Музика, танцi. По хвилi Жандарм i Анна виходять iз шинку, беруться за руки i пускаються також у танець.

ЯВА ОДИНАДЦЯТА

Тi самi, Жандарм i Анна танцюють. Помалу танцюючi пари розступаються. На всiх лицях обурення. Жандарм i Анна лишаються самi.

Жандарм (побачивши се, зупиняється, грiзно). А се що? (Обертається кругом.) Чому не танцюєте?

Парубки (кланяються, лукаво). Нам досить.

Жандарм. Як то? Не хочете бiльше?

Один парубок. Нi. Помучились.

Жандарм. Хлопцi, се ви задля мене?

Парубок. Може, й так.

Жандарм. Що? Ви смiєте менi такий стид робити?

Парубок (смiлiше). А пан смiють нам такий стид робити?

Жандарм. Який?

Парубок. Танцювати з такою жiнкою. -

Жандарм. З якою?

Парубок. Самi то лiпше знаєте, з якою. Ми з нею не танцюємо.

Жандарм. Але я з нею танцюю. Ви менi не смiєте стиду робити. Я цiсарський слуга.

Парубок. Ми всi цiсарськi. А до танцю ви нас не присилуєте.

Жандарм (м'якше). А може, й присилую. (Кричить.) Жиде! Гей, Шльомо!

ЯВА ДВАНАДЦЯТА

Тi самi i Шльома, за ним вiйт.

Шльома (з лiваром у руцi). Чого вам треба, пане постенфiрер?

Жандарм. Вiдро горiвки i пiвбочiвки пива для всеї громади, на мiй рахунок, розумiєш? А зараз!

Парубок. Ви, пане шандаре, дармо не експенсуйтеся! Ми вашої горiвки анi вашого пива пити не будемо i в танець з отсею кобiтою не пiдемо. Ми анi вам, анi їй честi не уймаємо. Що собi маєте, то собi майте, але танцювати з вами не можемо. Вiльно пану начальниковi заборонити нам дальше бавитися, то ми розiйдемося. Гей, хлопцi, дiвчата, ходiмо домiв!

Вiйт (стає на серединi). Гов, гов! А тут що таке сталося?

Парубок (кланяється). Нiчого, пане начальнику. Потанцювали та й додому йдемо.

Вiйт. Ба, та так живо?

Парубок. Адже єгомость остро заказували.

Вiйт. Ти, блазню один! Менi тото будеш пригадувати? Кади тому, що носа не має, а не менi. Ти думаєш,,що я такий дурень i не бачу, що тут дiється?

Парубок. Ну, то чого ж пан начальник питаються?

Вiйт. Мовчи, дурню! Хлопцi, стид вам таке робити! Пан шандар нинi ваш гiсть, самi ви його запросили - не бiйтеся, я бачив через вiкно! Ну, а тепер такий бешкет йому робите? Фе, так негарно.

Парубок. А нам випадає з такою разом танцювати?

Вiйт. Анна порядна господиня! Чого ви вiд неї хочете?

Парубок. Чоловiка вiшати мають, а вона тут буде танцювати. То так порядна господиня робить?

Вiйт. Не слухайте, дiти! Се брехня, її чоловiка ще не судили, ще не знати, чи вiн що винен, а без суду нiкого не вiшають. А коли пан шандар не цурається вести її в танець, то ви не маєте права нею цуратися. Ну, ну, не фиркайтеся, а будьте радi, що вам дозволено бавитися. А ви, пане шандаре, не противтеся дiтвакам. Самi бачите, вони то не з злого серця. Ну, музики, ну, грайте!

Музики грають; звiльна, мляво починаються танцi. По якiмсь часi Жандарм з Анною знов пускаються в танець. Нараз на пiвтактi музика уриває, пари, крiм Жандарм а i Анни, стають мов вкопанi.

ЯВА ТРИНАДЦЯТА

Тi самi, по хвилi Микола.

Музики i часть танцюючих бачать Миколу, ще заким вiн появився на сценi. Жандарм i Анна оберненi до нього плечима.

Жандарм (тупає ногою). До стосот кадукiв! А се що знов? Чого ви урвали? Гей, музики! Ви хочете…

Музика мовчки показує смиком.

Жандарм (обертається, побачив Миколу). Га, а се що?

Микола (в кожусi, оброслий бородою, з вузликом на плечах входить i кланяється народовi). Слава Iсусу Христу!

Всi. Слава навiки!

Анна (побачивши його, скрикує). Господи! Пропала я! Микола!

Микола (всмiхається сумовито). А що бачу, i моя жiнка тут. Ото добре. I ви тут, пане шандаре? Та, бачу, я вам забаву перервав!

Жандарм. Ну, як ся маєш, Миколо? Що з тобою чувати? Пустили тебе?

Микола. Та, богу дякувати, пустили.

