— Енні! Енні!

Він був у паніці, до нього зараз не достукатися, тому я зробила те, що й так збиралася зробити. Я залізла на сусіднє дерево, визначила, звідки лунає крик, і випустила в сойкотуна стрілу. Птах рухнув просто Фінеєві під ноги. Він підняв його, повільно усвідомлюючи зв’язок між подіями, та коли я спустилася вниз і приєдналась до нього, здавався ще більш засмученим.

— Усе гаразд, Фінею. То був просто сойкотун. Продюсери з нас знущаються, — промовила я. — Той крик був несправжнім. То була не твоя... Енні.

— Так, то була не Енні. Але голос був її. Сойкотуни відтворюють те, що чули. Де вони навчилися так пронизливо кричати, га, Катніс? — спитав він.

Щоки мої зблідли, як у Фінея, тільки-но я втямила, що саме має він на увазі.

— Ні, Фінею,; ти ж не думаєш, що...

— Так, саме це я і подумав, — промовив він.

Я уявила Прим у білій кімнаті; прив’язана до столу, вона верещить, а постаті в уніформі й масках скупчилися навколо. Зараз над нею десь знущаються, чи вже познущалися, бо ж звідки взятися тим зойкам? Мої ноги зробилися ватними, і я сіла на землю. Фіней силкувався щось мені сказати, але я його не чула. А тоді ліворуч, зовсім неподалік, закричав іще один птах. Цього разу то був голос Гейла.

Фіней устиг схопити мене за руку, щоб я не зірвалася з місця:

— Ні, це ж не він!

І почав тягнути мене вниз до узбережжя.

— Забираймося!

Але в голосі Гейла було стільки болю, що я запручалася.

— Це не він, Катніс! Це мутант, — закричав до мене Фіней. — Ходімо!

Він то тягнув мене, то ніс на собі, аж поки я не усвідомила, що він каже. Фіней мав рацію, це просто ще один сойкотун. І вбивши його, я не можу допомогти Гейлові. Але це не змінювало того факту, що то справді був голос Гейла, і хтось, десь, колись примусив його видати цей страшний лемент, щоб сойкотун запам’ятав.

Я припинила опиратися Фінею і, як і в ніч, коли ми втрапили у туман, почала втікати від того, з чим не можу боротись. Від того, що мене лише мучить. Тільки цього разу пекло не тіло, а серце. Мабуть, ще одна зброя годинника. Четверта година, здогадалась я. Коли стрілки перемістилися на цифру чотири, мавпи повернулись у свою схованку, а в гру вступили сойкотуни. Фіней мав рацію: вибратися звідси — єдине правильне рішення. Тільки от Геймітч не зможе прислати з парашутом нічого, що могло б допомогти мені чи Фінею одужати від ран, яких завдали нам пташки.

Угледівши Піту й Джоанну біля смуги дерев, я відчула суміш полегшення та гніву. Чому Піта не прийшов мені на допомогу? Чому ніхто не побіг за нами? Навіть зараз він відступає, руки його підняті долонями вперед, губи ворушаться, але не чути жодного слова. Чому?

Стіна виявилася такою прозорою, що ми з Фінеєм з розбігу на неї налетіли — й нас відкинуло назад у джунглі. Мені пощастило. Я врізалась у стіну плечем, а от Фіней наскочив на неї обличчям, і тепер з його носа юшила кров. Ось чому Піта, Джоанна і навіть Біпер, який, невесело похитуючи головою, чимчикував за ними, не прийшли нам на допомогу. Невидима стіна заблокувала від нас решту арени. Це було не силове поле. При бажанні стіну, тверду та гладеньку, можна було помацати. Проте ані ніж Піти, ані сокира Джоанни не могли лишити на ній бодай подряпини. Пройшовши уздовж стіни кілька кроків, я збагнула, що вона оточує весь сектор аж до п’ятої години. Що ми сидітимемо, як миші в мишоловці, поки не спливе година.

Піта притиснув долоні до стіни, а я в свою чергу притисла свої, ніби могла відчути його крізь перепону. Вуста його ворушилися, але я не чула слів, не чула нічого, що відбувалося за стіною. Я намагалася прочитати по губах, але не могла зосередитися, тож прикипіла очима до його обличчя, щоб не з’їхати з глузду.

А потім почали злітатися птахи. Один по одному. Вони сідали на навколишні дерева. І з їхніх дзьобів полилася жахлива симфонія. Фіней здався одразу: впав на землю, затуляючи долонями вуха, ніби силкуючись розчавити череп. Якийсь час я боролася, стріляючи в ненависних птахів із лука. Але щоразу, коли один із сойкотунів падав мертвий, інший миттю займав його місце. Врешті-решт і я здалась і скрутилася калачиком біля Фінея, намагаючись відгородитися від нестерпних, сповнених муки голосів Прим, Гейла, мами, Мадж, Рорі, Віка і навіть Пізонії, маленької безпомічної Пізонії.

