Нова зупинка, цього разу аж на чотири години! Знову протяжні свистки, брязкіт тормозів, вихлопи пари, раптові поштовхи, ривки з місця та інші принади. На коліях все оглушливіше гуркотіло залізо, все частіше зустрічалися обвуглені і порешечені снарядами станційні будівлі, все дужче підстрибували вагони на абияк полагодженому полотні… Було з чого збожеволіти!

Та все ж поїзд пробивався вперед.

А ось і Моддер — річка, прославлена тепер на весь світ. Між двома крутими берегами котила вона свою червонувату каламуть — людську кров, змішану з охрою вельдту. Зруйнований бурами міст відбудовано, і теж нашвидкуруч. Поїзд з великою обережністю пробирався по шпалах. Тепер він був усього вісімнадцять кілометрів на північний захід від укріпленого табору Магерсфонтейна.

Невсипуще око капітана розвідників шукало нагоди для втечі. Лікар Дуглас розпитував усіх зустрічних про свого друга. Стара мати, знесилена від тривоги, не могла вимовити й слова.

— Нічого не чули про капітана Адамса? — гукав лікар пораненим офіцерам, що проходили мимо.

— Ні.

— Адамс, артилерійський капітан з четвертої батареї, — наполягав Дуглас.

— Знаємо тільки, що батарея зазнала великих втрат, а про капітана нічого не чули.

Те ж запитання і та ж відповідь трохи далі. Місіс Адамс ридала. Безталанна жінка була у відчаї: вона зрозуміла, нарешті, зворотний бік воєнної слави, яку живлять синівська кров і материнські сльози.

Назустріч траплялися платформи, навантажені полоненими бурами. Конвоїри співали іронічні куплети на адресу містера Чемберлена і лорда Сольсбері.

Інші горлали «Rille Britain»^[39], з якою чергувався гімн «God save the Queen»^[40]. Вони ніби жували слова, випльовуючи окремі склади, і, наче кулі, кидали у вічі полоненим епітети «Victorious» і «glorious»^[41]. А ті лише знизували плечима.

Ці пісні завдавали душевного болю місіс Адамс, войовничі почуття якої, недавно ще такі полум'яні, зовсім вивітрились під час цієї скорботної подорожі.

Нарешті вони в Магерсфонтейні! А ось і укріплений табір, де закінчувалась головна магістраль, розкинувшись віялом запасних колій.

— Де Адамс?.. Хто знає, де капітан Адамс з четвертої батареї? — безперестанно вигукував лікар Дуглас.

— Я знаю, — відповів нарешті якийсь сержант. — Капітана Адамса поранено в груди кулею навиліт. Лежить у дивізійному госпіталі, що в Оліфантсфонтейні.

— Дякую! А як його стан?

— Безнадійний. А можливо, вже й помер.

— Тс… Тихше! Тут його мати.

Але нещасна жінка вже почула. Відчайдушний зойк вирвався з її грудей:

— Ні, ні, неправда, він не вмер! Мій Річард… Не може цього бути, щоб його відібрали в мене! Ведіть мене до нього!.. Швидше, лікарю, благаю і вилікуйте його! Ваше уміння зробить чудо, ви повернете мені сипа!..

— До ваших послуг, міледі, — сумно відповів лікар. — Ось дістану тільки коляску, і поїдемо.

Скоро знайшли екіпаж. Це був санітарний візок, який дав лікареві хтось із його товаришів по ремеслу.

До Оліфантсфонтейна було три льє, добряча година дороги. Лікар і місіс Адамс із служницею доїхали туди без перешкод.

Ось, нарешті, і дивізійний госпіталь, над яким на високій щоглі майорів білий прапор з червоним хрестом.

— Він тут… — ледь чутно прошепотіла місіс Адамс.

Спираючись на руку лікаря, вона напівзомліла увійшла в госпіталь. Зірвиголова все з тими ж двома саквояжами лишився біля входу.

До бурських аванпостів зовсім близько, якихось два кілометри на північний схід, а може, і ще менше. Спокуса була велика.

Біля госпіталю рив копитами землю чудовий офіцерський кінь, прив'язаний до стовпа. Уся ця ділянка, відведена для поранених, була майже безлюдна. Спокуса втекти все дужче мучила Жана.

