Нічне небо було чисте, без єдиної хмаринки. Зірки холодно поблискували у височині, місяць заливав болота м’яким непевним світлом. Прямо перед нами чорніли обриси будинку з гострим дахом і немов наїжаченими трубами, які чітко проступали на зоряному небі. Широкі золоті смуги падали з вікон нижнього поверху в сад і далі, на болота.

Одна з них раптом згасла. Слуги вийшли з кухні. Тепер лампа горіла тільки в їдальні, де ті двоє — убивця-господар та гість, який нічого не підозрює — покурювали сигари й вели свою розмову.

Біла волокниста завіса, що затягла майже все болото, з кожною хвилиною наближалася до будинку. Перші прозорі пасма вже завивалися біля золотавого квадрата освітленого вікна. Віддалена стіна саду зникла в цій імлі, виднілися тільки верхівки дерев. От білясті кільця з’явилися по обидва боки будинку й повільно злилися в щільний вал, і верхній поверх з дахом виплив над ним, наче чарівний корабель на хвилях примарного моря. Холмс люто вдарив кулаком об камінь, за яким ми стояли, і нетерпляче тупнув ногою.

— Якщо через чверть години він не з’явиться, стежку затягне туманом, а через півгодини ми вже не зможемо роздивитися власних рук в цій імлі.

— Відійдімо трохи назад, там вище.

— Мабуть, так і зробимо.

У міру того, як туман насувався на нас, ми відступали щораз далі, поки не опинилися за півмилі від будинку. Але суцільне білясте море, посріблене зверху місяцем, підкрадалося й туди, все наступаючи повільно, але неухильно.

— Ми зайшли занадто далеко, — сказав Холмс. — Це вже ризиковано: його можуть наздогнати, перш ніж він дійде до нас. Та хай там як, залишимося тут.

Він опустився на коліна й приклав вухо до землі.

— Слава Богові! Здається, іде!

У тиші боліт почулися швидкі кроки. Пригнувшись за валунами, ми напружено вдивлялися в каламутно-сріблясту стіну, що підступала до нас.

Кроки все наближалися, і от з туману, немов розгорнувши перед собою завісу, виступив той, на кого ми чекали. Побачивши над собою чисте зоряне небо, він з подивом огледівся. Потім швидко попрямував стежкою повз нас і почав підніматися пологим схилом, який починався одразу за валунами. На ходу він раз у раз озирався через плече, очевидно, чогось остерігаючись.

— Тс-с! — шепнув Холмс і клацнув курком. — Дивіться! Он він!

У самісінькій гущавині туману, що підповзав до нас, почувся розмірений, дрібний тупіт. Біла стіна була від нас уже за п’ятдесят ярдів, і ми троє уп’ялися в неї поглядом, не знаючи, яке чудовисько з’явиться звідти. Стоячи поруч із Холмсом, я мигцем поглянув йому в обличчя — бліде, схвильоване, з очима, які палали при місячному світлі. І раптом воно змінилося: погляд став зосередженим і суворим, рот розкрився від здивування. Тієї миті Лестрейд скрикнув від жаху й упав ниць на землю. Я випростався і, майже паралізований видовищем, що постало перед моїми очима, потягнувся знесиленою рукою до револьвера. Так! Це був величезний собака, чорний, як смола. Але такого пса ще ніхто з нас, смертних, не бачив. З його роззявленої пащеки вивергалося полум’я, очі метали іскри, по морді й загривку переливався мерехтливий вогонь. У жодному збудженому мозку не могло б виникнути страшнішого, огиднішого видіння, ніж ця пекельна істота, яка вискочила на нас із туману.

Чудовисько мчало по стежці величезними стрибками, принюхуючись до слідів нашого друга. Ми отямилися лише після того, як воно пробігло повз нас. Тоді я і Холмс одночасно вистрілили, оглушливе ревіння переконало нас: щонайменше одна з куль влучила в ціль. Але собака не зупинився і мчав уперед. Ми бачили, як сер Генрі повернувся, блідий-блідий при світлі місяця, підняв із жахом руки і наче скам’янів у цій безсилій позі, не зводячи очей з чудовиська, яке його наздоганяло.