Жандарм. Дуже мене то тiшить. (Пiдходить i подає йому руку.) А знаєш, кому за се маєш подякувати?

Микола. Та вiдки менi знати? Хiба менi там скажуть? Прийшли, створили казню, казали забиратися, та й по всьому.

Жандарм. Менi маєш подякувати.

Микола. Тобi? А то як?

Жандарм. Бо я таки вiднайшов правдивого убiйцю. Та й то не одного, а цiлу кумпанiю. Не нинi, то завтра їх арештую. Коштувало се мене труду, то певно. Був чоловiк i в такiм, що мало сам головою не наложив, ну, але, знаєш, як я тебе арештував, то так мене щось коло серця почало нудити. Все менi здавалося, що ти не винен i будеш думати, що я тебе доброхiть у бiду ввалив. I я не мiг спочити, поки не натрафив на слiд убiйникiв.

Микола (кланяється йому). Най тобi бог заплатить за все добре, а за зло… (Глядить з докором на Анну.) Злого най вам бог не пам'ятає!

Жандарм (смiється). Ну, злого! Так багато злого я нiкому не зробив. Менi, може, дехто бiльше зробив злого, а я нiкому не випоминаю.

Микола (поспiшно). Я також нi, також нi! Хорони господи! Що там випоминати!

Жандарм. А я от нинi твою господиню ледво витягнув силомiць iз дому, аби троха провiтрилася та м'iж людей показалася.

Микола. Спасибi, спасибi тобi, що хоч ти за неї дбав. Чув я там, у тiм пеклi, чув, як ти її дозирав. Спасибi! (Кланяється.) Ну, Анно, а ти що так стала, мов осуджена? Чому не вiтаєшся зi мною?

Анна. Будемо ще мати час вiтатися. Що тут, перед усiми людьми?

Микола. Правда, правда. Се домашнє дiло, нiщо його перед людьми показувати. Ну, так ходiмо додому. В ласцi божiй оставайтеся, добрi люди! (Кланяється i пускається йти. Анна за ним.)

Жандарм. Миколо, гов! А постiй-но!

Микола (озирається). А чого тобi?

Жандарм. Ба, а мене не кличеш до себе? Адже ж нинi празничний день, треба його якось обiлляти. Го, го, не думай, що се тобi так увiйдеться!

Микола (заклопотаний). Що ж, коли твоя ласка… А я, правду кажучи, не думав…

Жандарм. Де ти в своїм життi коли що думав! Усе другi за тебе думали. Так чекай же, не знаєш ти честi, то я тебе погощу. Гей, жиде!

Шльома (вибiгає з порожнiми склянками). Чого вам потрiбно?

Жандарм. фляшку горiвки, вишняку, що там ще маєш доброго, спакуй у кошик, а зараз! Плачу готовими.

Шльома. Ни, ни, чи я вiд пана постенфiрера домагаюся? А куди тото вiдiслати?

Жандарм. До Миколи. А живо!

Шльома. Добре, добре! (Вiдходить до коршми.)

Жандарм (махає шапкою). Ну, люди, бувайте здоровi! (Вiдходить.)

Настя (воркоче за ним). На зламану голову!

Музика. Парубки i дiвчата знов лагодяться до танцю. Заслона спадає

ДIЯ ЧЕТВЕРТА

ЯВА ПЕРША

Анна (пiд вiкном мотає пряжу на мотовило i числить нитки). Одинадцять, дванадцять, тринадцять, чотирнадцять, п'ятнадцять. (Зупиняється.) Семий день уже його нема. Чень нинi прийде. I боюсь його, i жити без нього не можу. (Мотає далi.) Шiстнадцять, сiмнадцять, вiсiмнадцять, дев'ятнадцять, двадцять. (Зупиняється, зажмурює очi i задумується.) Який страшний! Який грiзний! А що за сила! Здається, якби хотiв, то так би i роздавив Мене i того… мойого… халяпу. Поглядом одним прошиб би. I чим страшнiший, чим острiше до мене говорить, тим, здається, я бiльше люблю його. Вся тремчу, а так i здається, що тону в нiм, роблюсь частиною його. I нема у мене тодi своєї волi, анi своєї думки, анi сили, анi застанови, нiчого. Все менi тодi байдуже, все готова вiддати йому, кинути в болото, коли вiн того схоче! Ах! (Мотає далi.) Двадцять i одна, i двi, i три, i чотири. (Зав'язує пасмо.) Та й чи ж не вiддала я йому все, все, що може вiддати жiнка любому чоловiковi? Навiть душу свою, честь жiночу, свою добру славу. Присягу для нього зламала. Сама себе на людський посмiх вiддала. Ну, i що жi Менi байдуже! Вiн для мене все: i свiт, i люди, i честь, i присяга. (Мотає.) Одна, двi, три, чотири, п'ять, шiсть…