Через п'ять хвилин я вийшов з Батлерового кабінету. Поперед мене нечутною котячою ходою ступав Чінь-лі. З однієї із кімнат, що виходили в цей довгий коридор, показалась Лю-мей, уся загорнута в своє довге шовкове вбрання; вона зіткнулася зі мною і вибачилась китайською мовою. Я нічого не втямив, опріч одного: зіткнення було не випадкове. Чінь-лі повернувся і кинув на Лю-мей гнівний погляд. Дівчина поквапилась піти геть і зникла в якійсь кімнаті.

Коли я вийшов надвір, китайський квартал перебував в апогеї свого шаленого ритму.

Тільки-но я відійшов від Чінь-лі, одразу засунув руку в кишеню. Ніжний аромат записки, яку звідти витягнув, нагадав мені про Лю-мей. Записка складалася з якихось вертикально розташованих незрозумілих знаків. Я нічого не втямив. Це були китайські ієрогліфи. Зайшов до найближчого бару й сів. Замовив пиво і, безтурботно смакуючи його, піддав Батле-рову розповідь всебічному аналізу. Гра, яку він затіяв, була мені не до вподоби. Я кинув одне песо на столик і підвівся. Офіціант-китаєць узяв купюру, недовірливо зиркнув на неї й розплився в догідливій посмішці.

— Дузе вдячний, сеньйоле,—мовив, побачивши, що я попростував до виходу, не чекаючи решти.

Кожен мій рух був заздалегідь продуманий, але виглядав природно. Нараз я повернувся й запитав:

— Прочитай-но мені цю записку.

Він узяв папірця до рук і, шанобливо схиливши голову, повторював:

— Так, сеньйоле... так, сеньйоле.

Коли ж кинув погляд на записку, з його безбородого обличчя вмить зникла дитяча посмішка, яку заступила мертвотна блідість.

— Ну, то я можу дізнатися, про що там ідеться?

— О, сеньйоле! — вигукнув той, полохливо поводячи очима.— О, сеньйоле!

Я запитував себе, чи не з'їхав він з глузду.

— Облиш негайно! — підвищив я голос.— Що там написано?

Він нашкрябав щось на папірці й дав його мені. У мене поза спиною пройшов мороз. В записці було сказано: «Стережіться, смерть чатує на вас». Вживши застережних заходів, як звикле у надзвичайних ситуаціях, я знайшов готель, аби переспати. Звісно, готелем я назвав цю жалюгідну нічліжку лише тому, що треба було якось назвати. З не меншим успіхом її можна було б найменувати загоном для худоби. Та, зрештою, ось уже кілька днів, як я не надавав звичним вигодам найменшого значення. Спав я цієї ночі дуже погано: мучили страхіття. Вранці встав пізно. Зробивши зарядку, прийняв душ, по тому вирушив до кафе поснідати. Після сніданку переглянув газету.

Смерть Сусанни вже перестала бути сенсацією. Газета присвятила їй лише два рядки, які не містили нічого нового. Я склав газету і подзвонив до Алісії. Дзвінок, мабуть, стягнув її з ліжка, бо на моє «Вітаю, голубко моя» вона відповіла сонно:

— Ой, це ти?! Не уявляєш собі, в яку рань турбуєш мене...

— Годі тобі, воркотухо,— відказав я. — Невже в тебе завжди буває таке приємне пробудження?

— Ти нахаба,— заявила вона, вже остаточно прокинувшись.— Та коли б не...

Я перебив:

— Як ти почувалася, коли була в кігтях у правосуддя?

— О, вони були вельми люб'язні. Спочатку наполягали на тому, що це я сприяла твоїй втечі, потім пробачалися, казали, що це помилка, викликана загальною розгубленістю. Звичайно,— додала вона з лукавою посмішкою, тільки їй притаманною,—це зовсім не. завадило їм приставити до мене нишпорку, щоб стежив. Опріч того, вони тут все догори ногами по-перетрусили.

Я усміхнувся. Якщо поліція вбачала наївність в обличчі Алісії, так схожої на грайливе котеня, вона помилялась. Наївності в неї не було й краплини.

Я цмокнув її по телефону, і вона повісила трубку; я ж — ні: в цю мить вигадлива ідея осяяла мене.

І я не помилився: чітко почув удруге характерне клацання. Поліція підключила телефон Алісії до системи підслуховування. Я кинув трубку і вискочив на вулицю. Схопив перше ж таксі, що проїжджало мимо. Вже за хвилину тут буде повно поліцаїв. Вмостившись на задньому сидінні, я з хвилину мовчав, заглиблений у власні думки.

