Не встиг Діма втямити, що й до чого, як у двері (і знову тричі) постукав якийсь чоловік у білому чесучевому костюмі, в кремовому капроновому капелюсі і сандалетах молочного кольору. «Начебто Поніманський… А товстун хто? А хто приїхав на таксі?.. В них таємна явка. Треба негайно зібрати всіх наших. Але поки їх збереш, монархісти порозходяться… Ну й становище!.. Поніманський тут. Отже, і Володя тут. — Ховаючись за спинами перехожих, Діма пройшов в один бік вулиці, в другий, але Володі не було. — Не такий він хлопець, щоб проґавити. Щось з ним трапилося…»

У Володиних сусідів телефон. Щоправда, він просив не дзвонити — сусіди нарікають, але тут така справа… Діма підбіг до телефонної будки і набрав номер.

— Будь ласка, покличте Володю… Володю Бабченка… Живе напроти вас… Будь ласка. У мене до нього дуже важлива справа.

Очікуючи, Діма нервово переступав з ноги на ногу. Від того, чи вдома Володя, чи ні, залежить багато. Коли ще трапиться така нагода відразу встановити всіх учасників монархістської організації?

— Алло! Алло! — почувся голос сусідки. Всередині у Діми все обірвалося: Володі немає…

— Я слухаю, — сумно озвався він.

— Володя зараз підійде.

«Кожна хвилина дорога, а він вовтузиться! — обурювався Діма. — Через нього ще когось пропущу».

Нарешті підійшов Володя. Він зрозумів усе з півслова, пообіцяв розшукати Вітю й Альошу і разом з ними приїхати на Загорську.

Луговий забрав зі столу документи і зачинив важкі дверці сейфа.

— Поїхали, Анатолію Максимовичу. Підкину вас до поліклініки, а сам на квартиру до Чистякова. Допитаю його сусідів.

— Товаришу підполковник, подряпина, — махнув рукою Олійник. — Соромно показуватись.

— Подряпина чи рана, там розберуться, а протистовбнякову сироватку обов'язково введуть. Ви не посміхайтесь. Що не кажіть, дружина в мене ескулап, — пожартував Луговий.

— Я краще з вами, якщо дозволите…

— Залишимо питання відкритим. Як вирішать лікарі, так і буде.

Поранення в Олійника виявилося легким, і в поліклініці його затримали не довше як на десять хвилин.

Думка сусідів про Чистякова була одностайною: він п'яниця, бешкетник, лихослов, нечистий на руку. Товаришів у нього немає. «Победу» почав ставити у дворі ще взимку. Останній час розповідав, що влаштувався шофером до якогось професора. Професора дехто бачив. Він кілька разів заходив до Чистякова. Був і сьогодні вранці, йому за п'ятдесят, він середній на зріст, кремезний, борідка в нього клинцем, волосся зачісане на проділ. Одна жінка навіть пригадала, що Жора називав його чи то Сергієм Олександровичем чи то Сергієм Олексійовичем.

Обшук у кімнаті Чистякова нічого не дав.

Підполковник відвіз Олійника додому і повернувся на роботу. Андрій Остапович не мав сумніву: міфічний професор — спільник Чистякова, і знову викликав його на допит. Почувши, що підполковник знає і про Тетерю, і про «професора» Сергія Олександровича, Чистяков раптом присів навпочіпки і голосно занявкав. Але йому здалося, що цього замало. Він вискочив на стілець і, плескаючи себе руками по боках, закукурікав.

— Я півник — золотий гребінець! Я півник…

— Киньте дурня строїти! — поморщився Луговий. — Дешевий номер.

— Гр-р! — загарчав Чистяков. — Я собака! — Він схопив чорнильницю, одним духом випив її і відразу ж почав гризти край стола. — Я чаклун! Я гіпнотизер! Я атомна бомба! Бах-бах! Бах-бах!

Андрій Остапович від усього серця зареготав. Витріщивши очі, Чистяков застиг посеред кімнати, не знаючи, що робити, чи варто далі прикидатися божевільним. «Хай буде, що буде», — вирішив він і, впавши на підлогу, поповз на животі в куток, хриплячи:

— Я крокодил! Бережіться! Я всіх проковтну! У-у! У-у!

