Трохи прийшовши до пам’яті, розміркував, що не час йому вертатися на Січ, доки не зробив усього, що треба, та й пошкутильгав манівцями до Стамбула з нерозлучницею-бандурою за плечем, що також дивом вціліла під час вибуху. Дорогою спинявся в містечках, співав у заїздах — караван-сараях, де завжди товпилося багато приїжджих і можна було почути якісь новини.

Добравшись до Стамбула, ще місяців зо три тинявся по всіх базарах, простягав руку під ятками й рундуками, пильно дослухаючись, про що балакають крамарі й покупці. Закотивши під лоба єдине око, гундосив уривки з корану під мечетями та на людних стамбульських майданах. І так потроху, по словечку, вивідав нарешті від різних людей, куди, коли та з яким військом вирушає походом султан Осман.

Отут і вертатися б додому, але батько Мехтод надумав інше. Поштовхавшись ще днів зо три на базарах, надибав у юрбі знайомця — старого купця-грека Косту, і той за п’ять цехінів згодився переказати почуте на Січ, бо якраз лагодився пливти з крамом у Київ, доки не почалася війна.

А сам батько Мехтод, ніким не помічений, приєднався до численної юрби ворожбитів, що, почіплявши на пояси сушених гадюк, ящірок та кажанів, з галасом і виттям сунули слідом за султановим військом, та й помандрував нескінченними шляхами до Балкан, звідти до Дунаю, з Дунаю — до Дністра.

Дорогою наслухався про султана та його наміри усяких билиць і небилиць і вже став шукати нагоди втекти до своїх. Але втекти було ніяк, бо, на лихо, запримітив його одноокий візир Гусейн, котрому чимось припав до вподоби мовчазний, покалічений, як він сам, чаклун, що кожної ночі додивлявся до зір десь на околиці табору.

Отож забрав його до себе в намет, загадував ворожити по зірках, вечірніх і досвітніх, по баранячих кістках та бобах, вичитувати долю. Побоювався паша, що вже не вернеться додому в коханий Стамбул, бо коли не поляже в бою — загине від султанового гиіву за якусь невдачу.

Осман давно заприсягався, що як прийдуть під Хотин — не снідатиме й не обідатиме, доки не знищить упень усе військо ілляхів, а найперш — козаків, з обома гетьманами, Бородавкою й Сагайдак-беем.

Якщо вийде не на нього — не забариться зігнати серце на своїх візирах. Розпалившись, султан посадив би на кіл і рідного батька, якби той досі був живий. Отож треба було робити все, аби відвернути від себе султанів гнів.

За довгу дорогу Мехтод добре придивився до свого господаря і зараз, побачивши Криворотого, миттю вгадав, що той знадобився паші для якогось чорного діла. Бо на що б же інше міг придатися отакий нелюд?

І Мехтод уже більше не відходив од намету. Стояв і тупцяв навколо, видивлявся на зорі, аж йому голо&а пішла обертом, аби вловити хоч що-небудь крізь шпа- ру в наметі. І таки вловив дещо: почув і останні слова Гусейн-паші про вовків, які люблять туман. Цього було досить.

...Коли ніч перейшла світанкову межу, Криворотий неохоче вибрався з-під гарби в обозі, де спав разом з двома аскерами, й, зітхаючи, рушив у дорогу.

Аскери провели його до околиці табору й повернули назад, справедливо розваживши, що, як схоче гяур тікати, може примудритися і втекти від них у таку темінь. А не схоче — дійде до козаків і сам.

Туман стелився лісом, плутався довгими пасмами з кущах та гіллі дерев. Лише над табором сіялося крізь нього щось схоже на місячне світло.

Харцизові раптом вчувся в тумані якийсь шерех. Він злякано зупинився, прислухався — але не почув нічого, крім різноголосого хропіння воїнів, що долинало з табору, форкання мулів та верблюдів.

Ох, як страшенно не хотілося йти! Щось зломилося в харцизові од пережитих мук: він боявся тікати, боявся й лишатися. Тоді вже паша неминуче його закатує...

Нарешті спало на думку, що може й наказ виконати, й себе вберегти,— не стрітися з козаками віч-на- віч. Прив’яже оту кляту цидулу до якоїсь каменюки й пожбурить здалека, під ноги козацькій варті — нехай підбирає.