— Куди воліє їхати сеньйор?

Шофер був молодий, хоч голос мав грубий, майже такий, як мій. Ось він якраз розглядає мене через дзеркальце заднього огляду. Якщо й упізнав мене, то не виявив того.

— Сеньйор не сказав, куди їхати,— повторив він.

— Я приїжджий,— відказав я, намагаючись удати із себе провінціала з Ор'єнте.— Оглядаю місто. Сьогодні бажав би ознайомитись із Старою Гаваною.

Це була стара пісня. Я вдався до неї не для того, щоби повірили мені — водій, певно, й не повірив. Просто стенув плечима і звернув до найдавнішої частини міста. Години за дві ми об'їздили її всю уздовж і впоперек, але, як я і передбачав, не виявили ніякого фокусника.

У ті часи Стара Гавана була районом численних контрастів — дивовижне розмаїття старовинного і сучасного, розкошів і злиднів.

Десь о годині другій я й шофер разом пообідали. Як можна було судити з його реплік, він удавав, що має мене за дивака. Але я зметикував — упізнав мене. Коли я натякнув на те, водій, осміхаючись, відказав :

— Мені однаково, хто ви. Я водій таксі. Кожен, хто платить мені за проїзд, для мене — людина гідна.

— Чудова філософія,— зрадів я.

— Називайте це як вам заманеться,— провадив він далі.— Я напевне знаю тільки одне: що, коли до двух песо додати ще два, буде чотири песо.— Він підвів голову від полумиска і весело всміхнувся.— Знаєте, що я вам скажу? Коли б я вирішив добирати собі клієнтів, незабаром врізав би дуба з голоду.

Либонь, він мав рацію. Такий уже час був тоді — без цього не звікуєш. Годині о сьомій вечора ми втретє підкотили до парку Крісто. Досі доля була для нас явно несприятливою, хоч ми побачили вже не одного циркача в різних місцях Старої Гавани. Без особливого піднесення вийшов я з машини і наблизився до групи людей, що оточили статую поета Пла-сідо. Особливо виділялося двоє — досить кумедно виряджених. На високому був широчезний шовковий халат, низенький мав на голові щось на зразок східного тюрбана, а зодягнутий був на індійський манір. Якраз у цю мить коротун почав закликати публіку.

— Підходьте, сеньйори, підходьте,— вигукував, по-блазнівськи розтягуючи слова.— Підходьте, щоб побачити і захопитись Каліостро — видатним магом Сходу.— У мене прискорено закалатав пульс.— Подібного видовища ви не побачите за все своє життя.

Публіка усе щільніше збивалася навколо них. Ну й дойди ж були ці пройдисвіти — нічого не скажеш. Я пильно вдивлявся у Каліостро. Це був чоловік віком, либонь, від тридцяти п'яти до сорока років, високий на зріст і з певним нахилом до повноти, хоч, судячи з його бичачої шиї, мав досить міцну статуру. Як тільки коло людей зімкнулося, Каліостро театральним жестом наказав своєму напарникові замовкнути і заходився виконувати повний набір трюків, древніх, як Мафусаїл, і, певне, через те й ефектних. Щиро кажучи, чистота його маніпуляцій була бездоганна. Перед очима натовпу з'являлися і зникали найрізноманітніші предмети, причому все це відбувалося на запаморочливій швидкості. Тоді я зосередив увагу на його напарнику — той вартий був цього. Він також демонстрував спритність рук, хоч і не так блискуче. Я спробував непомітно протовпитись ближче до нього. Усі подібні типи, коли придивитись, мають безсоромні очі. Ба навіть порочні.

Вступна частина вистави тим часом скінчилася, і коротун заходився проголошувати наступний номер, який він називав «окрасою програми». Водночас натякнув про «карнавку по колу». Це одразу зашкодило справі, бо частина цікавих почала розходитись, вважаючи, певно, що вже досить надивились за сплачені гроші й не варто платити ще раз. Коротун з іронічною посмішкою, не позбавленою єхидства, ще довго гукав їм услід:

— Не тікайте, сеньйори, допоможіть кубинському артистові. Допоможіть, панове.

Може, коротун так переконливо умовляв, а може, публіка й справді зацікавилась, але пішло небагато людей, і «окраса програми» почалася.