Вепр не знав усіх подробиць, але був переконаний, що цей терористичний акт був здійснений не оунівцями, а кимось іншим, швидше всього — радянськими підпільниками або партизанами. Але це не зменшувало тієї грізної небезпеки, яка нависла над ним, а може, навіть збільшувало її. Ясного і трьох його товаришів повішено, одного оунівця убито при спробі втекти. Ось і доведи, що німці — їх друзі… В центральному проводі в ім’я високої політики можуть, згнітивши серце, примиритися зі смертю Ясного, але рядові оунівці нічого не зрозуміють. Та ще можуть знайтися такі гарячі голови, як Богдан, і вдарять по німцях. Німці у відповідь розпочнуть репресії. І піде, не зупиниш… Надрайонному треба було за всяку ціну відновити повне довір’я Малого до себе, й тому він добре підготувався до прибуття посланця від радника.

Було задумано спектакль, головні трагічні ролі в якому відводилися тим трьом радянським військовополоненим, які втекли з табору і яких зловили в лісі оунівці чотири дні тому. Ці військовополонені були просто-таки знахідкою для Вепра. Правда, жодного з них не вдалося зламати, умовити взяти участь у розстрілі своїх товаришів, але справа, зрештою, обернулася на краще — розстрілювати своїх будуть старшина Сидоренко, спійманий у лісі власовець-дезертир і ще один з совітів, який на початку війни потрапив в оточення і зумів під виглядом племінника прилаштуватися в одної одинокої жалісливої вдовички, років на десять старшої від нього.

Цих людей Вепр поставив перед вибором: беззаперечне виконання будь-якого наказу або смерть! Їх переконання, симпатії не цікавили надрайонного. Він знав: тим, хто закривавив руки кров’ю своїх товаришів, уже нема шляху назад. Вони стають катами. А Вепрові потрібні були кати.

Кривавий спектакль, підготований Вепром, призначався не тільки для показу людині, яку пришле Малий, але цей спектакль, за задумом надрайонного, повинен відіграти виховну роль. Ідейне загартування сотні, якою ще недавно командував Богдан, було визнане вкрай недостатнім. Уже одне те, що сотня охоче й досить хоробро провела акцію проти німців, підтверджувало цю думку. Крім того, Вепрові стало відомо, що старшина Сидоренко, напиваючись, не раз проводив у сотні «політінформацію». Зерна диявольської пропаганди, кинуті в серця сільських хлопців, які вже мали час переконатися в тому, що більшовики дійсно роздають хліборобам поміщицьку землю, відкривають українські школи, безплатні лікарні, — ті зерна могли прорости…

Сотня вважалась до того неблагонадійною, що було прийнято рішення відібрати зброю у рядових, замінивши її дерев’яними учбовими рушницями. Для того, щоб зміцнити дух воїнства, добре налякати вільнодумців, потрібні були не розмови, а якась дійовіша пропагандистська акція, яка б справила сильне враження. Такою акцією і повинен був бути, за задумом Вепра, розстріл трьох радянських полонених, які втекли з німецького табору. Після розстрілу надрайонний мав намір оголосити про страту «більшовицького агента» — колишнього командира сотні Богдана.

Посланець Малого не прибув своєчасно. Не з’явився він і наступного дня, коли Вепр несподівано одержав наказ прибути до верховного коменданта ес-бе. Гадаючи, що інспектор з якоїсь причини не приїде, надрайонний вирішив провести акцію не відкладаючи.

Після ситного сніданку сотню вишикували на плацу з дерев’яними рушницями.

Про те, що мало відбутися, не оголошували, але шила в мішку не сховаєш. У ці дні «солдатське радіо» працювало цілодобово. Той бачив, той чув, а той зробив висновок, припустив. Тарас покладався не на чиїсь домисли, а на факти. — Робити висновки він умів сам. Однак цього разу його передбачення співпали з загальною думкою.

Все відбувалося перед сотнею як на долоні. Тих бідолах, яких Топірець, Корінь і Тарас привели з лісу, тримали в льоху, але не в тому, де сидів Сидоренко, а в іншому, сусідньому. Кожний день їх поодинці водили до штабної хати не то на допит, не то на якісь переговори. Поповзли чутки від конвоїрів, що «руських полонених» умовляють стріляти один в одного, але вони відмовляються.

