р и в о н ом, за чашу рукою вхопилась). Авжеж, неси! Неси, неси!..

П а р а с к а. А що! Дорогу дайте, чоловіки!

Натовп посунув за ними. Тільки біля Гирі та Годованого купка зосталась.

Та ще К о п и с т к а, скручуючи цигарку, одстав.

Запалив, цвіркнув та й кинув на сторону Гирі:

— Оце й я скажу — чудо! З резолюцією… (Іронічно). Ну, моліться, моліться, бо я б молився, та, вірите, ніколи… (Та й подався).

Завіса

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

Напровесні К о п и с т к а сидів у сільраді сам. Коли чує: бам-бам-бам! — задзвонили в церкві. Задзвонили — перестали.

К о п и с т к а. Гм… Що за знак? Немов на пужар, тільки ж перестало… (Одчинив віконце, виглянув). Ага, Васько!.. Чуєш, Василю? Чи не знаєш часом, чого так у церкві задзвонили?.. Питаю, чого так чудно задзвонили?.. Не знаєш… А куди це ти з торбою, га?.. Що?.. Ти ось краще зайди сюди, синашу! Та на часинку!.. (Повернувся до дверей). Щось надумав, мабуть, хлопець.

Увійшов В а с я. Ноги пухлі. В руках паличка, за плечима торбинка.

К о п и с т к а. Здрастуй, синок!.. Так, кажеш, не знаєш, чого дзвонили?

Вася тільки головою хитнув.

Може, де пужар?.. Не видко, кажеш… Гм… А куди це ти налагодився?

В а с я (як хворий, повів рукою). А… туди.

К о п и с т к а. От тобі й на! Та куди саме?

В а с я. Не знаю… В город думка була.

К о п и с т к а. В город?

В а с я. Мати померла й батько, ви ж знаєте. А сьогодні дід вночі: тікай, кажуть, закурили — і вмерли. Сумно якось стало одному. Так я встав уранці та й пішов.

К о п и с т к а. А дід хіба не ходив до церкви? Г и р я ж там, кажуть, вареним ячменем людей годує!

В а ся. Діда прогнали… А я не ходив. Маслаки кінські збирав і варив. А палива з стріхи С м и кав.

К о п и с т к а (зворушився). То чом же до мене не прийшов, чудій ти, не чоловік! Я б тебе печеною ґавою нагодував… А в торбинці в тебе що?

В а с я. Та… Книжки.

К о п и с т к а. Гм. Книжки? І букваря, ма’ть, забрав?

В а с я. Та… й букваря.

К о п и с т к а. І тетрадьку?

В а с я. Яку тетрадьку?

К о п и с т к а. Та тую, що… совіцькі слова вписував.

В а с я. А-а… Забрав, дядю! Аякже!

К о п и с т к а (заходив по хаті). Ти ось що, синок!.. Ти не ходи в город, бо не дійдеш. Помреш у дорозі. Зоставайся тут… За секретаря будеш. Тобі скільки років?

В а с я. Та… ще помру я тут.

К о п и с т к а. Чорта помремо, синок! Будь єрой!.. От-от, як не видно, їде вже, повертає з города Серьога і, мабуть, з хлібом…

В а с я. Кажуть, що не приїде, бо вже місяць, як повіз у город чашу й хрест, а не видно й не чути, кажуть…

К о п и с т к а. Хто каже?.. Приїде! Ось побачиш — приїде! А он тобі надворі що — весна? А ондечки подивись що — сонце? Та яке сонце, гей!

В а с я. Та… сонця ж не можна їсти.

К о п и с т к а. А то так: сонце не ґава — його не впіймаєш. Та тільки ти не добрав діла, синок! Сонце припече, трава наросте, рогоза в річці, риби наловимо, юшки наваримо… Ну, а там незабаром трах-тара-рах — хліб уродить… А поки що в мене сьогодні ґава є. Катай, синок, до мене жити! Ну що?

В а ся (осміхнувся крізь сльози). Та… не знаю, як це воно буде.

К о п и с т к а. Знаєш, синок, що я надумав?

В а ся. Що?

К о п и с т к а. А ось що: я тебе смаженою ґавою годуватиму, а ти мене за це букваря довчиш. Гаразд?

В а с я. Гаразд!

К о п и с т к а. Трах-тара-рах, резолюцію прийнято! Отже, таки вивчусь я грамоти, туди його маму! І рихметики вивчусь, і всякої політики…

Убігла П а р а с к а. К о п и с т к а до неї:

— Чуєш, стара? Давай на старість ще таку штуку встругнемо — і тебе грамоти вивчимо, га?

П а р а с к а. Годі! Он що в церкві робиться!

К о п и с т к а. Що?

П а р а с к а. Я так і думала: сидить, мабуть, руда сатана та цигарку смокче, а не туди, що вже треба нам ховатися або тікати!

К о п и с т к а. От тобі й на!

П а р а с к а. Тобі на!.. То ж закурив собі голову так. що й смерті вже своєї не бачиш! І так увесь вік. Як ще колись козаки приїздили вбиваги людей за ту панську економію, що спалили, — так люди — як люди… Той утік, той заховався, а він, руда сатана, досидівся, докурився отак, аж поки наскочили козаки…

К о п и с т к а. Та через кого ж, як не через тебе, зозулько, увесь той інцидент і случився. Прибігла отак: гари, гари… їдуть! А хто їде — не добереш…

П а р а с к а. Що? Через мене, кажеш?.. Подивись, Мусію, мені у вічі!..

К о п и с т к а. Подивись ти мені у вічі!..

І дивились одне одному в вічі, аж поки К о п и с т к а не одвів своїх.

Ну годі, бо хіба жінку передивишся!..

П а р а с к а. Моя правда, Мусію!

К о п и с т к а. Годі!..

П а р а с к а. І побачиш, як не на моє вийде! Отак і вб’ють тебе, отак через цигарку не вбачиш, де й смерть на тебе візьметься…

К о п и с т к а. Та кажи, що в церкві?

П а р а с к а. Ага! Тепер кажи… Слухай, Мусію! Вони ось-ось прийдуть з церкви сюди… вбивати…

К о п и с т к а. Хто?

В а с я. Кого?

П а р а с к а. Орину, Л а р и в о н а і нас!

К о п и с т к а. Та кажи товком!

П а р а с к а. Слухай! О р и н а й Л а р и в о н (він живе у неї) прийшли до церкви. Г и р я ж ото роздавав по ложці варений ячмінь людям, і Лизька була, і знаєш ще хто? Панько! Прибрався, одягся, миску з ячменем за Лизькою носить, ще й свічечку. А Лизька роздає. Побачив мене і, як пес той, щулився і свічечку ту не зна, де подіти… Га, Мусію? Наш секретар!.

К о п и с т к а. Та мать його!.. Кажи далі!

П а р а с к а. Отож Г и р я не дав Орині ячменю, каже:

«Піди та перш помолись, у батюшки посповідайся». А вона вже несповна розуму, пішла, ще й Л а р и в о н а потягла. А на сповіді й каже: дітей з Л а р и в о н о м поїла…

К о п и с т к а (аж похитнувся). Та що ти кажеш, Параско?..

П а р а с к а. Піп про це Гирі, Г и р я людям… Задзвонили в дзвони, позбігалися, Л а р и в о н а пов’язали… До розправи, кричать, повбивати їх треба!.. Чую, й на тебе похвалки гонять… Кажуть: С м и к утік, Совіта нема — саме слушний час… Та я з церкви та городами, городами сюди… Тікаймо, Мусію, бо вб’ють!