Хоча, з другого боку, я не єдина ціль. Ладна битися об заклад, що інші трибути випустять з уваги невеличку дівчину, хай вона й отримала одинадцять балів за пока­зовий виступ, і кинуться знешкоджувати куди небезпеч­ніших суперників.

Геймітч наказав мені не бігти до Рогу, але він ніколи не бачив, як я бігаю. Можливо, якби побачив, то по­радив би вчинити саме так. Дістати зброю. Вона — мій єдиний порятунок... Лук був тільки один. Я усвідомлю­вала, що хвилина майже спливла, а я досі так і не вирі­шила, що діяти. Ноги приготувалися бігти до лука, а не до лісу. Але раптом я помітила Піту. Він стояв досить далеко, через п’ять трибутів від мене, але мені здалося, що я побачила, як він заперечливо хитає головою. Проте яскраве сонце осліпило мене, і поки я вагалася, пролунав гонг.

І я проґавила! Проґавила свій єдиний шанс! Кількох секунд затримки виявилося достатньо, щоб змінити стратегію. Якусь мить мої ноги топталися на місці, поки мозок вирішував, у якому напрямку бігти, а тоді я кину­лася вперед й ухопила плівку і буханець хліба. Плівка виявилася зовсім легкою, і я так розізлилася на Піту за те, що він відвернув мою увагу, аж пробігла зо двадцять кроків, аби прихопити ще й жовтогарячий наплічник. Не можу ж я втекти ні з чим!

Якийсь хлопець, здається, з Округу 9, підбіг до напліч­ника водночас зі мною, і кілька секунд ми тягали його туди-сюди, аж раптом хлопець закашлявся кров’ю і за­бризкав моє обличчя теплою липкою рідиною. Я брид­ливо відступила на крок. А тоді хлопець упав на землю. З його спини між лопатками стирчав ніж. Значить, інші трибути вже добралися до Рогу достатку, й розпочалася різанина. І справді: дівчина з Округу 2 підхопила з пів­дюжини ножів і тепер щодуху бігла до мене. На трену­ваннях я бачила, як вона метає ножі. Вона завжди влу­чала в ціль. І я — її наступна мішень.

Розмитий жах сконденсувався в цілком конкретний страх перед дівчиною-хижачкою, яка от-от мене при­кінчить. Адреналін шугнув у кров, я закинула наплічник за спину і чимдуж помчала до лісу. У повітрі почувся свист, і я здогадалася, що вона таки метнула в мене ніж. Я інтуїтивно підняла наплічник, щоб захистити голову. І гостре лезо увійшло саме в рюкзак. Пропихаючи руки в ремінці наплічника, я зникла в густих деревах. Я від­чувала, що дівчина не переслідуватиме мене. Що вона повернеться назад до Рогу достатку, поки ще решта трибутів не розхапали найнеобхідніших речей. На моєму обличчі з’явилася посмішка.

«Дякую за ніж», — подумала я.

Добігши до лісу, я розвернулася і якусь мить диви­лася на поле. Приблизно з дюжину трибутів безжально вбивали одне одного біля Рогу. Ще кілька лежали непо­рушно на землі. Ті, хто вирішив утікати, зникли в лісі чи саме перетинали пустир, прямуючи у протилежний від мене бік. Я бігла щодуху, аж поки густий ліс повністю не сховав мене від інших трибутів, і тільки тоді трохи при­гальмувала. Наступні кілька годин я то йшла, то бігла, тікаючи якнайдалі від своїх можливих переслідувачів. Під час сутички з хлопцем з Округу 9 я загубила хліб, але, на щастя, мені вдалося вберегти плівку, яку я заховала в рукаві, а тепер дбайливо поклала до кишені. Також я витягнула ніж, який засів у наплічнику, — це був хороший ніж, із гострим довгим лезом, зубчастий біля ручки, ним можна буде ще й пиляти, — і запхала його за шкіряний пояс. Я досі не насмілювалася зупинитися, щоб вивчити вміст наплічника. Я просто йшла вперед, озираючись час від часу, щоб перевірити, чи нема пере­слідувачів.

Я здатна ходити без перепочинку дуже довго. Я навчи­лася цьому в лісі. Але мені знадобиться вода. До того ж така була друга вказівка Геймітча: «Знайди воду». Тож я боялася схибити, тому дуже уважно шукала бодай най­менші ознаки води. На жаль, марно.

Ліс почав змінюватися: окрім сосон, з’явилися інші дерева, деякі з них були мені знайомі, інші я бачила вперше. Раптом до мене долинув шум, і я витягнула ножа, готова захищатися. Але виявилося, що це заєць.

— Рада тебе бачити, — прошепотіла я.

Якщо є один заєць, то поблизу повинно бути ще з сотню, треба просто їх зловити.

