Зірвиголова, не кваплячись, загнуздав коня, розв'язав повіддя, прикріплені до вірьовки зашморгом… і отут він припустився грубої помилки.

Всього не передбачиш!

Йому слід би осідлати коня, не відв'язуючи повіддя, але, поспішаючи втекти і побоюючись, щоб у вартових не виникла підозра, він квапливо скочив на коня.

— Ти помилився, друже, — запобігливо сказав йому найближчий вартовий. — Це кінь Діка Мортона, норовистий кінь. Він поламає тобі всі ребра.

На жаль, попередження спізнилося! Зірвиголова, тепер уже остаточно переконаний, що його викрито, дав шпори коневі.

Але кінь, замість того щоб зрушити з місця, низько опустив голову, підібрав круп, вигнув спину, поставив докупи разом усі чотири ноги і почав несамовито битись то передом, то задом. Потім, наче якийсь геральдичний кінь, став дибки, підкидаючи передні ноги, після чого зробив те саме задніми. Далі став на всі чотири ноги і почав підстрибувати на місці, присідати і знову стрибати, — коротше кажучи, зайнявся неймовірною гімнастикою, результат якої не примусив себе довго чекати.

Приборкати кляту тварину було б під силу тільки ковбоям американського Заходу, цим чудовим наїзникам, які ніби воскрешають у своїй особі легендарних кентаврів стародавніх часів.

Зірвиголова був чудовим наїзником, але не тієї сили, до того ж, сидячи на неосідланому коні, він не мав точок опори у сідлі і стременах.

Якийсь надто вже сильний ривок коня примусив його розтулити шенкелі і перевернутися в повітрі, в результаті чого він важко гепнувся на землю, а кінь, звільнившись, гарцюючи понісся в поле.

Приголомшений на мить падінням, Зірвиголова, проте, зараз же підхопився, явно стривожений таким поворотом справи.

Падаючи, він загубив свою каску, і вартовий, побачивши при світлі бівуачного багаття його юне обличчя, скрикнув:

— Цей хлопець не з нашого ескадрону!.. Та це якийсь хлопчисько, справжній юнак, молокосос!

Останнє слово, вимовлене вартовим без ніякого натяку, відбилося у вухах командира Молокососів, наче гарматний постріл.

«Мене впізнали!» вирішив Зірвиголова.

Він приготувався до захисту.

На цей час прибіг інший вартовий. Він розмахував шаблюкою і, навіть не розпитуючи, у чому справа, намагався схопити Жана.

Але Зірвиголова, який ніколи не втрачав свого, дивовижного самовладання, завдав англійцеві страшного удару головою в живіт. Солдат упав навзнаки.

— До зброї! — несамовито загорлав перший вартовий.

З усіх боків почулися вигуки у відповідь:

— До зброї!.. До зброї!..

Заспані люди збігалися на вигуки і собі горлали «до зброї», хоч ніхто з них не знав, що ж, власне, трапилось.

Зірвиголова вислизнув від них і прожогом кинувся вбік.

Він наближався до кузні. Коваль перервав свою роботу, випустив болванку розпеченого заліза і, загородивши Жану шлях, замахнувся на нього молотом.

Але Зірвиголова, відскочивши, щасливо уникнув удару, що неодмінно розтрощив би йому череп, і спритно дав ковалеві підніжку.

Коваль простягся ниць, скажено лаючись.

Метушня все зростала:

— Тривога!.. Тривога!.. До зброї!..

Солдати, наче рої стривожених бджіл, вибігали з наметів. Одні питали, інші відповідали, і ніхто нічого не розумів.

І раптом хтось, чи то не очунявши як слід від сонного кошмару, чи то під впливом віскі, загорлав:

— Бури!

— Бури!.. Бури!.. — підхопив Зірвиголова, наче той злодій, що голосніше від своїх переслідувачів кричить: «Лови злодія!»

На якийсь час ця вихватка допомогла йому, і, головним чином, тому, що охоплені панікою солдати, не впізнаючи своїх при нерівномірному світлі вогнищ, почали стріляти один в одного.

Сум'яття ставало неймовірним. Вереск, крики, біганина, постріли, стогони… Ніхто нічого не слухав, ніхто нічого не розумів, але всі стріляли і вбивали один одного.

Проте ворог не з'являвся, і помилка не могла довго лишатися невиявленою.

Незабаром залишився тільки один втікач, якого з усіх боків переслідувало безліч солдатів.

Почалася драматична, напружена гра в схованки серед наметів, повз яких Зірвиголова, задихаючись, блискавично просковзав із спритністю акробата.

Раптом перед ним виріс, заступивши дорогу, великий конусоподібний намет. Зірвиголова оббіг навколо нього, знайшов вхід і, поклавшись на свою щасливу зірку, шугнув туди.

У наметі, на маленькому складаному столику миготів нічник, освітлюючи приміщення. На тому ж столику, біля нічника, стояли порожні пляшки з-під шампанського і ароматних лікерів. Поряд, на бамбуковій щоглі, що підтримувала полотняний верх намету, висіла зброя — армійський револьвер і офіцерська шабля. На низенькому похідному ліжку, розкинутому біля столика, спав якийсь джентльмен, укритий одіялом кольору хакі.

З його нерухомості і розкотистого хропіння можна було догадатися, що він, не стримуючись, прикладався до пляшок, вміст яких, мабуть, немало сприяв його сну, близькому до каталепсії.

На фоні полотняної стіни виразно вимальовувався його профіль, і Зірвиголова зразу ж упізнав це норовисте обличчя з його гачкуватим носом, широким підборіддям і щільно стиснутими губами.

— Майор Колвілл! — мимоволі вирвалося в нього.

Майор, сон якого не міг порушити галас, що зчинився у таборі, прокинувся, ледве почувши своє ім'я, вимовлене півголосом.

Він позіхнув, потягнувся і промимрив, наче людина, яка все ще перебуває під владою сну:

— Зірвиголова? Брейк-нек?.. Ось зараз я покінчу з тобою, негіднику!

Він простяг руку до револьвера, щоб всадити кулю в лоб непроханому гостеві. Та Зірвиголова з блискавичною швидкістю встиг перехопити правою рукою дуло смертоносної зброї, а лівою туго скрутив комір сорочки на шиї майора. Полотно затріщало, майор задихався, силкувався вирватися, покликати на допомогу, але замість крику тільки глухо харчав.

— Мовчати! — прошепотів Зірвиголова. — Мовчати! Або я всаджу вам кулю в лоб!

Проте англієць, вигодуваний ростбіфами, споєний віскі, а головне, натренований в усіх видах спорту, був справжнім атлетом.

Він енергійно відбивався; ще мить — і він вирветься з рук юнака, загорлає, підніме тривогу.

Жану, розуміється, нічого не коштувало всадити в нього кулю, але на постріл збіглися б солдати. Вирішивши приборкати майора без зайвого галасу, Зірвиголова сильно вдарив упертого супротивника по голові, рукояткою револьвера.

Почувся тріск черепа, Колвілл тяжко охнув і, переставши відбиватися, затих.

Не гаючи ні секунди, Жан всунув майорові в рот кляп із салфетки і затягнув її міцним вузлом на потилиці. Потім носовою хусткою скрутив йому руки за спиною, а вуздечкою зв'язав ноги.

— Найважче зроблено! — прошепотів Жан.

Саме в цю хвилину хтось підійшов до намету. Почулися важкі кроки і брязкання шпор.

Зірвиголова погасив нічник, стягнув зв'язаного джентльмена на долівку, засунув його під ліжко, ліг на його місце і, натягши одіяло аж до очей, почав хропти.

Хтось обережно увійшов.

— Це я, ваша милость, ваш вірний слуга Біллі.

— Ідіть під три чорти! — сиплим голосом п'янички проричав з-під одіяла Зірвиголова.

— У таборі тривога, ваша милость…

Зірвиголова, пошаривши рукою навколо, намацав чобіт і з усього розмаху запустив ним у відданого Біллі.

Ставлення англійських офіцерів до своїх денщиків не завжди пройняте благодушністю. Ці вишукані джентльмени люблять давати волю своїм рукам, а інколи й ногам.

Чобіт потрапив Біллі прямо в обличчя, він застогнав і вийшов, притискаючи долоню до щоки, розрізаної вістрям шпори.

До слуху Жана долетіли тихі примовляння нещасного, якого привчили покірно зносити бійку:

— О господи боже! Кров! Його милость, мабуть, сьогодні випили надто багато французького коньяку і шампанського, от рука в них і поважчала. Краще б мені забратися звідси…

«Та й мені також», подумав капітан Зірвиголова, який вважав, що його, нестерпне становище аж надто затяглося. Проте довелося запастися терпінням, покликавши на допомогу всю свою витримку.