Сидячи в Городні, я думав про те, як житиму й що робитиму далі. Я вже знав, що Бутівка — село невелике, там маленька дерев'яна церквиця, й священикові не потрібні в ній ніякі підпомічники. Селяни не можуть прохарчувати попа та дяка. І писаря в селі немає, війт сам справляє писарські обов'язки, яких кіт наплакав. Я вперше чомусь гірко задумався над бідністю, над власною бідністю й бідністю взагалі. Вже самими думками про статок порушував Божу заповідь ("Легше верблюдові пролізти у вушко голки, аніж багатому попасти в рай"), ще зовсім недавнечко я підносився над захланністю, репаним багатством, зневажав гроші, тепер же мовби щось одмінилося в мені, бідність пропікала як вогонь. Я вже шкодував, що не відстояв свою частку вітцівщини. Я почав напитувати в Городні якоїсь служби й таки напитав — піддячого в Миколаївській городнянській церкві.

Тихим зимовим ранком ми добулися до Бутівки, поминули село і в'їхали на панське подвір'я, яке розташувалося на невисокім горбі над широкою долиною. За долиною чорнів ліс, туди вела дорога на село Жабчичі. Село й долина — присипані снігами, холодними, як смуток. Грива осок та очеретів за селом свідчила, що там протікає невелика річечка, десь вона повертає в село, посеред села — висока гребля. В селі — всього дві вулиці — хрестом — та кілька провулків. Панська садиба не багата й не бідна, Бутович ставив її біля хутора, й сюди, на скуплю, літ двадцять тому посадовив людей. Вже піднялися тополі, обступили з чотирьох боків подвір'я та сад, на подвір'ї хліви, клуні, льодовня й дві хати — одна панська, на дві половини, й друга для челяді, також на дві половини — чоловічу та жіночу.

Я переночував у селі, а ранком попрощався з Семеном та подякував йому, пішов у Городню.

…Поки що роботи в мене було небагато. Допомагав у церкві дякові та паламареві, співав на криласі, й голос та спів мій сподобалися мирянам та панотцеві. І панотець мені сподобався вельми, простотою та щирістю, казаннями своїми, розумом, здобутим з житейських криниць. Одначе він мав і кілька книжок, надто справила на мене велике враження книга Данила Братковського"Світ, розглянутий по частинах", і я був подивований, що раніше не читав її, а вийшла друком, що було видно з віршів, давненько. Хоч йшлося в ній про Польщу, кривди шляхти над хлопами, але поет тужив над всією нашою вітцівщиною, над усім краєм і по той, і по сей бік Дніпра, обстоював людину просту, згорьовану, й закликав до злагоди, до одної хати всіх: голодних і сиріт, здорових і хворих, ошатних і голих, та раяв, як зробити, щоб всі мали однаково, несли один і той же тягар.

З одного боку, це було, як у Божих заповідях, з іншого — трохи не так, цей Данило Братковський не тільки просив не кривдити хлопа, а й підказував хлопові, щоб боронився й допинався справедливості. Чи такою мусить бути справедливість, міркував я, адже в світі одвіку існують багаті та бідні й кожен бідний хоче стати багатим, і, якщо може, стає, й майже ніхто з них не думає про рай, про оте вушко голки, в яке пролізе верблюд. І чомусь великі багатії, великі пани здебільшого є людьми не нашими, зайшлими, вони підгортають під себе наше добро й не люблять нас.

Отцю Єлисею я прислуговував у церкві та на требах і допомагав удома, був він чоловіком вельми правдивим, непримирливим, одначе мав добру душу й служив прикладом мирянам, брав з них помірно, хоч мав чималу сім'ю, й освітлював світлом своєї душі мою путь у чорних безнадійних нетрях життя.

Відправивши службу, він шевцював, обшивав сім'ю та родичів й не соромився того. Коли я вперше застав його за цією роботою, він помітив мій здивований погляд і мовив:

— Чого, отроче, сторопів? Вітець небесний заповів усім нам працю, в ній немає ні гріха, ні сорому. Він сам трудився шість днів, творив усе своїми руками в поті чола, зрошуймо свої чола потом і ми.

— Сан ваш…

"Я істинна виноградна лоза, а батько мій виноградар". Він ходив помежи людьми й не шкодував ніг своїх, й мив ноги учням своїм та витирав їх полотняною шматиною. Ніяка робота не ганьбить людину, її ганьблять ледарство, невігластво, лжа.

