— Висипав — ціла гора! Запустив Шкарбун руки в золото і сидить, не поворухнеться… А потім назад у глечик зсипав, взяв його і вийшов. Не встиг я зміркувати, як бути, а Шкарбун уже на ганку і ліхтар у нього в руках — «Летюча миша». Прикрутив він гніт —і на вулицю. Озирнувся довкола і знову у двір. Відсунув собачу конуру і почав копати яму… Ліхтар горить ледь-ледь, нічого не розбереш. Але тут пощастило: визирнув місяць. Бачу — поставив глечик у яму, землею засипає… Зсунув конуру на те саме місце і пішов у будинок. Тільки-но я зібрався злазити, чую чиїсь кроки. Знаєте, хто прийшов?

— Уявлення не маю, — знизав плечима Володя.

— Так ось… — Діма для більшого ефекту навмисне затягнув паузу, — прийшов…

— Чого ти тягнеш? — обурився Альоша.

— Той! У білому піджаку! За яким ти стежив!

— Як же він там опинився? — здивувався Альоша.

— Ти повинен знати, ти за ним стежив.

Не витримавши допитливих поглядів товаришів, Альоша почервонів.

— Я його загубив з очей…

Діма аж схопився з лавки від збудження.

— У нього пістолет! Він його віддав Шкарбунові…

Діма ще розказував, що додому він повернувся о четвертій годині ранку, що йому здорово перепало і батько категорично заборонив виходити з дому. Але Альоша вже слухав неуважно. Після розповіді Діми положення зовсім змінилося. Він не хотів наражати друзів на небезпеку, але не з його вини із цього нічого не вийшло. Більше того — він тепер зобов'язаний попередити їх. І Альоша розповів про свої пригоди минулої ночі.

Володя зняв окуляри, протер їх кінчиком носової хусточки.

— Ми повинні зараз же піти в міліцію і заявити про все, — рішуче сказав він.

— Що ти там заявиш? — спитав Діма. — Те, що бачив ти і Альоша.

— Ми тут розмовляємо, а Шкарбун і цей…

— Петром його звати, — підказав Альоша, — а Шкарбуна — Гнатом Онуфрійовичем. Сам учора чув.

— І цей Петро, — мовив далі Діма, — взяли й переховали пістолет і золото в інше місце. Тоді як?

— А якщо вони когось вб'ють? — запитанням на запитання відповів Володя. — Вб'ють, а ми будемо вистежувати, радитись, чогось чекати… Ми ж точно встановили, що в них підпільна організація…

— Монархісти, — докинув Альоша.

— Може, монархісти, а може — ні. Без нас розберуться. Розповісти у нас є про що. Наприклад, Поніманський вигадав прізвище, здавав чемодан, знає всіх учасників організації, брав пакунок у Півня…

— І в перукаря, — додав Альоша.

— Про нього начебто все… Далі — Макогон. Вигадав, що вчився з Півнем… на його квартирі влаштовуються явки… Знає «ЯА» і «Сергія».

— От бачиш! — втрутився Діма. — Я маю рацію. Рано повідомляти. Сам кажеш: «ЯА», «Сергій». Ми ж не знаємо, хто вони такі.

— Вислухай до кінця. Я тобі, здається, не заважав, коли ти розповідав, — образився Володя. — Шкарбун має купу золота, пістолет йому передали… І цей суб'єкт у білому піджаці… Петро ходив навіщось до Вітьчиного будинку, був на Другій Дачній і стріляв у нього, — кивнув Володя на Альошу. — А ще Півень та перукар… Будь ласка, їх шестеро!

— Ще забув, — докинув Альоша, — у них є своя людина на Другій Дачній. Я ж розповідав — Петро вчора заходив до неї.

— Тим більше, — підхопив Володя і, звертаючись до Діми, спитав: — Цікаво, як ти, наприклад, гадаєш за ними стежити, коли їх уже семеро чоловік, а нас лише четверо, та до того ж тебе й Вітю з дому не випускають. Але це не все, їх далеко більше…

— Знайдемо кого-небудь, — не здавався Діма.

Альоша ніяк не міг вирішити, хто має рацію: Володя чи Діма. Коли говорив Володя, він згоджувався з ним, що слід повідомити в міліцію; коли ж слухав Діму, йому здавалося — треба почекати, поки остаточно про все не дізнаються.

А Володя напосідався на Діму.

— Ні, ти скажи, як збираєшся стежити за Шкарбуном? Щодня їздити до нього в Ясне?

Діма не знайшов, що відповісти.

— А Друга Дачна? У тебе там є знайомі хлопці? Мовчиш. А знаєш, де перукар живе?..