Але голос собаки, що завив від болю, розсіяв усі наші страхи. Хто вразливий, той і смертний, і якщо його поранено, то його можна і вбити. Боже, як Холмс біг тієї ночі! Я завжди вважався спритним бігуном, але він випередив мене на таку відстань, на яку я сам випередив маленького детектива. Ми неслися стежкою, чуючи крики сера Генрі і глухе ревіння собаки. Я нагодився тієї хвилини, коли пес кинувся на свою жертву, повалив її на землю і вже примірявся схопити за горло. Але Холмс випустив йому в бік одну за одною п’ять куль. Собака завив востаннє, люто клацнув зубами, повалився на спину й, судомно смикнувши всіма чотирма лапами, закляк. Я нахилився над ним, захекавшись від бігу, і приставив дуло револьвера до страшної морди, що світилася, але вистрілити мені не довелося — велетенський собака був уже мертвий.

Сер Генрі лежав непритомний там, де його наздогнала примара. Ми зірвали з нього комірця, і Холмс подякував долі, переконавшись, що він не поранений і що наша допомога була вчасною. Потім повіки в сера Генрі засмикалися і він слабко ворухнувся. Лестрейд просунув йому між зубами горлечко фляги з коньяком, і за мить на нас дивилася пара переляканих очей.

— Боже мій! — прошепотів баронет. — Що це було? Де воно?

— Його вже немає, — сказав Холмс. — Із примарою, що переслідувала ваш рід, покінчено назавжди.

Чудовисько, яке лежало перед нами, воістину могло злякати кого завгодно своїми розмірами й міццю. Це був не чистокровний хорт і не чистокровний мастиф, а, мабуть, помісь — сухорлявий, страшний пес розміром з молоду левицю. Його величезна паща й досі світилася блакитнуватим полум’ям, глибоко посаджені дикі очі були обведені вогняними колами. Я доторкнувся до цієї голови й, відсмикнувши руку, побачив, що мої пальці теж засвітилися у темряві.

— Фосфор, — сказав я.

— Так, і якийсь особливий препарат, — підтвердив Холмс, принюхуючись. — Без запаху, щоб у собаки не зникло чуття. Даруйте нам, сер Генрі, що ми піддали вас такому страшному випробуванню. Я готувався побачити собаку, але ніяк не очікував, що це буде таке страховисько. До того ж нам став на заваді туман, і ми не змогли гідно зустріти пса.

— Ви врятували мені життя.

— Спочатку наразивши його на небезпеку… Ну як, можете підвестися?

— Дайте мені ще ковток коньяку, і тоді все буде гаразд. Ну от! Тепер з вашою допомогою я встану. А що ви робитимете далі?

— Поки залишимо вас тут — ви вже достатньо натерпілися за сьогоднішню ніч. А потім хтось із нас повернеться з вами додому.

Баронет спробував піднятися, але не зміг. Він був блідий як полотно і тремтів усім тілом. Ми підвели його до валуна. Сер Генрі сів на нього і затулив обличчя руками.

— А тепер нам доведеться піти, — сказав Холмс. — Треба завершити почату справу. Дорога кожна хвилина. Склад злочину тепер є, залишається тільки схопити злочинця… Б’юся об заклад, у будинку його вже не виявиться, — говорив далі Холмс, швидко йдучи поруч із нами по стежці. — Він не міг не почути пострілів і зрозумів, що гру програно.

— Ні, ну що ви! Це було далеко від будинку, до того ж туман приглушує звуки.

— Можете не сумніватися, що він кинувся слідом за собакою, адже пса треба було відтягнути від тіла. Ні, ми його вже не застанемо! Але про всяк випадок треба обнишпорити всі закутки.

Вхідні двері були відчинені навстіж і, вбігши в будинок, ми швидко обшукали кімнату за кімнатою, на превеликий подив старезного слуги, який зустрів нас у передпокої. Світло горіло тільки в їдальні, але Холмс узяв звідти лампу і обійшов з нею всі куточки в будинку. Людина, яку ми шукали, зникла безвісти. Однак на другому поверсі двері однієї зі спалень виявилися замкненими.

— Там хтось є! — вигукнув Лестрейд.

У кімнаті почувся слабкий стогін і шерех. Холмс ударив ногою трохи над замком, і двері розчахнулися навстіж. Тримаючи револьвери напоготові, ми увірвалися туди.

Але страшного негідника, за яким ми полювали, не виявилося й тут. Замість нього перед нашими очима постало щось настільки дивне й несподіване, що ми завмерли на місці.

Ця кімната була маленьким музеєм. Її стіни були суцільно заставлені скляними ящиками, у яких зберігалася колекція комах — улюблений плід роботи цієї складної й злочинної натури. Посередині здіймалася товста підпірка, підведена під трухляві крокви.