— А що підносить?

— Правдивість, любов і віра. Віра — найдуждче.

— Але й любов?

— І любов також. Якщо вона чиста й безкорислива. Але найпаче — віра. Вона — шлях до істини.

Мабуть, я грішив своїми запитаннями, але не міг стриматися:

— Істина, а для чого?

— Вона дарує людям свободу.

— Але ж, — одважився заперечити, — в нашому краї дуже багато людей. І стає їх день од дня більше й більше. Як же нам усім замати її, свободу?

— Через істину й віру. Ми слабкі в вірі і ще не спізнали істини. Немає серед нас такої людини, яка б показала шлях до неї. Бодай ціною власного життя. Пам'ятаєш, що сказав Каяфа:"Поміркуйте, що краще: щоб одна людина померла за народ чи щоб увесь народ загинув?"

Дратва мелькала в сухеньких попових руках, я дивився на них, немов заворожений.

— А для чого помирати? — запитав тихо.

Єлисей послинив дратву, прошилив її в дірку й сказав:

"Якщо пшеничина, упавши в землю, не помре, вона залишиться одна, а якщо помре, то принесе багато нових зерен". Сказано про інше, але годиться й під сю річ. Помре одна — народ житиме.

Тоді не збагнув переінакшеної отцем Єлисеєм суті цих євангельських слів, збагнув її значно пізніше.

…Настала весна, тепла і дружна, сніг станув швидко, розлившись синіми водами по долинах і видолинках, сонце пливло вгору та вгору, на Теплого Олексія прилетів перший бузько, походжав по полю, неначе дбайливий господар — чи все тут гаразд. Вечорами на колодках почали збиратися дівчата, виспівували сливе до ранку. Я допізна порався в церковному садку, палив листя, слухав пересвист качачих крил у пітьмі над головою, слухав дівочий спів, котрий тривожив мене і ятрив серце споминами.

На Юріїв день, як і годиться, городняни вийшли на свої ниви з хлібом, салом, ковбасами, червоними крашанками; ми з отцем Єлисеєм обходили нивки, кропили їх свяченою водою, під густою–прегустою грушкою витинали троїсті музики, жінки й чоловіки частувалися, діти качалися по житу. Майоріли на вітрі хустки, плахти, вітер розсипав по горбах музику, але справжніх веселощів не було.

З Бутівки також вийшли два гурти людей — селяни та Милорадовичева челядь, і там заторохтів бубон, задзвеніли цимбали й верескнула скрипка, неначе кидала комусь виклик. Городнянський бубон задзвонив усіма брязкальцями, скрипка аж верещала, люди полишали свої нивки, сходилися всі до одного гурту. Я вже знав, що поміж городнянцями та бутівчанами панує ворожнеча, й ті і ті займають скотину іншої сторони, б'ються поміж собою пастушки, минулого року бутівчани забили на смерть у своєму лісі городнянського порубщика.

— Коли б не сталося бійки, — стурбовано мовив отець Єлисей.

— За віщо? — запитав я.

— Бо Бутович поселив своїх людей на городнянських землях. На пісках — невдобіях. Поставив городнянській громаді три кухви горілки… Я застерігав — не послухалися."Нащо нам той пісок". А як зародив він — бутівчани троє літ тирлували там худобу, — кинулися однімати, та пізно. До того ж ні в яких наших книгах та земля не значиться, а вписана в Бутовичеві пожиткові книги. Сього року ярина зійшла особливо гарно. Ой, коли б таки не зчинилася шванка.

Шванка таки зчинилася. Отець Єлисей утихомирював мирян, проте дісталося й йому та ще й від своїх, бо нагадав їм про ті три кухви горілки, він устиг вихопитися на коня, але роз'ярілі та захмелілі городняни стягли Єлисея з коня й потовкли його добряче, кілька разів копнули ногою, набили на потилиці ґулю, а що я кинувся його обороняти, то дісталося й мені. Врешті отцю Єлисею вдалося зіп'ястися на ноги, він зірвав з себе хрест і пригрозив прокляттям.

Городняни ще кілька днів бунтували проти свого попа, не пускали в череду дві попові корови та вівці, і в неділю на службі отець Єлисей виголосив проповідь. Такої проповіді мені більше не довелося чути ніколи: