— Чого не повірять? А записка. Ти ж сам казав…

— Ми ж її віддали Макогонові. А той, напевне, спалив записку.

— Хай і так. Його викличуть, і він не викрутиться. Ми в очі йому все скажемо.

— Наставляй кишеню. Так він тобі і скаже.

— Навіщо ти віддав записку? — дорікнув Вітя.

— Та в тім і справа, що я оце тільки зараз зміркував, хто вони такі.

— Як же бути?

— Поки що треба стежити. Довідаємось, де вони збираються, хто ще з ними разом. Коли перевіримо, взнаємо більше, — тоді й повідомимо куди слід. Тільки, гляди, нікому про це, нікому анітелень.

— Не маленький. Розумію, але…

— Завжди в тебе, Вітько, «але» та «але»!

— Не перебивай, а краще вислухай. Вчора ще дужче припікало, ніж сьогодні, а Півень у валянках вийшов. Ну який же з нього шпигун?

— Звідки ти взяв, що він шпигун?

— Сам казав.

— Я? Ніколи не казав. І не думав. І як ти слухаєш? У Матвійовича були палаци, маєтки, слуги, а під час революції все забрали. Ясно? От він і незадоволений Радянською владою. Хоче повернути старий лад, щоб знову був цар, щоб знову заволодіти своїми багатствами. Матвійович не шпигун, а… монархіст!

— Про що ти, Альошко, говориш? Від монархістів давно і сліду немає.

— І сліду немає? Приходь до нас, я дам тобі журнал «Новое время», там надруковано спогади Любимова, сина царського губернатора; після революції їхня родина емігрувала в Париж. Він пише, що за кордоном багато всіляких білогвардійських організацій. Свої газети видають і навіть є якийсь Кирило Володимирович. Російським царем себе називає. А ти кажеш, монархістів немає.

— Все одно, — не згоджувався Вітя. — Вони шпигуни і збирають дані для іноземних розвідок. Я про це навіть читав десь. Не думай, що лише ти один читаєш.

— Не будемо сперечатись, — примирливо сказав Альоша. — Ти згоден, що за Півнем та Макогоном треба стежити, вивести їх на чисту воду?

— Важко… — зітхнув Вітя. — Це тобі не голи забивати.

— Звичайно, важко, — погодився Альоша. — За Матвійовичем я можу стежити. Ми ж сусіди… А ось до Макогона щодня доведеться їздити…

— Боюся, що нам удвох не справитись. Когось би ще… Барабаш непоганий хлопець… Гальперін… Коля може допомогти.

— Віденко?

— Еге ж, він. Чого ти дивуєшся?

— Обійдемось без нього, — насупився Альоша. — Нікчема… Як він сьогодні на воротах стояв! Нам, може, життям доведеться ризикувати, а він…

— Я просто так. Не хочеш, не треба. Та й коли багато хлопців, то хто-небудь ще роздзвонить. Знаєш, Альошо, поїдемо до тебе або до мене і все обміркуємо.

— Давай до мене: у вас Оля, бабуся, а в мене нікого. Мама на роботі. Ніхто не заважатиме.

Вони не встигли вийти із скверу.

— Стій! — схопив Вітя Альошу за рукав. — Бачиш, Макогон? Он він, он! На тому боці. В блакитній тенісці і солом'яному брилі.

— Ага, бачу.

— Альошо, бери мій велосипед, а я за ним.

— Чому ти? Давай разом.

— Я за ним, а ти їдь додому, стеж за Матвійовичем.

Доводи приятеля були цілком слушні, і Альоша більше не заперечував.

— На, — простягнув він світлозахисні окуляри. — Надінь. Так краще. Маскування.

Макогон зайшов у трамвай, що саме зупинився. Вітя, не звертаючи уваги на автомобілі, що сновигали туди й сюди, перебіг через дорогу і, розштовхавши чергу, скочив у задній вагон.

— Ох і діти зараз пішли, — поскаржилась літня жінка, звертаючись до інших пасажирів. — Піонер, певно. Чого їх тільки навчають? Мало того, що без черги, так іще й штовхнув мене.

— Пробачте, я не хотів, — тихо сказав Вітя, побоюючись, що в цьому вагоні Макогон.

— Ввічливий став! — підхопила кондукторка. — Вони ладні цілими днями кататись. Через нього, може, зайнята людина лишилась…

— Зрозумійте, ніколи мені, — пояснював Вітя. — Дідусь захворів. За ліками я…

Пасажири в переповненому трамваї розділилися на два табори. Одні захищали хлопця, інші — осуджували.

