Степлтон, а за ним і Мортімер могли піддатися загальному настрою, але якщо я маю хоч якусь чесноту, то це — здоровий глузд, і я ніколи не вдаватимуся до марновірства. Для цього треба опуститися до рівня розвитку місцевих фермерів, які задовольняються розповідями про якогось лютого пса, наділяючи його здатністю вивергати полум’я з очей та пащі. Холмс не став навіть і слухати подібні нісенітниці, а я представляю тут його персону. Однак факти залишаються фактами: мені двічі довелося чути це виття. А що, якщо по болотах справді бігає якийсь величезний собака? Адже тоді все стане зрозумілим! Та де він ховається, чим живиться, звідки він узявся, чому ніхто не бачив його вдень? Треба зізнатися, що ми втрапляємо у ще більшу скруту, даючи всьому цьому правдоподібне пояснення. Але навіть якщо залишити собаку — як пояснити те, що було в Лондоні? Невідомий у кебі, лист, автор якого заклинав сера Генрі не виходити на торф’яні болота? У цьому ж немає нічого надприродного, хоча і те, й інше можна однаковою мірою приписати як дружнім, так і ворожим силам. Але де він зараз, цей друг або ворог? Залишився в Лондоні чи пішов за нами слідом? Невже… Невже це його я бачив на вершині гранітного стовпа?

Щоправда, він лише майнув у мене перед очима, однак я дещо запримітив і готовий посвідчити це під присягою. Він не з тутешніх жителів — тепер я знаю всіх сусідів сера Генрі. Він вищий за Степлтона і значно худорлявіший за Френкленда. Можна було б подумати, що це Беррімор, але той залишався вдома, і я впевнений, що йому не вдалося б прокрастися за нами непоміченим.

Отже, тут, так само як і в Лондоні, нас вистежує хтось невідомий. Ми досі не можемо відкараскатися від нього. Якби мені вдалося впіймати цю людину, тоді у нас би були відповіді на всі наші питання.

Це моя мета, і я докладу всіх зусиль, щоб її досягти.

Спершу я хотів поділитися своїми планами з сером Генрі. Але, трохи поміркувавши, вирішив вести гру самостійно й менше говорити про це. Баронет мовчазний і занурений у свої думки. Виття, яке ми чули на болотах, дуже на нього вплинуло. Я вирішив не посилювати його занепокоєння, але не складати зброї й діяти на свій страх і ризик.

Сьогодні після сніданку в нас розігралася невелика сцена. Беррімор попросив у сера Генрі дозволу поговорити з ним, і вони пішли до кабінету.

Сидячи в більярдній, я чув їхні підвищені голоси, й, звісно, здогадувався, про що йдеться. Незабаром відчинилися двері кабінету й баронет гукнув мене.

— Беррімор на нас образився, — сказав сер Генрі. — З нашого боку, бачте, нечесно було переслідувати його шваґера, таємницю якого він проти власної волі нам видав.

Дворецький стояв блідий, але тримав себе в руках.

— Можливо, я погарячкував, сер, але в такому разі прошу пробачення. Та все ж мене дуже здивувало, коли я почув ваші кроки на світанку й довідався, що ви хотіли впіймати Селдена. Нічого мені наводити людей на його слід — бідоласі й без того кепсько.

— Якби ви справді видали Селдена добровільно, це була б зовсім інша річ, — сказав баронет. — Але ж ви, точніше, ваша дружина, у всьому зізналися лише під нашим тиском. Вам більше нічого не залишалося.

— Я не думав, що ви цим скористаєтеся, сер Генрі. Ніяк не думав.

— Селден небезпечний для суспільства. Адже він ні перед чим не зупиниться, це видно з його фізіономії! Згадайте, як рідко тут трапляється житло. От хоча б містер Степлтон — у разі нападу йому нема на що сподіватися, хіба тільки на власні сили. Ні, ми не зможемо почуватися в безпеці, поки цю людину не посадять під замок!

— Селден нікого не зачепить, сер, присягаюся вам! Для місцевих він тепер не страшний. Повірте мені, сер Генрі, за кілька днів усе налагодиться, і він виїде до Південної Америки. Благаю, не повідомляйте поліції, що Селден усе ще тут, на болотах. Його вже перестали шукати, і він може спокійно дочекатися пароплава. Якщо ви доповісте про нього, нам з дружиною буде непереливки. Прошу вас, сер, не звертайтеся в поліцію!

— Ватсоне, що ви на це скажете?

