У Таємній канцелярії з ними мовби просто бесідували, а мовби й робили дізнання. За столом, над яким висів бляховий двоголовий орел, сидів віце–президент з Сенату, й генерал–прокурор канцелярії і ще якісь люди — піддячі, котрі шаруділи паперами й щось писали, а також писали за окремим маленьким столиком двоє нотаріусів, адже"кожне слово має лишити слід на папері". Те, що покликали не до Сенату, й навіть не до Юстиць–колегії, не віщувало нічого доброго.

Старшини не одразу дотямкували, хто тут старший і кому мають відповідати, адже запитувало одразу кілька чоловік, либонь, старшим був вирлоокий худорлявий пан з високим чолом та стрілками–вусиками, задраними вгору на іноземний кшталт. Кілька разів приходив на вигідні розмови генерал–прокурор Ягужинський, сідав за стіл, запитував, напускав на себе таємничість та пиху, вдавав, буцім не знає близько Полуботка, не чаркувався з ним і не чоломкався, й дарунків від нього не приймав; кабінет–секретар Макаров, навпаки, вітався приязно, яко давній знайомий, сідав збоку й слухав, у розмову не встручався. Здебільшого ж дізнання чинили люди незнайомі, піддячі й асесори Таємної канцелярії, вичитували щось у паперах та задавали питання:

— Чому це ти, пане полковнику, заборонив вивозити хліб до нашого государства? — рівним голосом, не одриваючи очей від паперів, запитував піддячий.

— Тому що недорід був і в нас, і за границею, хліба ледве вистачило нашому війську та драгунам, що на стаціях.

Не знати, задовольнила піддячого відповідь чи ні, він нічого не показав своїм виглядом, колупав великим пальцем у вусі, вичитував щось з теки. Нотаріуси скрипіли перами.

І далі всі запитання були недобрі, підступні, і хоч вимовляли їх різні люди, здавалося, що прошемряні одними губами.

— Щойно приїхав до вас Вельямінов, ви розіслали по всіх полках універсали. Для чого?

— Вельямінов розіслав своїх офіцерів, щоб вони під'юджували людей, аби ті не визнавали своєї старшини. Ми ж закликали до порядку і послуху, — відказав Полуботок. Чарниш схитнув головою на згоду, Савич також.

Губи шемряли далі:

— Ви послали в Кролевець козака Уманця, щоб велів обирати сотника Семена Григоровича та Захара Колісниченка, перший — зять зрадника Кожуровського, другий — шурин Горленка, який пристав до Мазепи. Толстой писав вам з Ніжина, що потрібно настановити на сотника Головарівського, вірного слугу государя, ви вчинили по–своєму.

— У нас на вибори виставляють кілька чоловік, а не одну персону. Ми можемо радити кого–небудь, а справа козаків вибирати, кого хочуть. Ми радили обрати з трьох: Григоровича, Огієнка і Колісниченка. Головарівського козаки не захотіли, й не лише козаки, а й міщани, бо він грунти віднімає і людей розоряє.

Асесори зглядалися поміж собою. Не могли втямити, як це обирати з кількох одного.

— Ну… для чого виставляти кількох? — запитав один з них. — Старший велить — хіба того мало?

Полуботок довго мовчав. Нарешті стиха кашлянув і, поглянувши з жалем на асесорів, мовив:

— Мало… Я не зможу вам пояснити… Потрібно починати з греків.

— Ви там всі богопротивним Арістотелевим словом осквернені, — кинув той самий асесор.

— Арістотелеве слово — вчене слово… Хоч воно й не звернене до Бога. Це правда. Але… — Полуботок махнув рукою, бо зрозумів, що його вивідники сього зрозуміти не годні.

Запала неприємна мовчанка. Її згладив Савич:

— Ще Скоропадський послав у абшид, себто одтрутив од сотництва, Головарівського, бо той вельми захланний, людей кривдив.

Губи пошльопали й розтулилися знову, очі ж були зодна–ковлені, мали один вираз.

— Малоросійською колегією визначено казначея і комісара для збирання грошей. Колегія веліла назначити казначеїв із гарнізонних солдатів, але ви сказали, що казначеї та комісари вже обрані, бо з гарнізонних солдатів вибирати нікого, всі. вони бідні й привласнюватимуть гроші.

Чарниш і Савич несамохіть попідхоплювалися з лави. Чарниш — високий, обличчям темний, неначе циган, чорноволосий, гарний з себе, хоч вже немолодий, Савич — тілистий, білолиций, білочубий, він з самого початку впрів і витирав обличчя зеленою хусткою.

— Се — неправда, — вигукнув Савич.

— Де ж вони бідні, — обурено розвів руками Чарниш. — Чимало тих гарнізонних солдатів уже мають у нас свої крамниці й торгують аж гай гуде.

