— Доведеться зробити привал, — сказав Фанфан.

— Розуміється.

Прокляття! У ту саму хвилину, коли вони вже збиралися зійти з коня, з однієї ферми вискочив взвод солдатів, їх було п'ятеро. Помітивши Молокососів, вершники кинулися на них.

Ну, звичайно, англійці! Їх можна впізнати з першого погляду. Стомлений поні не міг взяти галопу, а англійці летіли, як дияволи.

— Усього п'ятеро! — вигукнув Зірвиголова. — Я покладу їх на скаку.

Він навів рушницю і, трохи піднявшись на стременах, вистрілив. Та що це? Замість сухого цокання маузера почувся якийсь жалюгідний приглушений звук.

Осічка! Другий постріл — ще раз осічка! Третій — і знову осічка!

Чи то патрони зіпсувалися, підмокнувши, чи вони були холості, але вони не діяли.

— Грім і блискавка! — вигукнув Зірвиголова. — Ми загинули!

Пін ухопив рушницю за дуло і прикладом з усієї сили ударив першого кавалериста, який підскочив до нього.

Удар прийшовся драгунові прямо по голові. Рушниця розлетілася вдрізки, але прикінчила і солдата, який мертвим упав на землю. Кінь англійця, налетівши з усього розмаху на змучену бурську конячку, перекинув її на спину. Жан відлетів кроків на десять вбік, а Фанфан встиг із спритністю мавпи зісковзнути з крупа конячки і стояв цілий і здоровий, але без зброї.

В ту ж мить четверо інших англійців, не дбаючи за свого товариша, який валявся на землі з розтрощеною головою, позіскакували з коней і, накинувшись на Жана Грандьє, почали крутити йому руки. Зірвиголова відбивався, кусався, дряпався, та скінчилося тим, що його зв'язали, а слідом за ним така ж доля спіткала й Фанфана, який, виявляючи чудеса хоробрості у боротьбі за свого друга, жорстоко бив англійців ногами.

Зірвиголова з налитими кров'ю очима, з піною на губах, задихуючись від люті, кричав уривчастим голосом:

— Ви зараз сильніші, я в наших руках… Нехай так! Але порядні люди не повинні принижувати людину тільки за те, що вона захищалася до кінця. Якщо ви належите до таких людей, поводьтеся з нами, як слід поводитися з полоненими солдатами. Розв'яжіть нас! Ці мотузки ганьблять вас самих далеко більше, аніж нас. Розв'яжіть! Я не втечу, даю слово честі!

Взвод складався з двох солдатів, сержанта і капітана. Але наказувати мав право тільки офіцер. Впізнавши по голосу капітана Зірвиголову, офіцер трохи здригнувся й почервонів, але швидко опанував себе. Його губи склалися в єхидну посмішку.

— Брейк-нек! Хлопчику мій, — саркастичним тоном сказав він, — я не шукав вас, бачить бог. Але раз уже ви попалися мені, я змушений заради власного спокою знищити вас.

— Капітан Руссел? — вигукнув Зірвиголова і, незважаючи на всю свою випробувану мужність, зблід.

— Так точно! Перед вами командир другої роти сьомого драгунського полку, — злісно всміхаючись, відповів англієць, — один з п'ятьох членів військового суду, яких ви переслідуєте з лютістю червоношкірих..

— І троє з яких уже відправлені до прабатьків, — гостро перебив його Зірвиголова.

— Знаю! Улан, який уцілів з усього загону, що ви знищили біля Якобсдаля, передав майору Колвіллу ваші слова. А Колвілл повторив їх мені. Сьогодні ви мені попались — і вже не втечете. Раніше ми тільки сміялися з ваших слів, вважаючи їх за пусту хвальковитість, але тепер змушені ставитися до них серйозно, бо переконалися, що ви здатні виконати всі свої погрози. Тому ми дали собі слово — я з моїм другом, майором Колвіллом, — при першій же зручній нагоді викреслити вас із списку живих. Але я терпіти не можу проливати кров беззбройних людей і не можу навіть бачити спокійно, як її проливають інші, так що ми вас просто повісимо.

— Повісите? — заричав Зірвиголова, напружуючи усі сили, щоб визволитися з пут.

— Швидко і без вагань. Повісимо з допомогою звичайнісінької фуражирської вірьовки на одній з гілок оцієї чудової білої акації, — сказав капітан Руссел, показуючи рукою на дерево, що розкинуло свою пишну крону над шпилем одного з будиночків Пітерсбурга.

— Розбійники! Мало ж я перебив вас!..

— Кажіть, кажіть далі!.. — всміхнувся Руссел. — Засудженому на смерть усе дозволяється.

— Засудженому? Ви хочете сказати: вашій жертві, убивці! Вбивати невинних людей — це так вам лнчить, мерзотнику! Інколи ви робите це, додержуючи юридичних форм, частіше — обминаючи їх, але завжди без риску для себе, підлий боягузе! Кате!

— Пора кінчати! — загорлав капітан, розлючений тим, що його солдати, засоромлені мужнім протестом полоненого, зніяковіло опустили голови. — Вірьовку! — наказав він одному з солдатів.

Солдат, діставши вірьовку, простяг її капітанові.

— Зробиш зашморг!

Солдат зволікав.

— Виконуйте ж, боже мій! — загримів Руссел, змахнувши хлистом. — Тепер накиньте петлю на шию засудженому! — сказав він.

Солдат тремтячими від страху руками виконав цей ганебний для бійця наказ під уважним поглядом офіцера, готового накинутись на нього за найменшу непокору.

Почувши галас, на вулицю повибігали з будинків жінки і діти.

Готування до страти вжахнули їх. Діти плакали, жінки, ридаючи, благали помилувати нещасного.

Несподівано в степу з'явився вершник. Він швидко наближався. Серце в Жана завмерло від шаленої надії: може, це бури, що втекли від англійців, поспішають до нього на допомогу?

Марні сподівання! На вершнику форма хакі, і, крім того, метрів за триста від них він звернув з шляху і зник за фермою.

Мабуть, це був англійський кур'єр.

Зникла остання надія. Зірвиголова зрозумів, що все для нього скінчене: зараз він умре ганебною смертю. Солдати вже вели його до дерева.

Напівбожеволіючи від горя, Фанфан принижувався, благаючи золотопогонного бандита пощадити його друга. Англієць ударом хлиста розрізав йому обличчя. Незважаючи на страшний біль і на сором, Фанфан усе просив.

— Ет! Хай йому чорт! Повісити й цього! — гримнув капітан.

Офіцера обступив натовп жінок. Вони заливалися гіркими слізьми, під яких, напевно, пом'якшало б серце і в тигра.

— Змилуйтесь над ним, пане офіцер, змилуйтесь! Ви ж бачите — це хлопчик, зовсім ще дитина, згляньтесь на нього! Наші чоловіки поводяться з полоненими по-людському, будьте ж і ви таким…

— Мовчати, індички! — гримнув затягнутий в хакі офіцер і, кинувшись на беззахисних жінок, почав частувати їх направо і наліво хлистом.

Жодного слова не вирвалося більше з уст Жака Грандьє, жодним рухом не показав він своєї душевної тривоги. Щоб здаватися спокійним, він покликав на допомогу всю свою волю. А проте як усміхалося йому життя! Багатий, вродливий, відважний і сильний поборник усього великого й благородного, він був у тому віці, коли людина сміливо дивиться у майбутнє і мріє допомогти всім пригнобленим, знедоленим, кволим. Та, на жаль, недовгими були ці мрії.

І як жорстоко обернулася для нього жертва, яку він приніс справі незалежності маленького народу!

Зараз він помре… Востаннє глянув він на сонце, яке щойно освітило схід своїм урочистим сяйвом, на яскраву синяву неба, на широкі простори вельдту, у безмежну далину якого йшли, колихаючись, високі трави.

Як це часто буває в трагічну хвилину, у свідомості промайнуло все його життя, таке коротке і в той же час таке багате на події.

— Прощай, Фанфан! — ласкаво прошепотів він.

Обов'язки ката за наказом капітана Руссела погодився виконати сержант, більше вимуштруваний дисципліною, а тому покладливіший, ніж рядовий солдат. Сержант став на сідло і, піднявши руки вгору, намагався перекинути кінець вірьовки через найміцнішу гілку білої акації. Зробивши це нарешті, він стрибнув на землю, не випускаючи з рук кіпця вірьовки.

— Підняти! — скомандував офіцер-кат.

Сержант і якийсь солдат приготувалися налягти на вірьовку, усе вже, здавалося, загинуло, і от-от мала статися ця нечувана підлота.

Та рантом над муром, що був саме проти того місця, де стояли Зірвиголова, Фанфан і їхні вбивці, з'явилося дуло рушниці. Майже одночасно один за одним прогриміли два постріли. Обидва солдати, що тримали вірьовку, навіть не скрикнувши, впали на землю з розтрощеними черепами.