«Спробую пролізти до виходу, — вирішив Вітя. — Щось його не видно. Певно, в передньому вагоні… Візьме та й вийде на першій же зупинці, а я залишусь». Працюючи ліктями, він насилу протискувався вперед.

— Обережніше! — пролунало над його головою.

— Пробачте, я… — підвів очі Вітя і запнувся… Перед ним стояв Макогон.

— Чи ба! Оце так зустріч! — Похмуре обличчя Макогона розпливлося в усмішці. —Недарма кажуть — світ тісний. Далеко зібрався? А приятель де?

— Я… я… — силкувався Вітя зібратись з думками.

«Пізнав мене, і окуляри не допомогли. Як пояснити, чого тут? Навіть не знаю, яким маршрутом іде трамвай. Тут ходить і одинадцятий і двадцятий… Скажу в кінотеатр «Славу», а коли я в двадцятому?»

Виручила кондукторка. Вона об'явила: «Вулиця Грибоєдова. Наступна зупинка — Прозорівська». Тепер ясно: трамвай іде одинадцятим маршрутом.

— Ми в кіно. Альоша по гроші поїхав… Забули…

— Що ж, кіно справа хороша, — глибокодумно зауважив Макогон і сів на місце, що звільнилося.

«От невдача, — досадував Вітя. — Нащо про кіно вигадав? А він візьме та й вийде раніш. Чого відразу не спитав, куди він їде? Розгубився».

З кожною зупинкою людей ставало все менше й менше.

— Йди сюди, — покликав Макогон. — Місце вільне.

Вітя сів поруч. Повз вікна промайнула сіра будівля університету. «Зараз аптека, а за рогом Альошин будинок, — міркував Вітя. — Цікаво, дома уже він? Ні, напевно… Що не кажи, два велосипеди… Але тут і Півень живе! А Макогон не вийшов! Від Прозорівської йому йти два зайвих квартали… Може, їде по ліки. Та ліків же ніяких немає! І Вітя аж смикнувся од несподіваної думки, — Макогон не знає Касторку. Ну, звичайно! Сам же прохопився словом. Збрехав, що ходив з Півнем до школи. А ми й вуха розвісили. Нічого собі однокласники. Макогону десять, Півню — сорок і за однією партою сидять… Обов'язково треба буде Льошці розповісти…»

ЙОГО ТРЕБА ПРИСТРАХАТИ

— Все гаразд, Серього. Твою записку віддав, — доповів Півень. — Хлопчисько обіцяв миттю відвезти. А куди дівся той проноза? — спитав він, не побачивши Чистякова.

— Поїхав. Я наказав йому поставити машину на місце.

— Вірно зробив, — схвалив Півень.

— Спасибі, Матвійовичу, за те, що дав нам притулок. Бувай здоровий! А те заховай негайно, — Чернушкін показав очима на тюк Драпу.

— Не турбуйся.

Через годину Чернушкін і Тетеря сиділи в невеликому літньому ресторанчику на березі річки. Час тягся поволі. Обидва мовчали, аж поки до столика не підійшов Чистяков.

— Повний порядочок… Загнав у двір і накрив брезентом.

— На калим поки що не виїжджай, — попередив Чернушкін.

— Не збираюсь… Давно тут?

— З півгодини… Гм, де ж це Макогон?

— Певно, заарештували, — висловив припущення змарнілий за ніч Тетеря.

— Облиш! Біду накаркаєш, — урвав Чистяков.

Розмова не в'язалась.

— За Макогона не боюсь, — почав Чернушкін. — Впевнений, як у самому собі. От Яшко… Якщо міліція злапає, ця лемішка…

— Чим вам Яшко поганий? — огризнувся Чистяков, відсуваючи од себе тарілку з салатом. — Для вас усі п'яниці, ледарі й дурні…

— Твій дружок тебе першого з тельбухами продасть! І треба було мені з ним зв'язуватись! Не хотів же… Інстинктом чув… Все ти! Мовляв, Яшко комбінатор, світла голова, величезні зв'язки. А тепер що? Що?!

— Та він кремінь! — відпарирував Чистяков. — І голова в нього працює, дай боже кожному.

— Твій «кремінь» так переполошився, що забув про все на світі і кинувся куди очі світять.

— Будьте певні, хто-хто, а Яків Архипович завжди вийде сухим із води. Битий жук. Коли гроші вам робив, був хороший, а тепер… — І він одним духом вихилив склянку вина.

— Йому особливо втрачати нічого. Більш як п'ятнадцять не одержить. А нас за вбивство міліціонера в розход виведуть. Забув новий указ? Може, тебе тішить, що твій друг через п'ятнадцять років принесе квіти на твою могилу, а мене це не влаштовує.