Мабуть, це були батько і син.
Час від часу, не припиняючи пі на секунду виконання свого солдатського обов'язку, герцог кидав погляд на сина, один з тих промовистих, хоч і побіжних поглядів, у яких можна було прочитати і страх за його життя, і захоплення його мужністю.
Син уже не вперше кидався вперед, щоб прикрити своїм тілом батька і начальника. Але полковник щоразу відсував його жестом і гримів:
— На місце, Патрік! Повернись до своїх людей! Воїнський обов'язок насамперед!
Молодший лейтенант також цілий і здоровий. І це також справжнє чудо, бо кулі наче ножем розкроїли в кількох місцях його мундир.
У лівій руці в нього револьвер, у правій — важка шотландська шабля із стальною рукояткою.
У гарячій бойовій сутичці він зіткнувся віч-на-віч з капітаном Зірвиголовою. Англієць і француз, змірявши один одного поглядом, кинулись один на одного. Маузер без штика — єдина зброя у француза. Він прицілився і на відстані чотирьох кроків спустив курок. Але в запалі бою він не помітив, що розстріляв усі патрони своєї рушниці, не лишивши жодного, на крайній випадок. Курок цокнув із сухим тріском.
Англієць також вистрілив; це був його останній заряд. Він стріляв майже в упор і все-таки не влучив.
Капітан Молокососів схопив свій маузер за ствол і, замахнувшись ним над головою, як дубцем, звалив би смертельним ударом шотландця, коли б той не парирував його шаблею. Стальне лезо розлетілося. Все-таки шотландцеві пощастило пом'якшити удар. Ковзнувши по його плечу, приклад маузера вдарився об землю і розбився біля самої казенної частини.
Скрикнувши від люті, молоді люди відкинули уламки зброї і зчепилися врукопашну. Їх сили однакові, однакова й лють. Вони падали, схоплювались, знову падали на землю, качалися по ній, міцно обхопивши і силкуючись задушити один одного.
Раптом Зірвиголова помітив на землі уламок щойно розтрощеної ним шаблі. Рискуючи покалічити руку, Жан схопив його і, замахнувшись ним, мов кинджалом, крикнув:
— Здавайтесь!
— Ні! — закричав офіцер, шалено відбиваючись.
Жан ударив його вістрям клинка в руку і знову загорлав:
— Здавайтесь!.. Та здавайтеся ж, грім і блискавка!
— Нізащо! — стікаючи кров'ю, відповів шотландець.
Бачачи, що син упав, полковник поспішив до нього на допомогу з піднятою шаблею. Здавалося, от-от він розсіче голову капітанові Молокососів, який, не тямлячи себе, нічого не помічаючи, завдавав ворогові жорстоких ударів.
Та юний Поль Поттер врятував свого друга.
Цей навдивовижу спокійний підліток протягом усього бою передбачливо і не хвилюючись поповняв патронами магазин свого маузера. Він упізнав полковника і, заревівши з радості, прицілився й вистрілив.
Але в ту саму мить, коли Поль спускав курок, волинщик, не перестаючи награвати полковий марш гордонців, кинувся вперед, щоб заслонити собою свого начальника.
Це був красивий сімнадцятирічний юнак з рум'яним обличчям, майже хлопчик, як і більшість учасників цієї страшної драми. Куля, пробивши його навиліт трохи вище від серця, влучила полковникові прямо в груди.
Нещасний волинщик упустив свій інструмент і, затиснувши рукою рану, хрипко простогнав:
— О мамо… бідолашна моя мамо… я вмираю… Я знав, що так буде…
У ту ж мить герцог Річмондський похитнувся і, змахнувши руками, перекинувся на спину.
— Прощавай, Патрік!.. Прощавай, мій любий!.. — ледве вимовив він.
Патрік, сам ледве дихаючи, крізь червоний туман у залитих кров'ю очах побачив, як упав його батько. Відчайдушним зусиллям він вирвався з рук Жана Грандьє, підвівся на одне коліно і тут помітив юного Поля, рушниця якого ще диміла.
Голосом, що переривався від ридань, він вигукнув:
— Будь ти проклятий, убивця мого батька!
— Він убив мого! — люто заперечив юний бур.
Але Патрік уже не чув; кривавий серпанок усе густіше застилав йому очі, дихання переривалось, і він упав непритомний до ніг капітана Молокососів.
Лють Жана Грандьє миттю згасла. Переможений ворог був для нього тільки страждаючою людиною, душевні і фізичні рани якого священні. Зірвиголова зараз же покликав санітарів.
