— Це ти вже занадто…

— Ну, а раптом?! — не здавався Вітя. — Треба точно дізнатись. Давай підійдемо до них, — показав він на гравців, — і спитаємо, де живе Поніманський Михайло Семенович.

— Ми почнемо питати, а він візьме та й вийде.

— Еге, — згодився Вітя. І відразу ж запропонував: — Можна постукати в п'ятнадцяту, а потім в шістнадцяту квартиру… Скажемо, що нам потрібен, ну, припустимо, Кривенко Петро Іванович…

Ось і третій поверх. На оббитих чорним дермантином дверях квартири номер п'ятнадцять висіла алюмінієва поштова скринька з зазначенням її власника:

Вітя простягнув руку до білої кнопки дзвоника.

— Зажди, не поспішай, — зупинив його Альоша, — Я зійду вниз.

— Чого?

— Сам знаєш, який я примітний! Тільки-но мене раз побачать і все… одразу запам'ятовують. Ось той, кажуть, білобрисий, з ластовинням. Був такий випадок…

— Ти історій тут не розповідай, — урвав Вітя. — Біжи. Тільки дай окуляри.

Вітя постояв трохи, надів темні окуляри і рішуче натиснув кнопку.

Хоч як він готувався, але все ж розгубився. Просто перед ним стояв незнайомець.

— Мені… нам… пробачте, тут живе Петро Іванович?..

Прізвище «Кривенко», як на гріх, вилетіло в нього з голови, а іншого Вітя ніяк не міг придумати.

— Ніяких Петрів Івановичів тут немає і не було. Треба читати, молодий чоловіче, перш ніж турбувати людей. Чорним по білому написано, — Поніманський постукав пальцем по поштовій скриньці, — хто тут живе.

— Пробачте, я помилився… — пробурмотів Вітя і, перестрибуючи через двоє східців, помчав униз. Поніманський іще щось гукнув услід, та він уже не розчув.

— … Все склалось якнайкраще, — явно задоволений, похвалив Альоша, занотовуючи в блокноті: — Поніманський М. С, вулиця Радянська, 91, кв. 15.

— Додому як: пішки чи трамваєм? — повертаючи окуляри, спитав Вітя.

— Додому? — здивувався Альоша. — А Поніманський?

— Що Поніманський? Він удома. Може спокійнесенько і до понеділка сидіти.

— Гадаєш, мені так уже кортить! Але він, коли ключі брав, сказав, що поспішає. Отже, скоро вийде. Треба зачекати.

— Гаразд… Хай уже буде так, — з кислою міною погодився Вітя. — Тільки треба кудись сховатися…

— Отак би й давно… Бачиш пошту? Вона якраз напроти. Все буде видно, ми його не пропустимо.

В поштовому відділенні вони примостились біля вікна. Місце для спостереження вибрали вдало: будинок як на долоні. Годинник на стіні тихо відцокав годину, звернув на другу, а Поніманського усе не було.

«Даремно я послухався, — злостився Вітя. — Марно час гаю. Сиди не сиди, а він напевне не вийде… Касторка і перукар передали йому секретні донесення. Він читає їх, а тут чекай… От налічу до шестисот і піду. Хоч хай Альоша і ображається, йому, звичайно, все одно: тато в санаторії, мама повернеться з чергування увечері… Та й їсти хочеться… Наші вже давно пообідали…»

Не лише Вітю, але й самого Альошу взяв сумнів.

— Зачекай ще хвилин п'ять, — ніби між іншим, сказав він, — та й іди… Удвох тут робити нічого. Я сам залишусь…

Минуло не п'ять, а п'ятнадцять хвилин, але Поніманський не з'являвся. І Вітя, похнюпивши голову, начебто нехотя побрів вулицею. А завернувши за ріг, рвонув бігом.

ЗАГАДКОВА КВИТАНЦІЯ

Альоші здавалося, що час зупинився. Вже кілька разів він перечитав інструкцію про оформлення грошових переказів, ознайомився із тарифом міжміських телефонних розмов, вивчив таблицю вартості рекомендованих листів, телеграм, пакунків, бандеролей… Службовці відділення звернули на нього увагу. Одна з жінок, висунувшись з віконця, співчутливо спитала:

— Хлопчику, у тебе щось трапилось?

Альоша зніяковів і квапливо вийшов на вулицю.

Коли він втратив будь-яку надію, в під'їзді показався Поніманський. Альоша ледве впізнав його. Зараз на ньому був сірий жалюгідний костюмчик.

