— Округу 13? — перепитала я. — Але ж Округу 13 не існує! Його зрівняли з землею.

— Сімдесят п’ять років тому, — підтвердила Твіда.

Спираючись на милицю, Бонні переступила з ноги на ногу — і здригнулася.

— Що з ногою? — спитала я її.

— Підвернула. Чоботи завеликі, — відповіла вона.

Я прикусила губу. Внутрішній голос підказував, що жінки кажуть правду. І за цією правдою криється інформація, яка мені так потрібна. І все ж таки, перш ніж опустити лук, я ступила крок і забрала рушницю Твіди. На мить завагалася, згадавши: одного разу ми з Гейлом бачили, як вертоліт, що взявсь нізвідки, захопив двох утікачів із Капітолія. У хлопця поцілили списом — його піднімали на борт уже мертвим. А руду дівчину, як я дізналася вже в Капітолії, скалічили й перетворили на без’язику прислужницю, на авокса.

— Вас переслідують?

— Не думаю. Скоріш за все, миротворці вважають, що ми загинули під час вибуху на фабриці, — сказала Твіда. — Нам справді пощастило, що ми вижили.

— Гаразд, ходімо в дім, — запросила я, кивнувши на бетонну хатину. Несучи рушницю, я прошкувала за жінками.

Бонні одразу ж попрямувала до коминка й усілася на хутряний плащ, уже розстелений на підлозі. Вона простягнула руки до слабкого полум’я, що тліло на краєчку обвугленої кододи. Шкіра дівчини була страшенно блідою, майже прозорою, і під нею, здавалося, танцюють відблиски вогню. Твіда щільніше закутала тремтячу дівчину плащем — напевно, своїм.

Велика бляшанка була розрізана навпіл, краї — зазублені й небезпечні. Жінки поставили її в попіл, і в ній парувала пригорща глиці.

— Запарили чай? — поцікавилась я.

— Щиро кажучи, ми не впевнені. Пам’ятаю, кілька років тому я бачила на Голодних іграх, як хтось запарив чай із соснової глиці. Принаймні я думаю, що то була глиця, — сказала Твіда насупившись.

Я згадала Округ 8 — бридкий урбаністичний район, що смердить промисловими викидами, а люди мешкають у жалюгідних орендованих будинках. Де-не-де пробивається трава. Люди справжньої природи й не бачили. Диво, що ці двоє дісталися аж сюди.

— Харчі скінчилися? — спитала я.

Бонні кивнула.

— Ми взяли, скільки змогли, але харчів і тоді вже бракувало. Все швидко закінчилося.

Тремтіння в її голосі розтопило рештки моєї настороженості. Вона — просто голодна каліка, яка втікає від Капітолія.

— Що ж, вам пощастило, — промовила я, скидаючи на підлогу свою мисливську торбу.

Весь Округ 12 голодує, а ми з матір’ю й досі маємо їжі більш ніж досить. Тож я трохи роздавала те, що в нас було. У мене були свої пріоритети: Гейлова родина, Сальна Сей, ще деякі торгівці з Горна, що опинилися без роботи. У матері також були знайомі, яким вона хотіла допомогти, — здебільшого її пацієнти. Сьогодні вранці я навмисно натоптала мисливську торбу харчами, бо знала: мати, побачивши спустошену комору, вирішить, що я роблю звичний обхід голодуючих. А насправді я намагалася виграти час, щоб сходити до озера, не розхвилювавши матір. Харчі я планувала ввечері повернути в комору, але цього, як бачите, не відбудеться.

Я дістала з торбини дві свіжі булочки з шаром запеченого сиру згори. Відтоді як Піта дізнався, що це мої улюблені, в нас вони були, здається, щодня. Одну я кинула Твіді, потім підійшла до Бонні й поклала їй булочку на коліна, оскільки координація рухів у неї сумнівна, а я не хотіла, щоб булочка опинилась у коминку.

— Ох, — промовила Бонні, — це все мені?

У мене в нутрі аж усе перевернулось, і я пригадала інший голос. Голос Рути. Там, на арені. Коли я дала їй грусячу ніжку. «Ох, я ще ніколи не з’їдала цілу ніжку сама». Недовіра хронічно голодної людини.

— Так, їж, — підохотила я.

Бонні тримала булочку, наче не вірила, що та реальна, а потім уп’ялась у неї зубами — знову і знову, не в змозі зупинитися.

— Краще її все-таки жувати, — зауважила я.

Вона кивнула, силкуючись їсти повільніше, але я знаю, як це важко, коли ти голодний.

— Думаю, ваш чай уже готовий, — припустила я і дістала з попелу бляшанку.