І Альоша приєднався до Володі. Діма невдовзі здався.

— Гаразд. Скоряюсь більшості, хоча й не згоден. В міліцію, то в міліцію. Ходімо.

ДИВНЕ ЗНАЙОМСТВО

Тільки-но пішов Поніманський, як з'явився Макогон.

— Я на кілька хвилин, — ще на порозі попередив він. — Мене сьогодні викликали і хоч-не-хоч їдь у Баку. Захворів один провідник, щоб йому пуття не було. Я навмисне заскочив: брати тобі чи не брати?

— Обов'язково! — сказав Чернушкін.

— Тоді давай грошенята. Минулого разу я домовився, обіцяли приготувати сотню доларів.

— А більше не вийде?

— Спробую…

— Тільки розумієш, Опанасе, в мене готівкою всього чотириста карбованців, решта в ощадкасі…

Макогон на якусь мить замислився.

— Вистачить. Навряд чи багато роздобуду.

Перелічивши гроші, Чернушкін віддав їх Макогонові.

— Дуже квапишся? — спитав Чернушкін, коли Макогон сховав гроші у внутрішню кишеню форменої залізничної тужурки. — Хочу з тобою порадитись.

— Хвилин на п'ятнадцять можу затриматись. А що таке?

Чернушкін коротко переказав суть своєї розмови з Поніманським.

— Н-да… — закрутив головою Макогон. — Ну й халепа… Тобі добре — знявся та й шукай вітра в полі. А в мене жінка, дочка…

— Думаєш, у мене сім'ї не було? — мимоволі вихопилося в Чернушкіна. — Припече — рідну матір забудеш… Начхати на Поніманського, Шкарбуна, Тетерю і, поки не пізно, ад'ю!

— Ти ж їм пообіцяв.

— Мало що я кому обіцяв.

— Адже їх можуть посадити.

— А мені яке діло? Хай самі викручуються.

— Якщо ти їм допоможеш, вони в боргу не залишаться. Віддячать.

— Я бачу, ти занадто турботливий став… — підозріло зиркнув Чернушкін на Макогона. — Праведник… Давай грати відкрито, без манівців, напрямки. Не про них, про себе турбуєшся…

— Не без того… І про себе турбуюсь. Тебе теж по маківці вдарять, якщо…

— Словом, радиш допомогти. Що ж, спробую… Випадком не знаєш, як звати сина ревізора?

— Звідки ти знаєш, що в нього є син?.. На дідька тобі здався цей хлопчисько?

— Не ображайся, Опанасе, але ти без уяви, фантазії. Адже через сина можна добратися до батька.

— Розумію, не дурний! — огризнувся Макогон. — Але твоя витівка не вигорить, тут не Америка.

— До чого тут Америка?

— Тільки що по радіо передавали оповідання американського письменника… дай пригадати… прізвище в нього хитромудре… ага! О’Генрі. Так от у нього там двоє вкрали хлоп'я мільйонера, викуп вимагали. У нас би спробували, — міліція відразу злапає…

— Потрібен мені твій О’Генрі! Самотужки щось вигадаєм… Познайомлюся з сином, поведу його кілька разів до нас у цирк та за куліси, покажу три-чотири фокуси, от він в мене й повірить, як у господа бога. А потім і до самого під'їду. Запрошу, ніби між іншим, до Шкарбуна в Ясне і тишком-нишком відправлю його на той світ.

— На словах нібито все гладенько, а як не вийде?.. — із сумнівом промовив Макогон.

— Засіб випробуваний, осічки не давав, — з хвастощами запевнив Чернушкін.

— Де ж тобі довелось?

— Було, голубе, було, — Чернушкін поплескав Макогона по гострому коліну. — Багато знатимеш — рано постарієш.

… В 1942 році, дезертирувавши з Червоної Армії, Чернушкін здався в полон. В таборі для радянських військовополонених він видавав політпрацівників, комсомольців, комуністів. Потім Чернушкіна, як одного з кращих агентів гестапо, перекинули в одне обласне місто, де успішно діяли підпільники, під виглядом офіцера Радянської Армії, що втік з німецького концтабору. Знаючи десяток простих фокусів, Чернушкін, улаштовуючи на вулицях, у дворах невеликі видовища, заводив знайомства з людьми, показував сфабриковані в гестапо партквиток і посвідчення особи радянського командира і просив зв'язати його з партизанами. Провокаторові вдалося скористатися довірливістю людей і пролізти в підпільну організацію. За його донесенням гітлерівці арештували і замучили в катівнях гестапо майже всіх її учасників…