Вони прибігли і, подавши першу допомогу пораненому, поклали його на ноші.
Знову почулись жалісні зойки вмираючого волинщика. Кволим голосом він кликав свою матір; похололими вже руками дістав з кишені ще не заклеєний лист і, простягши його Полю, пробурмотів:
— Моїй безталанній мамі… пошліть… благаю вас…
— Клянусь! — відповів юний бур; в очах якого блиснули сльози.
— Дякую… — прошепотів умираючий.
Кров двома червоними цівками бризнула з його пробитих грудей, на губах виступила пурпурна піна, очі оскліли, і все тіло здригнулось у передсмертній конвульсії.
— Лист… мамо… — востаннє пробурмотів він твердіючим язиком.
І, стиснувши кулаки, випростався і вмер.
На цій ділянці боротьба скінчилася поразкою шотландців. Залишки гордонців поспішно відступали.
Бури, гуманність яких, проявлена під час цієї війни, завоювала їм всесвітню симпатію, квапилися подати допомогу пораненим. Зірвиголова влив Патріку в рот кілька краплин спирту. Шотландець здригнувся, розплющив очі, впізнав свого противника і, прочитавши у нього в очах безмежне співчуття, схопив його за руку і тихим, мов подих, голосом спитав:
— Що з батьком?
— Піду дізнаюсь… Зараз повернуся.
Зірвиголова побіг на місце бою і, знайшовши у купі тіл полковника, помітив, що той ще дихає. Він доручив його санітарам, а сам уже збирався повернутися до Патріка, повідомити, що батько його живий і надія на його одужання ще не втрачена, коли його примусило озирнутися чиєсь ридання поблизу. Він побачив Поля, який, стоячи на колінах біля тіла волинщика, читав передсмертного листа шотландця до матері.
— На, прочитай, — сказав Поль, побачивши Жана Грандьє. — Як це жахливо!..
І Зірвиголова, взявши з його рук листа, уривчастим від хвилювання голосом прочитав:
«Під Ледісмітом, 23 листопада 1899 р.
Люба матусю, сьогодні не ваша черга, сьогодні я повинен писати батькові. Але я не можу не писати вам, бо якесь передчуття підказує мені, що це останній мій лист. Не розумію, що зі мною діється; я здоровий і почуваю себе прекрасно. Але цієї ночі я бачив страшний сон… Мені здається, що завтра мене вб'ють. Так тяжко на душі, і серце ниє… Тільки що я виходив з намету — стоїть чудова ніч. Я дивився на синє ясне небо, на яскраву зірку над моєю головою і подумав, люба мамо, що вона дивиться зараз і на вас, і мені схотілося також глянути на вас…
Якби ви тільки знали, що тут твориться!.. Цими днями біля мене в окопі впав якийсь солдат моєї роти. Він не вмер одразу: осколок снаряда влучив йому в живіт. О, як страшно було дивитися на нього!.. Усі нутрощі вивалилися… Він ридав, благаючи лікаря прикінчити його, щоб вкоротити муки, і навіть сам лікар не міг стриматися, щоб не сказати:
«Справді проклята штука війна!»
І знаєте, люба мамо, мені дуже не хотілося б вмерти такою смертю. Думаю, вам було б дуже боляче, коли б ви дізнались про це. Я хотів би вмерти швидше, щоб не довго страждати.
Але будьте спокійні, що б не трапилося, я чесно виконаю свій обов'язок до кінця. І хоч мені дуже шкода покинути вас, я все-таки щасливий, що віддав своє життя за нашу королеву і Великобританію.
Прощайте ж, люба мамо, міцно вас цілую.
Джем.»
— І це я вбив його! — тремтячим від сліз голосом сказав юний бур. — Як жахливо! Серце крається… І все-таки десь у глибині душі я відчуваю, що тільки виконав свій обов'язок.
— Правильно, Поль, і ти виконав його з честю, — відповів Зірвиголова, вказавши рукою на англійські війська, що відступали по всьому фронту.
Королівська армія була розбита. Її втрати — дві тисячі чоловік і дванадцять гармат. Безсоромні політикани, рицарі розбою і наживи, що розв'язали цю війну, можуть бути вдоволені!
Гуркіт бою змінився мертвою тишею. Англійці, зазнавши ще однієї поразки, безладно відступали в Ледісміт. Бури сховались у своїх неприступних укріпленнях, з дивовижною майстерністю побудованих навколо міста. Це своєрідний укріплений табір, який охоронявся висунутими вперед патрулями.