Я знизав плечима:

— Якщо ця людина забереться з Англії, платники податків зітхнуть з полегшенням.

— А раптом він накоїть лиха до від’їзду?

— Ні, сер! Він насправді не божевільний! Ми дали йому все, що потрібно. А новий злочин видасть його з головою.

— Правда, — сказав сер Генрі. — Гаразд, Берріморе…

— Нехай благословить вас Бог, сер! Який я вам вдячний! Якщо Селдена спіймають, моя дружина не переживе такого горя.

— Виходить, Ватсоне, ми з вами переховуємо кримінального злочинця. Але, здається, в мене не вистачить духу видати його. Гаразд, на цьому зупинимося. Ви можете йти, Берріморе.

Промимривши тремтливим голосом кілька слів подяки, дворецький пішов до дверей, але на порозі раптом зупинився.

— Ви так добре до мене поставилися, сер, що мені хочеться якось віддячити вам, — нерішуче почав він. — Я дещо знаю, сер Генрі… Можливо, даремно я так довго мовчав, але це з’ясувалося, коли слідство вже завершилося. Я ще ні з ким про це не говорив… Йдеться про смерть сера Чарльза.

Ми з баронетом аж підскочили на місці.

— Вам відомі обставини його смерті?

— Ні, сер.

— Тоді що?

— Я знаю, чому він стояв біля хвіртки о такій пізній порі. У нього було побачення з жінкою.

— Побачення з жінкою? У сера Чарльза?

— Так, сер.

— Хто вона така?

— Ім’я її я вам не скажу, сер. Я знаю тільки ініціали — «Л. Л.».

— Звідки вам це відомо, Берріморе?

— Сер Генрі, того ранку ваш дядько отримав листа. На його ім’я зазвичай приходило дуже багато листів, адже він був людиною знаною і славився своєю доброзичливістю. До нього кожен звертався зі своїм горем. Але того ранку прийшов лише один лист — саме тому я його й запам’ятав. Почерк на конверті був жіночий, і на штемпелі стояло: «Кумбі-Тресі».

— Далі?

— Я б не згадав більше про цей лист, якби не дружина. Кілька тижнів тому вона прибирала в кабінеті сера Чарльза — вперше після його смерті — і знайшла в глибині комина аркуш паперу.

Більша його частина перетворилася на попіл, але один маленький клаптик — краєчок — уцілів, і слова ще можна було розібрати, хоча чорнило посіріло від вогню, а папір обвуглився. Це була, напевно, тільки приписка, і ми прочитали от що: «Благаю вас як джентльмена: спаліть цього листа і вийдіть до хвіртки о десятій годині вечора». Внизу стояли дві букви: «Л. Л.».

— Ви зберегли цього клаптика?

— Ні, сер. Він розсипався у мене в руках.

— А раніше сер Чарльз отримував листи, написані тим самим почерком?

— Не знаю, сер, не звертав уваги. Та й цей лист запам’ятався мені тільки тому, що того дня він був один.

— І ви не знаєте, хто така «Л. Л.»?

— Ні, сер, і гадки не маю. Але я думаю, що, якби нам удалося розшукати цю леді, ми б дізналися деякі подробиці про смерть сера Чарльза.

— Я просто не розумію вас, Берріморе! Як можна було досі приховувати такі важливі відомості?

— Бачите, сер, одразу ж після цього на нас самих звалилося лихо. Крім того, ми з дружиною дуже любили сера Чарльза й не забували про його милість. Навіщо, думаємо, ворушити старе? Нашому нещасному хазяїнові це вже не допоможе, а коли до справи причетна жінка, тут варто діяти обережно. Адже навіть найпристойніші люди…

— По-вашому, це може образити його пам’ять?

— Так, сер, я вирішив, що нічого доладного з цього не вийде. Але ви були такі добрі до нас… Мені не хотілося приховувати від вас те, що знаю.

— Гаразд, Берріморе, можете йти.

Коли дворецький вийшов, сер Генрі повернувся до мене:

— Ну, Ватсоне, що ви скажете про цей новий промінь світла?

— Як на мене, він ще більше згустив темряву.

— Так, справді. Та якби нам вдалося вистежити цю «Л. Л.», тоді ми змогли б усе з’ясувати. Тепер ми знаємо, що є жінка, їй багато чого відомо, а це вже серйозне досягнення! Треба тільки знайти її. Що нам робити далі?

— Негайно повідомити про все Холмсу. Можливо, це наведе його на потрібний слід. Я майже впевнений, що він одразу сюди приїде.