З госпіталю долинув пронизливий зойк. То місіс Адамс зупинилася біля санітара, який закривав простиралом обличчя щойно вмерлого пораненого. Бідолашна мати впізнала свого сина, його відібрала в неї війна, розв'язана англійськими біржовиками.

— Річард! — нелюдським голосом вигукнула місіс Адамс і впала, наче громом убита.

— Нещасна мати… — прошепотів лікар.

І поки санітар укладав на ліжко зомлілу стару леді, лікар Дуглас звернувся до медика, який щойно зайшов у госпіталь:

— Капітан Адамс був моїм найкращим другом. Від чого він загинув?

— Його вбила куля незвичайних розмірів і зовсім не військового зразка. Мабуть, то була куля старовинних голландських рушниць, так званих «роєрів». Рана була невигойною.

Їхню розмову перервали крики і шалений кінський галоп. Це Зірвиголова, скориставшися з відсутності вартових, підійшов до коня, відв'язав його від стовпа і, хоч спідниця дуже заважала йому рухатися, одним стрибком скочив у сідло. Чистокровний кінь, розпалений сильними ударами, яких Зірвиголова під спідницею безперервно завдавав йому каблуками, рвонув з місця кар'єром.

Ніхто з зустрічних, побачивши, як мчала верхи ця жінка, не міг збагнути, в чому справа, тим більше, що Зірвиголова весь час викрикував своїм фальцетом:

— Зупиніть коня!.. Я служниця місіс Адамс!.. Зупиніть!.. Благаю!..

Ніхто, проте, так і не наважився зупинити коня, який, як видно, сказився. Люди схилені були скоріше посміятися з очманілої від страху кумедної амазонки.

Ухопивши коня за холку, підлітаючи при кожному стрибку і щосекунди рискуючи впасти, лжеслужниця горлала що було сили, в той же час непомітно і з дивовижною спритністю керуючи конем. Цікаві марно чекали неминучого падіння наїзниці, наперед відчуваючи цю втіху. А кінь, дедалі більше розпалюючись, набирав швидкості.

Він мчав вихором, з швидкістю не менше як вісімсот метрів на хвилину. Таким алюром він, мабуть, скоро перемахне англійські позиції.

А Зірвиголова все горлав уже захриплим голосом:

— Зупиніть!.. Рятуйте служницю місіс Адамс!..

Він проскакав повз кількох кавалеристів. Раптом хтось із них, уважно стежачи за наїзницею, вигукнув:

— Глядіть-но! Ця жінка тримається в сідлі із спритністю циркача. Нас обдурено — це шпигун!.. Вперед! Навздогін! За мною!..

Усі енергійно пришпорили коней, і погоня почалась. Пролунали револьверні постріли.

Кулі, пущені на повному скаку, рідко коли влучають у ціль, і все-таки вони свистіли біля самих вух втікача.

«Хай йому чорт! Діло наче йде на гірше», подумав Зірвиголова, пригинаючись до шиї коня.

Кінь домчав його до передового окопу, до стінки якого тулилися шотландці. Двоє з них спробували перегородити шлях штиками. Але Зірвиголова з незбагненною силою і спритністю примусив коня одним кидком перескочити окоп, залишивши позаду солдатів, штики — все!

— Вогонь! — скомандував командир шотландців.

Загриміли сотні пострілів. Проте, як завжди буває в таких випадках, стрільці, поквапившись, лише похизувалися один перед одним своїми промахами.

А тут і бури, з свого боку, зчинили стрілянину, і наш бідолашний Зірвиголова опинився між двох огнів.

Друзі-бури були зараз для Жана страшніші, ніж вороги-англійці.

Як подати їм знак, що він свій? Як припинити цю стрілянину, що при казковій влучності бурів може стати для нього згубною?

У нього немає білої хустини. Але в нього є чепчик! Зірвавши його з голови і тримаючи за одну з зав'язок, Жан почав шалено розмахувати ним на знак своїх мирних намірів.

Емблема миру припинила вогонь.

І вчасно! До трансваальських ліній лишалося всього триста метрів. Поранений у груди, кінь капітана Зірвиголови захрипів і став припадати на ноги. Ще хвилина — і він впаде. Втікач скочив на землю, зірвав з себе жіноче плаття і з'явився перед бурами у шерстяній сорочці і засуканих до колін штанях. Вій зберіг тільки чепчик, цю єдину приналежність свого жіночого одягу, і крутив ним, наче пращею.