Лавіруючи між перехожими, Альоша подався за ним. Цього разу Поніманський нікуди не заникав і йшов розмашистою ходою. По всьому було видно, що він поспішає. Альоша ледве встигав і, боячись загубити Поніманського серед численних перехожих, йшов за ним просто-таки назирці.

В цій частині міста Альоша був уперше. «Обов'язково треба дізнатись, якою вулицею ми йдемо. Адже мені потім треба записати в журнал». Нарешті він побачив табличку «вулиця Кузнечна».

Несподівано Поніманський різко звернув у підворіття. Альоша зупинився біля щита з об'явами, удаючи, що його зацікавила яскрава циркова афіша. «Здоровенний домище! Мабуть, не менш як сто квартир. Зайде в який-небудь під'їзд і спробуй розшукай, — занепокоївся Альоша і поспішив за Поніманський, — Куди він? Адже там паркан… Тупик…» А Поніманський відсунув убік дошку і по-хлоп'ячому проліз в діру. Не вагаючись, Альоша шмигнув за ним і опинився на будівельному майданчику. Біля котлована громадилися стоси акуратно складеної цегли і залізобетонних панелей. На протилежному кінці застиг, простягнувши величезну руку-стрілу, могутній підйомний кран.

Поніманський обережно пробирався серед куп піску і жорстви. Цього недільного дня на майданчику не було ані душі. Все ж Поніманський озирнувся, і Альоша ледве встиг присісти за купу щебеню. Поніманський його не побачив і, нічого не підозрюючи, вийшов через напіввідчинені ворота на вулицю. Альоша обережно визирнув і відразу ж упізнав Загорську вулицю, йому стало ясно, куди поспішав Поніманський.

Двері відчинив сам Макогон. І до вух Альоші долинув його незадоволений голос: «Чого так пізно? Здається, домовились!» Відповіді Альоша не розібрав: як на лихо, в цей час з оглушливим ревінням промчала колона спортсменів-мотоциклістів.

Альоша притулився спиною до каштана і приготувався довго чекати. Але він помилився. Рівно через три хвилини вийшов Макогон, а за ним Поніманський. В руках у Поніманського був обшарпаний чорний чемодан. На прощання вони недбало кивнули один одному і розійшлись у різні боки. Альоша розгубився. За ким іти? Не може ж він розірватись на дві частини. «От якби тут був Вітька»… — пожалкував.

Поніманський та Макогон відходили все далі й далі, і Альоша зробив вибір. Поніманський, безперечно, керівник організації, саме він знає і Матвійовича, і Макогона. Стежити треба за ним! Він кинувся за Поніманський. І вчасно. Загайся ще трохи, і той би поїхав у тролейбусі.

Про всяк випадок хлопець скуйовдив свого русявого чуба і начепив окуляри. «Отак буде краще. Я ж примітний…» Примостившись на задньому сидінні, ухопився за щоку, ніби в нього розболівся зуб.

Тролейбус, шарудячи шинами об асфальт, плавно зробив коло і зупинився на кінцевій зупинці біля вокзалу. Альоша спробував було вискочити через задні двері, та люди, що заходили в тролейбус, заступили йому дорогу. Тоді він кинувся вперед, але на нього посипалися градом докори. Довелося поволі просуватись за пасажирами. Він був ще десь па середині машини, а Поніманський уже вийшов. Коли Альоша, нарешті, вибрався з тролейбуса, від Поніманського не було і сліду. «Він на вокзалі, де ж іще йому бути?» — промайнуло в Альошиній голові, і він помчав туди.

Величезний, залитий світлом вестибюль гудів на різні голоси. Альоша розгубився. Де і як шукати Поніманського?

Біля квиткових кас Поніманського не було. Альоша вибіг на перон і спитав у чергового, що з статечним виглядом походжав по платформі, коли відходить поїзд.

— Поїздів, синку, багато, — розправивши пишні вуса, поважно відповів черговий. — Тобі який потрібен? Куди зібрався?

— Це не я їду… Товариша провести хочу, а номер поїзда забув. Знаю, що відходить поїзд між п'ятою і шостою…

Черговий поглянув на годинник і підійшов до розкладу поїздів, що висів на стіні.

— У нас зараз сімнадцять п'ятдесят п'ять… Найближчий відходить о вісімнадцятій п'ятдесят одна, на Ленінград. Швидкий… Двадцять перший… За півгодини до відходу вагони подадуть для посадки на п'яту колію, третя платформа.