Потім до хутора привели молодого чорнявого німецького солдата в новенькому обмундируванні і якогось парубка з тупою м’ясистою фізіономією. Твердили, що обидва вони були теж з совітів, один — власовець, а другий — оточенець-приймак. Цих посадили в льох до «військового спеца», а потім теж поодинці водили до штабної хати.

В штабній хаті засідала четвірка — маленький чепуристий Вепр, про якого говорили, що він «найголовніший», курінний Смерека, референт Могила і якась недавно прибула молода жінка, худенька, чорна, з гарячково палаючими очима, яка нещадно курила одну сигарету за одною. Новий сотенний Довбня до нарад начальства не був допущений, він ходив до штабної хати тільки за викликом.

Тарасові випало з двома іншими вояками нести обід «арештантам», і по тому, як були розподілені харчі, він зрозумів, що чутки про розправу, яка готується, мають під собою підставу: в льох, у якому сидів Сидоренко, було наказано віднести миску м’яса, буханець хліба, а полоненим — десяток варених картоплин у лушпинні.

Перед тим, як було подано команду виходити на плац для шикування, шеренгових сотні облетіло останнє повідомлення «солдатського радіо»: руських полонених чекає розстріл, Сидоренко, власовець і приблуда-оточенець погодилися стріляти в своїх недавніх товаришів по зброї. Ця звістка нікого не порадувала, а швидше налякала, серед, шеренгових відчувалася розгубленість, пригніченість.

На плацу Тарас звернув увагу на Топірця. Обличчя ройового змарніло за ці дні. Невже совість мучить падлюку? Навряд… Мабуть, прихворів трохи.

Довбня повів сотню до лісу.

— Раз-два, три-чотири! Заспівуй!..

Тарас зціпив зуби, йшов з учбовою рушницею на плечі. У всіх були дерев’яні рушниці, тільки чотові, які йшли попереду колони, були озброєні гвинтівками, а на грудях у Довбні теліпався автомат.

Вийшли з яру, біля якого чотири дні тому група Топірця наткнулась на баптиста, що співав псалми. Звичайно, це був збіг обставин, але в тому, що це місце було вибране заздалегідь, Тарас не сумнівався. Тут, де стикаються вирубки з незайманим лісом, була велика галявина, що заросла травою й полого спускалася до самого яру. На цій галявині Довбня зупинив сотню, подав команду: «Вільно, можна курити! З місця не сходити!»

Чекати довелося довго. Які тільки варіанти врятування радянських полонених, що потрапили до рук бандерівців, не перебрав у своїй голові Тарас за цей час! Все не підходило, все було нереальним. Єдине, за що він міг собі докоряти, було те, що не спробував уночі підмінити вартового біля льоху. З цього напевно нічого путнього не вийшло б, бо двері льоху замикалися на замок, ключа до якого у вартового не було, а поруч, біля другого льоху, стояв інший вартовий. Але ризикнути все ж треба було. Не додумався… Тепер пізно. Пропадуть хлопці, на його очах попрощаються з життям.

— Встати! Р-рівняйсь! — раптом закричав Довбня. — Струнко!

Окинувши оком шеренгу, сотенний кинувся назустріч Вепрові. Вепр з вівчаркою на повідку йшов попереду невеликої групи, що складалася з курінного, Могили та худенької чорнявої жінки. За ними, відставши кроків на десять, ішли озброєні автоматами хлопці з ес-бе. Вони вели полонених. Позаду йшли з лопатами в руках Сидоренко, власовець і оточенець. Процесію замикала по-сільському барвисто одягнена, з товстим червонястим обличчям, полюбовниця нового сотенного, яка приїхала провідати свого коханого. Вона не хотіла пропускати нагоди подивитися, як будуть розстрілювати совітів.

Довбня відрапортував надрайонному. Вепр, загадково посміхаючись, привітався з сотнею, потім подав команду «Вільно!», оглянувся й показав рукою конвоїрам, куди треба відвести полонених. Їх поставили над яром, обличчям до сотні. Ситі конвоїри відійшли кроків на десять убік. Вепр зі своєю групою зайняв місце на невеличкому пагорбку, саме навпроти лівого флангу, де в другому ряду стояв Тарас.