Твіда в своєму наплічнику знайшла два жерстяні кухлі, і я перелила в них чай, а тоді поставила на підлогу охолоджуватись. Жінки притулились одна до одної: їли, дмухали на чай, пили маленькими ковточками, а я в цей час розпалювала полум’я в коминку. Я дочекалась, поки жінки оближуть пальці, й запитала:

— Отже, що з вами сталося?

І вони розповіли.

Одразу після Голодних ігор в Окрузі 8 почало зростати невдоволення. Певна річ, в окрузі й до Ігор було неспокійно, але не так. Цього ж разу розмови перестали бути розмовами — мрія про справжній бунт перетворилась на реальіність. На текстильних фабриках, що обслуговують Панем, повсякчас гудуть машини, і цей шум приховує таємні розмови: хтось щось шепне комусь на вухо — миротворці й не помітять. Твіда працювала вчителькою, Бонні була її ученицею, і після школи обидві ще мали відпрацювати чотирьохгодинну зміну на фабриці, де шили однострої для миротворців. Кілька місяців Бонні гибіла в холодному блоці контролю якості, поки їй удалося зібрати два однострої: десь поцупила чобіт, десь пару штанів тощо. Однострої були призначені для Твіди та її чоловіка, оскільки всі усвідомлювали: тільки-но почнеться повстання, найважливішим буде розповсюдити звістку про нього за межі Округу 8, якщо повстанці хочуть, щоб його підхопили в інших округах.

День, коли ми з Пітою під час Туру переможців дістались Округу 8 і виступили на майдані, став своєрідною репетицією. Люди в натовпі розбились на загони й розташувалися біля будинків, якими вони збиралися заволодіти, коли спалахне повстання. План був такий: захопити владні будівлі в місті, такі як Будинок правосуддя, штаб-квартира миротворців та вузол зв’язку на площі. А також інші стратегічні об’єкти округу — залізницю, зерносховище, електростанцію та арсенал.

У вечір моїх заручин — той вечір, коли Піта перед камерами Капітолія навколішках оголосив про своє безсмертне кохання до мене, — саме в той вечір почалося повстання. Це було ідеальне прикриття. Наше інтерв’ю з Цезарем Флікерменом під час Туру переможців було обов’язковим для перегляду. Воно дало мешканцям Округу 8 привід вийти на вулиці затемна, зібратися на майдані та в інших громадських місцях — начебто переглядати інтерв’ю на великих екранах. У звичайний день це викликало б підозри. Але в той день усі зібралися в призначену годину, о восьмій, і от тоді почалося справжнє пекло.

Заскочені зненацька і приголомшені вже самою кількістю повстанців, миротворці не змогли стримати натовп. Вузол зв’язку, зерносховище, електростанція перейшли до бунтівників. Здолавши миротворців, повстанці заволоділи зброєю. З’явилась надія на те, що це був не просто напад божевілля, і якби інші округи якимсь чином дізналися про повстання, з’явилася б реальна можливість скинути уряд Капітолія.

Аж раптом на округ упала помста Капітолія. Миротворці прибували тисячами. Вертольоти бомбардували повстанські опорні пункти, поки не зрівняли їх із землею. У цьому хаосі людям нічого не лишалось, як тікати по домівках. Миротворцям знадобилося менше сорока вісьмох годин, щоб цілком підкорити місто. Потім — тиждень суворої ізоляції. Ні харчів, ні вугілля, заборона виходити з хати. По телевізору показували одне: як на майдані вішали підозрюваних у підбурюванні до повстання. А коли округ мало не вмирав голодною смертю, уночі прийшов наказ повернутися до звичного ритму життя.

Для Твіди і Бонні це означало повернутися на фабрику. Після бомбардувань по вулиці неможливо було пройти, і через це вони запізнилися на роботу — були ще кроків за сто від фабрики, коли на їхніх очах вона вибухнула, поховавши під уламками всіх, зокрема чоловіка Твіди і всю родину Бонні.

— Хтось, мабуть, повідомив Капітолій, що повстання зародилося саме на фабриці, — слабко вимовила Твіда.

Вони з Бонні вдвох побігли назад до будинку Твіди, де й досі були сховані однострої миротворців. Зібрали, скільки могли, харчів, дещо вкрали у мертвих сусідів, та прибігли на залізничну станцію. На складі біля колії вони переодяглися в однострої миротворців і, замасковані таким чином, залізли в товарний вагон, якии віз тканини в Округ 6. Потяг вони залишили, коли той зупинився на дозаправку, і далі вже рушили пішки. Ховаючись у лісі й орієнтуючись по залізничних коліях, два дні тому вони нарешті дістались околиць Округу 12, де змушені були затриматися, адже Бонні підвернула ногу.