Я здогадалася, що все минулося, коли відчула на собі Пітину руку, відчула, що мене підняли й винесли з джунглів. Але я так і не розплющила очей, не забрала долонь із вух і не розслабила жодного м’яза. Піта всадовив мене собі коліна, муркотів щось заспокійливе й ніжно колисав. Минуло чимало часу, перш ніж крижане заціпеніння почало трохи мене відпускати. Коли я нарешті розслабилась, то всім тілом затремтіла.

— Катніс, усе гаразд, — прошепотів Піта.

— Ти не чув, — відповіла я.

— Я чув голос Прим. На самому початку. Але то була не вона, — промовив він. — То був сойкотун.

— То була вона. Десь. Сойкотун тільки скопіював її голос, — відповіла я.

— Ні, продюсери хочуть, щоб ти так думала. Точно як минулого року я думав, що в мутанта були очі Глорії, пам’ятаєш? Але то були не її очі. І сьогодні то був не голос Прим. А якщо і її, то його, либонь, узяли з інтерв’ю абощо й обробили. Щоб він звучав, як їм треба, — наполягав Піта.

— Ні, її катували, — відповіла я. — Напевне, вона вже мертва.

— Катніс, Прим жива. Як її могли вбити? Нас залишилося всього восьмеро. А це означає... — почав був Піта.

— Що ще семеро помруть, — сказала я безнадійно.

— Ні, я маю на увазі не арену. Що буває, коли на Іграх залишаються останні вісім трибутів?

Він підняв моє підборіддя і змусив подивитися на нього. Тримати зоровий контакт.

— Що відбувається? Га? З фінальною вісімкою?

Я усвідомлювала, що Піта намагається мені допомогти, тож примусила себе думати.

— З фінальною вісімкою? — перепитала я. — У родини та друзів трибутів беруть інтерв’ю.

— Правильно, — підтвердив Піта. — Беруть інтерв’ю в родини та друзів. А як його зможуть узяти, якщо всі будуть мертві?

— Не зможуть? — невпевнено мовила я.

— Ні, не зможуть. Ось тобі свідчення, що Прим жива. Вона — перша, в кого братимуть інтерв’ю, хіба ні? — запитав він.

Я хотіла вірити Піті. Дуже хотіла. Але... ці голоси...

— Спочатку Прим. Потім твоя мати. Потім твій кузен Гейл. Далі Мадж, — провадив він. — Це був трюк, Катніс. Жахливий трюк. Але від нього постраждати могли лише ми. Це ж ми на Іграх? Ми — мішень. Не вони.

— Ти справді так гадаєш? — запитала я.

—  Справді, — відповів Піта.

Я здригнулась, подумавши про Пітину здатність примусити будь-кого повірити в будь-що. Щоб переконатись, я поглянула на Фінея — той уважно дивився на Піту.

— Ти віриш у це, Фінею? — запитала я.

— Схоже на правду. Я не знаю, в що мені вірити, — промовив він. — Біпере, невже це можливо? Отак узяти і скопіювати чийсь голос, а потім?..

— О так. Це навіть не дуже складно, Фінею. У нас діти вивчають цю технологію ще в школі, — сказав Біпер.

— Без сумніву, Піта має рацію. Вся країна обожнює меншу сестру Катніс. Якби її вбили, то підняли би повстання власноруч, — промовила Джоанна категорично. — А ніхто цього не хоче, правда?

Вона відкинула голову і загукала:

— Вся країна у вогні повстання! Такого точно нікому не треба!

В мене від приголомшення одвисла щелепа. Ніхто ніколи не зважувався на таке на Іграх. Безперечно, цього не пустять в ефір, виріжуть, змонтують по-новому. Але я чула те, що вона сказала, і ніколи більше не подумаю про неї, як думала раніше. Вона не отримає винагороди за цю добру справу, проте вона відчайдушна. Чи божевільна. Тим часом Джоанна підняла кілька мушель і рушила до джунглів.

— Я таки збираюся попити, — промовила вона.

Я не втрималась і схопила її руку.

— Не ходи туди. Там птахи...

Я згадала, що сойкотуни, мабуть, уже полетіли, але я й досі не хотіла, щоб хтось туди йшов. Навіть Джоанна.

— Мені не зможуть завдати болю. Я не така, як усі. На світі не зосталося нікого з тих, кого я любила, — промовила Джоанна і нетерпляче вивільнила руку. Коли вона принесла мені мушлю з водою, я мовчки взяла її, лише вдячно кивнувши, бо знала, що жаль у моєму голосі тільки розлютить її.