Діло славне й непросте!
Вам удвох потрібно конче
Пробиватися до Кончі.
Дуб чекає сурмача! —
І на цім Лелека-воїн,
Слави вічної достоїн.
Тихо згаснув, як свіча.
В лузі вдарили оркестри.
Підняли Лелеку сестри.
Попливла труна важка...
Дядько Кріт могилу вирив.
Сотні сот птахів і звірів
Проводжали ватажка.
Кожен кинув шмат землиці,
А наверх поклали глиці.
Біля схилених голів
Став Барвінок на коліна.
Мовив: — Швидко і сумлінно
Так зроблю, як ти звелів!
П
Знов гуде весняний клопіт,
В темнім лісі — кінський топіт.
Навалилась ніч глуха.
Поряд з хлопчиком —
Ромашка,
Трохи Коникові й важко,
Але скаче, мов блоха.
Тягне холодом з діброви.
Наш Барвінок хмурить брови,
Слід спішити, річ ясна...
Повні тьмяної омани,
Сунуть вибалком тумани,
І весна — і не весна!
Де ж ти, сурмо довгождана.
Може, недругу віддана.
Хтось чужий заліз в дупло?
А від нього злістю віє.
Бідна сурма вовком виє.
Відганяючи тепло.
День і ніч летять малята.
Ніч, як море розіллята.
Притомилося дівча.
Притулилось до хлопчинки.
До Барвінкової спинки.
До козацького плеча.
А Барвіночок не в дусі,
Сум в очах і різкість в русі.
Щось весна йому — не те...
Скрізь — болото, непорядки.
Де город?
Лиш чорні грядки,
Все мов нехотя росте!
Де Гарбузик-товстопузик?
В насінинці ш,е Гарбузик!
Де Цибуля? Де Часник?
Під землицею пухкою.
Мов під теплою рукою.
Весь город надовго зник.
— От якби, Ромашко, літо,—
Хлопчик мовив сумовито,—
Зустрічала б нас рідня...
Пастернак би взяв цимбали,
І троїсті б нам заграли.
Як діждати того дня?
— Бач, напала нетерплячка!
Відійшла зимова сплячка,—
Все живе пішло у ріст.
Хоч простим очам не видко —
Розвиватимуться швидко
І стебелечко, і лист.
Дід Гарбуз тепер — дитинка...
Жовтувата насінинка —
Теплий сховок гарбуза.
Але скоро вийде з грядки.
— Ну й Ромашка! Всі загадки.
Мов насіннячко, луза!
Все ти знаєш, тільки — звідки?
— Ось два ока — щирі свідки.
Що знання беру з книжок.
Не читаю детективи,
А історії правдиві
Про весняний бережок.
— Не хвалися, грамотійко,
Знаєш поки що на двійку!
В мене — дудка на умі...
Не ятри книжками душу.
Скоро я до школи рушу.
Почитаємо й самі!
Ти міркуєш, я — ледащо?
А «Буквар» шукав я нащо?
Потрудився до ладу!
Знай, за морем, вірний слову,
Я вивчав турецьку мову.
— Кинь слівце!
— Хау ду ю ду!
— Розбишака, це ж англійська!
— Хай англійська, та не свійська!
Слухай далі: вас іст дас?
— Це ж німецька! Ти, Барвінку,
Маєш совісті краплинку?
Ти великий дуриндас!
— Я французьку знаю краще.
— Та мовчи вже, непутяще!
— От послухай: кес кесе!
Не в Марселі, не в Тулузі,—
Рве траву Марія в лузі,
А Іван телят пасе!
Розважаючись по змозі.
Скачуть друзі по дорозі.
Ніч — як кисле молоко.
Коник Дзвоник йде тихіше.
Нашорошивсь, гучно чмише.
Занімів і наш хвалько.
До Барвінкового вушка
Нахилилася подружка.
— Глянь, дві фари на шляху!
Краще б ти, Барвінку, збочив.
Щоб вантажник не наскочив.
Не вчинив біду лиху.
А зловісні жовті фари
Піднялися аж до хмари.
Блимонули звідтіля.
Коник Дзвоник закрутився.
Мало в яр не покотився.
Мов налякане теля.
Ледве втрималися друзі
У сідельці, на попрузі.
Що за погань лісова?
Засвистіли дужі крила:
— Ось де я вас перестріла!
Ну, здавайтесь, я — Сова!
Сподівалася, що в мишки
Відірву з нальоту ніжки.
А спіймала вас, малі!
Повечеряю гарненько.
Політаю, а раненько
Відсипатимусь в дуплі.
Закричав Барвінок: — Сово,
Непривітне чую слово!
Вид росою сполосни!
Кинь стращати, кинь сичати,
Я — Барвінок, я — Хрещатий,—
Бойовий сурмач весни!
Не про себе дбаєм. Сово,—
Від душі, не примусово
Йдем по сурму чарівну.
Чи тобі весна байдужа.
Чи тобі миліша стужа?
Починай тоді війну!
— Вдень цвітуть весняні квіти.
Нам вночі мишей ловити!
Що нам квіти? Пу-гу-гу!
Найсмачнішу в світі їжу,
Лісову солодку мишу,
Краще видно на снігу!
Свиснув хлопчик сумовито,
А Сова несамовито
Розпростала пазурі.
Підвелась Совина зброя
Над голівкою героя
В світлі ранньої зорі.
Темних крил зловісний помах.
Та й Барвіночок не промах,—
Недарма Хрещатим зву,—
Підхопив дрючка, як вріже!
Блимонуло око хиже.
Аж затіпало Сову!