Рівнинна місцевість почала поступово спускатися вниз. І мені це зовсім не сподобалося. У межигір’ях я завжди почуваюся, немов у пастці. Я надаю перевагу висоті, як в Окрузі 12, оточеному високими пагорбами. Так я можу бачити, коли наближається ворог. Але в мене не було іншого вибору, як іти далі.

Дивно, але я почувалася зовсім не погано. Звісно, ті кілька днів, коли я жадібно поглинала їжу, далися взнаки. Сили не покинули мене, хоча вночі я майже не спала. У лісі завжди відчуваєш приплив сил. А ще я насо­лоджувалася самотністю, хоча насправді це була ілюзія: можливо, саме зараз на мене дивиться увесь Панем. Хоча навряд чи. Як правило, у перший день стається стільки смертей біля Рогу достатку, що це спостерігати наба­гато цікавіше, ніж витріщатися на трибута, який біжить лісом. Проте мене все одно покажуть, щоб люди знали, що я жива, не поранена і продовжую рухатися. Для букмекерів один із найжаркіших днів — відкриття Ігор, адже частина трибутів виходить із гри. Але ставки дедалі ростуть, коли на арені залишається жменька учасників.

Надвечір почали лунати гарматні постріли. Один постріл — один мертвий трибут. Напевно, битва біля Рогу достатку нарешті закінчилася. Тіла ніколи не за­бирають, перш ніж убивці не відійдуть на безпечну від­стань. У перший день постріли лунають пізно вночі, коли різанина закінчується, адже важко встежити за такою купою смертей. Зрештою я вирішила зупинитися й віддихатися, а ще порахувати постріли. Один... два... три... ще, і ще, і ще... одинадцять. Одинадцять смертей. Отже, тринадцять трибутів у грі. Мої пальці потягнулися до обличчя й почали зішкрібати засохлу кров хлопця з Округу 9. Він мертвий, це точно. Цікаво, що з Пітою. Чи вижив він? За кілька годин я знатиму. Пізно ввечері на небі з’являться світлини загиблих.

Раптом мене приголомшила думка про те, що, мож­ливо, Піти вже немає серед живих, що він стік кров’ю і його знекровлене тіло забрали до Капітолія, помили, переодягнули і відправили у простій дерев’яній труні в Округ 12. Може, він більше не тут. Може, він у дорозі додому. Я напружила пам’ять і спробувала згадати, коли бачила його востаннє. Ще до того, як ударив гонг, — коли Піта заперечно хитав мені головою.

Якщо його вже немає серед живих, може, це й на краще. Він зовсім не вірив у свою перемогу. А мені не доведеться його вбивати. Можливо, для нього ліпше вибути з гри саме так.

Раптом я відчула неймовірну втому й сіла на землю. Все одно мені слід подивитися, що в наплічнику, перш ніж стемніє. Цікаво, що мені дісталося? Розшнуровуючи рюкзак, я зауважила, що він зроблений із цупкої тка­нини, але ж цей жовтогарячий колір! Він видаватиме мене здалеку. І я подумала: найперше, що я зроблю завтра вранці, — замаскую його.

Я зазирнула всередину. В цю мить мені найбільше хотілося води. Геймітч радив одразу шукати воду, і він не помилився. Без неї я довго не протягну. Ще кілька днів я зможу рухатися, хоча мене переслідуватимуть непри­ємні симптоми зневоднення, але максимум за тиждень я помру. Я обережно розклала на землі всі свої здобутки. Тоненький чорний спальний мішок, який відбиває тепло тіла. Пачка крекерів. Пачка сушеного бекону, нарізаного смужками. Пляшечка йоду. Коробка сірників. Маленька котушка дроту. Темні окуляри. Пластикова фляга для води — порожнісінька.

Без води. Невже було так важко наповнити флягу? Раптом я усвідомила, що в роті й горлі пересохло, а губи потріскалися. Я йшла цілий день. Було жарко, і я сильно упріла. Я ніколи не зважала на це вдома, адже там кругом струмки, з яких можна напитися, або сніг, який тане у роті, перетворюючись на воду.

Я почала складати свої пожитки назад у наплічник, коли раптом мене вразила жахлива думка. Озеро! Те, яке я побачила, чекаючи на гонг. А що як це — єдине дже­рело води на арені? Тоді це стовідсоткова гарантія того, що ми постійно вертатимемося й битимемося між собою. До озера йти цілий день, а витримати ще один такий на­пружений день без води буде нелегко. Але навіть якщо я дістануся туди, понад усякий сумнів, хтось із трибутів-кар’єристів обов’язково зачаїться поблизу. Я мало не запанікувала — аж тут згадала про зайця. Йому також по­трібна вода. Залишається тільки з’ясувати, де він її бере.