— Чому гуде гай? — не зрозуміли асесори.

— Ну… Так у нас кажуть. Ліхо торгуют, — мовив по–московському.

Очиці подивилися в папір, губи прорекли:

— Минулого року в малоросійські полки були визначені збирачі, яким велено збирати гроші, хліб, мед, і тільки в царську скарбницю. А ти, полковнику, одібрав у них дві тисячі двісті шістдесят чотири карбованці і хліба шістсот двадцять вісім четвертей.

Полуботок неквапливо вийняв кисет і набив люльку. Пахучий димок легеньким струмінцем поплив по кімнаті, залоскотав ніздрі асесорам та піддячим.

— Цареві гроші і хліб збирали колезькі, а не полкові збирачі. Яким чином ми могли в них те одібрати? Покажіть хоч один папір, де б колегія писала нам о такім вчинку.

— А ось і папір… У Стародубський полк послано Пеклицького. З колегії йому був указ, щоб прибув з грошима. Він не явився…

— За сенатським указом гроші мають зберігатися там, де вони зібрані. Через те їх і поклали в Стародубі при полковій старшині. Їх було сто карбованців з гаком. Там вони й лишилися, а про те, що Вельямінов писав Поклицькому, ми не відаємо. Кому писав, з того й овіт.

— Не відаєте й про те, що Вельямінов указав вам сотника Мануйловича в низовий похід не посилати, а ви послали…

— Послав його ніжинський полковник, у нього й запитуйте… І просто… — У Полуботка на думці крутилися міцні слова, він змів їх а натомість мовив; — Все це — дрібні причіпки по намові Вельямінова. Він сам дрібний…

Одначе дрібні, як горох, запитання сипалися й далі, на них здебільшого відповідали Чарниш та Савич.

Через два дні Таємна канцелярія поклала на вивідні терези свій основний камінь — донос любецького попа Гаврила ти доноси козаків Стародубського полку Ломаки і Сухоти, які самі й привезли свої наклепницькі листи аж у Пітер. Цидула попа Гаврила була довга та особливо в'їдлива: Полуботків управитель проклав дорогу через його город, поставив корчму на поповій землі, викосив сіно на двох островах, взяв два вулики в бортях, не шанує сану попового й безліч іншого.

В'їдливий, скажений піп сутяжив з усіма: з любецьким сотником, війтом, з Полуботковим управителем, з власними мирянами. Є такі люди для котрих і життя не життя, якщо немає з ким посутяжити.

Пани таємні канцеляристи справляли тріумф, ввели до кімнати, Ломаку та Сухоту, які, один, одвертаючи вид, а другий просто в очі гетьману, виказали свої скарги.

Савич та Чарниш, приголомшені, мовчали.

Полуботок теж довго мовчав, а тоді запитав у скаржників:

— Ви давно з Стародуба? Яка там погода? Льон уже вибрали?

Ломака та Сухота перезирнулися. Відказав Ломака, знизавши перед тим плечима й микульнувши до колегіантів чорними, загнаними вглиб очицями, мовляв, бачите, про що запитує гетьман, може, він не при здоровому глузді.

— Льон вибирають. Добулися ми за вісімнадцять днів.

— Швидко. Вельми швидко, — сказав Полуботок і підвівся. Стояв суворий, важкий, тамував гнів. — Так прудко можна доїхати тільки ямським способом. Покажіть подорожню!

Ломака та Сухота запитували в колегіантів поглядами, що їм робити.

— Покажіть! — звелів прокурор.

Сухота дістав подорожню. Полуботок узяв її, перебіг очима.

— Писано по–московському. Й гроші прогонні дано колегією. З якого ж це респекту президент так розщедрився? Кому закон велить давати гроші на прогони? Царським кур'єрам, генералам… І тільки. А цих ось прирівняли до генералів. Піп Гаврило також давно на мене зуби стриже. Бо не може пережувати в Любечі все, що на них трапить. — Гетьман кинув подорожню на стіл. — І скільки ж вам заплатив генерал? Ну, сього ви не скажете. Мій велце ласкавий приятель Вельямінов од першого дня через послушників своїх нашіптує у вуха людям нашого краю:"Пишіть на Полуботка, і у вас не буде ні панів, ні підданих". Хіба се правда? У вас у Московії немає ні панів, ні холопів? І не означено всіх людей ревізією, хто в якому стані має жити? І панщини ваші посполиті не роблять? У нас посполиті платять чинш, а в рангових селах мають ще по два дні роботизни. Це тільки в цих селах, й лише по два дні. Є такі старшини, що закон той переступають. І ми велимо карати їх. І у вас є такий закон? Скажіть? Шукайте, шукайте, панове, що хочете, але дошукуйтесь правди.