Але це була його остання думка... Ледве Криворотий пірнув у лісову непроглядну імлу, збоку виросла висока тінь. Змахнула рукою — щось свиснуло: влучно кинутий ніж вгородився в шию харцизові. Той упав, заливаючи кров’ю зібганого в пазусі листа. В ньому Гусейн-паша улесливо дякував Бородавці за те, що згодився допомогти султанові, затримав козаків у дорозі — не дав їм вчасно підійти до Хотина, де давно чекали ілляхи.

Обіцяв паша Бородавці мішок золотих цехінів за цю зраду, якої не було ніколи...

ПЕРЕД СТРАТОЮ

Оце ти й доживсь, Якове, оце ти й довоювався. Не козацькою смертю,— од ворожої шаблі чи від кулі в бою,— чорною смертю загинеш — за зраду! Не носитимуть козаки шапками землю на могилу; пройдуть мимо, ще й плюнуть: «Собаці — собача смерть!»

А ті, що врятували б, хоч і кістками б отут лягли — далеко, ох, далеко! Сам же винен: вирядив свою січову сірому геть од себе, на Чорне море. Немає рятунку нізвідки: лежи, чекай страти!

Бородавка люто шарпнувся, та ремені тільки дужче в’їлися в пошмагане затерпле тіло. Щиро скрутили, бісові хлопці, знали, кого в’яжуть.

День і ніч стоїть коло намету варта: коли б і схотів хто підступитися — де там!

Першої... ні, другої ночі приповз джура Михайлик. Якось примудрився, прорізав у наметі дірку, шепнув: «Батьку отамане!», вкинув ножа.

То хіба ж не почули вартові! Миттю кинулись, перетрусили все, забрали ножа. Тільки й того, що хлопцеві од них добре перепало. Тепер вже не приповзає.

Від думки, що хоч одна жива душа боліє за нього, не вірить у зраду, потепліло в грудях. Та зразу важкою хвилею насунув розпач. Знову, в котрий раз, глянув з темряви Сагайдачний. Худе обличчя паленіє гнівом, рука жмакає листа: «Зрадник! Продав товариство! На що злакомився?! На золото! Сказав би — я б тобі його сам два лантухи насипав!»

І несила крикнути, що брехня! Не було зради!! Щось ударило в голову й душить, душить...

Ох Петре! Ох гетьмане! Тяжкий гріх на тобі! Вмирать будеш — згадаєш, як повірив у наклеп, звів зо світу свого ж брата.

...Мандрує понад Дністром серпнева ніч, по-хазяй- ськи заглядає по черзі в кожен табір, трусить зоряним рукавом: «Спіть, люди!»

Поснули, хто де впав, серед коней та верблюдів плосколиці ординці. Розкидались просто неба турки, курди, вкутані в подерті плащі, суворі араби. Глухе бурмотіння, зітхання, стогони пливуть у пітьмі: воїни й уві сні б’ються, падають, гинуть од ран.

Горять ліхтарі коло розкішного шатра, прикрашеного золотими кулями й орлиними крилами, що розпросторився на високому горбі. На м’яких килимах міцно спить молодий султан Осман, стискає кулаки, хмурить брови. Недобрий сон привидивсь йому — що розгромили козаки й ілляхи його військо впень і веде він назад, у Стамбул, вкритих ганьбою недобитків. Страшний сон, а прокинутись несила. Спи, доки весь не додивишся!..

Душать примари в Хотинському замкові й коронного гетьмана Ходкевича. Крутиться старий на солдатському твердому ліжкові, стогне крізь зуби. Повернулась до нього здобута колись у литовських болотах пропасниця: тіпає й тіпає, сушить неміччю тіло, не помагають і гіркі заморські ліки, куплені за великі гроші у француза-купця, що торгує всіляким добром у польському таборі.

Усіх приспала ніч, навіть Сагайдачний заснув на час тривожним сном, поклавши на груди поранену руку.

Тільки в’язневі немає спочинку. Лежить, слухає, як перегукується варта в усьому таборі й коло його намету, як співають півні на козацьких возах, кличуть світання. Ще на одну ніч ближче до страти...

* *

Михайлик прокинувсь опівночі — й зразу, наче підштовхнутий, збудився Іван. Відколи повернувся з печери, обдертий, худий — самі кістки, він ще дужче прикипів до товариша. Навіть спав, вчепившись йому в сорочку, скрикував, кидався: все пережите не відступало від нього й уві сні.

Коло хлопців на всі заставки хропів гетьманів сердюк Дмитро. З тої ночі, коли Михайлика спіймали під Бородавчиним наметом, Дмитро завжди лягав поруч з ними; видно, мав такий наказ. Та, покрутив1 шись трохи, пускав хропака: хлопці тільки того й чекали.