В такій позі його застав майор Кульбич, що повернувся з будинку Тетері.

— Чистяков, я вам не раджу блазнювати, — сказав Луговий. — Ідіть у камеру і подумайте.

Коли Чистякова відвели, Кульбич доповів про наслідки обшуку.

— Виявлено цікаві записи. — Він поклав перед Луговим синій томик Блока. — Не знаю, з яких міркувань Тетеря вибрав Блока для своїх розрахунків. Очевидно, через великі поля.

Луговий перевернув книгу.

— Дивний збіг. Сам того не підозрюючи, Тетеря умудрився підраховувати прибутки і витрати поряд із своїм віршованим портретом. Послухайте:

— Люблю Блока, — признався Луговий, — особливо «Дванадцять», але, на жаль, зараз нас далеко більше цікавить Тетеря, ніж Блок. Поряд з віршем запис… «Січ», — це, безсумнівно, січень. Потім «Од. 450 м. Рат»… Мабуть, одержав 450 метрів ратину. Далі: «Од. 600 к» — значить одержав шістсот карбованців… Нижче йдуть підрахунки: «Шуб. Катер. 400, килим 200».

— Код примітивний, якщо ці скорочення взагалі можна так назвати, — сказав Кульбич. — Розшифровуються вони просто, коли хоч що-небудь знаєш про Тетерю.

— А імена, прізвища, адреси, номери телефонів є?

— В основному записи стосуються прибутків і видатків. Можливо, десь є і адреси і прізвища. Завтра все як слід перевірю.

Потім Кульбич детально розповів про наслідки обшуку.

— Так кажете, Тетеря ухистився використати банку з малиновим варенням! — дзвінко зареготав Луговий, відкинувшись на спинку стільця. — Треба ж вигадати! Скільки працюю в міліції, а таке вперше чую. Доводилося знаходити тайники у меблях, в печах, у підвіконнях, у підлогах… Пам'ятаю, якось у Дніпропетровську, тільки-но я почав працювати, випорпали діаманти у вазоні, де росла фінікова пальма… Так, слухаю вас далі.

— У Тетері три ощадних книжки. Мало не на вісім тисяч карбованців. Найцікавіша з них оця, В ній відмітка ощадкаси про те, що 23 липня взято п'ятсот карбованців. Мабуть, якраз ті, що їх він передав Сахнові… Ну, майно ми описали, наклали на нього арешт. Дружина Тетері в камері попереднього ув'язнення.

— Завтра ж її допитайте.

— Обов'язково, Андрію Остаповичу… Між іншим, що за вистава у вас тут відбувалася?

— А-а, ви про Чистякова, — здогадався Луговий і розповів про допит, про показання сусідів. — Як ви гадаєте, — цей «професор» і Тетеря не одна й та сама особа?

— Навряд… Тетеря на нього не схожий. А втім, я вилучив альбом. Може, в ньому є й фотокартка «професора»?

Вони схилились над альбомом. Але весь він був заповнений фотознімками самого Тетері, його дружини та батьків.

— Олегу Гарасимовичу, оцей знімок Тетері, певно, найкращий? І, що особливо важливо, на звороті вказано дату — липень цього року. Вранці віднесіть фотографію в науково-технічний відділ. Хай терміново розмножать.

— А може, Ткачов у себе…

— Навряд, — глянув Андрій Остапович на годинник.

— Початок одинадцятої. А втім… — він набрав номер. — Добрий вечір, Геннадію Тодосовичу! Додому скоро збираєтесь? Ні? Чого ж? А-а! Закінчуєте для нас експертизу… Ні, ми з Олегом Гарасимовичем повинні ще де в чому розібратись… Заходьте, будь ласка. До речі, є для вас нове завдання… — Луговий розсміявся: — Будете скаржитись на мене своїй дружині? Можете поскаржитись, мені уже все одно. Звітуватиму перед своєю, заодно дам звіт і перед вашою…