— Що ж, дивіться швидше. Скоро вона вирушить до різника. Навряд чи хтось купуватиме її молоко, та й коштує воно вдвічі дешевше, — сказав чоловік.

— А скільки вам за неї дає різник? — запитала я.

Чоловік знизав плечима.

— Заждіть і самі почуєте.

Я розвернулася й побачила Рубу, яка саме йшла в нашому напрямку.

— Добре, що ти прийшла, — мовив Козар. — Ця дів­чина накинула оком на козу.

— Не зовсім. Тільки в тому разі, якщо ви ще не домо­вилися, — мовила я з удаваною байдужістю.

Руба зміряла мене поглядом, а тоді скосила оком на козу.

— Ні, ми ще не домовилися. Подивіться тільки на лопатку. Готова битись об заклад, що половина туші вже не згодиться навіть на ковбасу.

— Що? — закричав Козар. — Ми ж домовилися!

— Ми домовилися про товар, на якому маленький слід від зубів. А не про таке. Продавай козу дівчині, якщо та настільки дурна, щоб її купувати, — мовила Руба.

Розвернувшись, вона ледь помітно мені підморгнула.

Чоловік оскаженів, але досі хотів позбутися кози. Ми торгувалися добрі півгодини. Навколо нас зібрався натовп цікавих. Якщо коза виживе, це буде ідеальна угода, а якщо здохне — то нечуване шахрайство. Люди приставали то на мій бік, то на бік Козара, але зрештою моя взяла.

Гейл запропонував дотягти козу до мене додому. Гадаю, він не менше, ніж я, хотів побачити вираз на об­личчі Прим, коли вона угледить козу. Все ще у піднесе­ному гуморі, я купила рожеву стрічку та прив’язала її до шиї кози. Тоді ми поспішили додому.

Треба було бачити реакцію Прим, коли ми зайшли в дім із козою. Пам’ятаєте, це та сама дівчинка, яка роз­ревлася, щоб урятувати бридкого кота Денді. Вона була така схвильована, що плакала й сміялася водночас. Поба­чивши рану, моя мама трохи завагалася, але вони з Прим одразу взялися до роботи: терли трави та вливали насто­янки в горлянку тварини...

— Зовсім як ти, — мовив Піта.

Я так захопилася розповіддю, що майже забула про нього.

— О ні, Піто. У них золоті руки. Те створіння не по­мерло б, навіть якби захотіло, — сказала я.

І прикусила язика, усвідомивши, як це прозвучало для Піти, який помирав на моїх некомпетентних руках.

— Не хвилюйся. Я не хочу вмирати, — пожартував він. — То як закінчилася історія?

— Так і закінчилась. Пам’ятаю, що тієї ночі Прим на­полягла на своєму і спала разом із Леді на підлозі. І саме тоді, коли вони засинали, коза лизнула її в щоку, так ніби бажала на добраніч, — мовила я. — Вона вже встигла полюбити Прим.

— На ній досі була рожева стрічка? — запитав Піта.

— Гадаю, що так, — відповіла я. — А що?

— Я просто намагаюся уявити цю картину, — мовив він задумливо. — Тепер я розумію, чому той день став найщасливішим у твоєму житті.

— Я знала, що та коза стане маленькою золотою ко­пальнею, — сказала я.

— Еге ж, звісно, я мав на увазі саме це, а не ту радість, яку ти подарувала сестрі, котру любиш так, що замість неї опинилася тут, — зауважив Піта сухо.

— Коза таки окупилася. Ще й принесла чималий прибуток, — відповіла я зверхньо.

— Що ж, їй не залишилося нічого після того, як ти врятувала їй життя, — мовив Піта. — Я також збираюся розрахуватися.

— Справді? Нагадай, будь ласка, в що ти мені обі­йшовся? — запитала я.

— Я завдав тобі чимало клопоту. Але не хвилюйся. Це окупиться, — сказав він.

— Не мели дурниць, — мовила я. І торкнулася його чола. Температура знову підвищилася. — Жар начебто спадає, — обманула я.

Звук сурем налякав мене. Я миттю підхопилася на ноги й кинулася до виходу, адже не хотіла проґавити по­відомлення. Як я й підозрювала, мій новий щирий друг Клавдій Темплсміт запрошував нас на бенкет. На щастя, ми не голодні, і я зовсім не надала ваги його пропозиції, коли раптом Клавдій сказав:

— Заждіть. Дехто з вас, мабуть, одразу відхилив моє запрошення. Але це не звичайний бенкет. Кожен із вас у відчаї: йому потрібна одна-єдина річ...

Так, я у відчаї. Мені потрібні ліки, щоб зцілити Піту.

— Кожен із вас знайде це щось на світанку біля Рогу достатку в мішечку з номером вашого округу. Подумайте двічі, перш ніж відмовитися від такої можливості. Для декого з вас це — останній шанс, — мовив Клавдій.

А тоді замовк. Його слова повисли в повітрі. Піта схопив мене за плече, і від несподіванки я аж підско­чила.

— Ні, — буркнув він. — Ти не ризикуватимеш життям заради мене.

— А хто сказав, що я збиралася? — мовила я.

— Отже, ти не підеш? — запитав Піта.

— Звісно, не піду. Сам тільки подумай. Невже я доб­ровільно здам себе в руки Катона, Клівії і Трача? Не будь дурненьким, — сказала я, підштовхуючи його назад на лежанку. — Завтра я дам їм можливість позмагатися одне з одним, і коли ми побачимо, чия світлина з’явиться вве­чері на небі, складемо новий план.

— Ти зовсім не вмієш брехати, Катніс. Навіть не знаю, як тобі вдалося вижити, — і передражнив мене: — «Я знала, що та коза стане маленькою золотою копальнею... Жар начебто спадає... Звісно, не піду...»

Він похитав головою.

— Ніколи не грай у карти — програєш усе до реш­ти, — мовив він. ;

Від люті моє обличчя побагровіло.

— Гаразд. Я піду, і ти не зможеш мене зупинити!

— Я піду з тобою. Здолаю принаймні частину шляху. Я не доплентаюся до Рогу достатку, але якщо кричатиму гучно, хтось обов’язково почує мене і прийде добити, сказав Піта.

— Зі своєю ногою ти не здолаєш і сотні кроків, — від­повіла я.

— Тоді я повзтиму, — сказав Піта. — Якщо підеш ти, я також піду.

Він був достатньо впертий і, мабуть, достатньо дужий, щоб дотримати слова. Навіть якщо інший трибут його не знайде, то це може зробити хижак. А Піта не в силі захиститися. Мабуть, мені доведеться завалити його ка­мінням у печері. Але хто знає, до чого призведе перена­пруження, коли він почне розбирати каміння?..

— Ти волієш, щоб я просто сиділа і спостерігала, як ти помираєш? — запитала я.

— Я не помру. Я обіцяю. Якщо ти пообіцяєш не йти туди, — мовив він.

Я знала, що з ним марно сперечатися, тому й не стала.

— Тоді ти повинен пообіцяти, що робитимеш усе, як я звелю. Пити воду, будити мене тоді, коли я кажу, і з’їсти увесь суп до останньої краплі, яким би гидким він не ви­явився! — мовила я різко.

— Згода. А він уже готовий? — запитав Піта.

— Чекай тут, — наказала я.

Повітря охололо, хоча сонце досі стояло високо. Я не помилилася: продюсери гралися з температурою. Цікаво, може, комусь більш за все потрібне тепле по­кривало? У залізному казанку суп був іще теплий. І що найдивніше, цілком їстівний.

Піта їв мовчки, навіть вишкріб дно казанка, щоб продемонструвати свій ентузіазм. Потім почав лепе­тати щось про те, який суп смачний. Гарячка брала верх над його свідомістю. Зараз він був схожий на п’яного як чіп Геймітча. Я дала Піті ще кілька жа­рознижувальних пігулок, перш ніж він остаточно відключився.

Дорогою до струмка я тільки й думала про те, що він помирає. Він протримається ще день або два, а тоді інфекція дістанеться серця, або мозку, або легень — і він помре. І я залишуся сама. Знову. В очікуванні на супер­ників.

Чорні думки так опанували мною, що я мало не ви­пустила з уваги срібний парашут, який приземлився просто біля мене. Я миттю вихопила його з води, ро­зірвала срібну тканину, під якою була маленька пля­шечка. Геймітчу вдалося! Він дістав ліки — навіть не уявляю як, може, переконав романтичних дурників продати свої коштовності, — і тепер я зможу вряту­вати Піту! Хоча... пляшечка зовсім маленька. Мабуть, ліки дуже сильні? Раптом у мене закралася підозра. Я розкоркувала пляшечку й понюхала. Від солодка­вого запаху моя веселість остаточно розвіялася. Щоб переконатися в своїх здогадках, я крапнула ліків собі на язик. У мене не залишилося жодного сумніву — це снодійний сироп. В Окрузі 12 це — найпоширеніші ліки. Дешеві, але викликають звикання. Майже кожен приймав сироп бодай раз у житті. У нас удома він також є. Мама завжди дає його буйним пацієнтам, щоб при­спати їх під час накладання швів на серйозні рани, чи просто заспокоїти або допомогти людям пережити муки. Пляшечка такого сиропу може приспати Піту на цілий день, але що з того? Я так розізлилася, що мало не жбурнула подарунок Геймітча у воду, коли раптом мене осяяло. Цілий день? Це навіть більше, ніж мені потрібно.