— В такому випадку, пане оберштурмбаннфюрер, — рішуче заявив Хауссер, — моя скромна діяльність втрачає сенс, і я прошу замінити мене кимось іншим. А втім, навіть не треба заміни, пан штурмбаннфюрер. легко упорається сам.

— Але, пане раднику… — розчаровано й докірливо промовив Грефрат. — Навіщо ви так? Повторюю, я дотримуюсь вашої думки, я на вашому боці й готовий у кожному випадку вас підтримати. Але цей випадок особливий. І, зрештою, чи варто з-за такої дрібниці?

— Ні, це не дрібниця, — сказав Хауссер. — І взагалі, коли свідомо вставляють палиці в колеса…

Стиснувши губи, Грефрат сердито глянув на свого друга, але нічого не сказав йому, а знову звернувся до радника:

— Все передбачити неможливо, завжди трапляються ускладнення. Погодьтеся, пане Хауссер, адже історія з ешелоном, вона теж не з приємних. Одначе погодилися з вами й не зчиняли галасу з цього приводу.

Тут, на подив Хауссера, начальник гестапо висловив цілком розумне міркування:

— Я вважаю, що наша акція проти бандерівців до деякої міри буде їм на користь. Радянські партизани таврують їх як зрадників, звинувачують у співробітництві з нами й переманюють до себе людей. Після акції у бандерівців буде непоганий козир проти більшовицької пропаганди — бачите, німці карають наших…

— Пане штурмбаннфюрер, я вважаю, що ви більше дбаєте про те, як вигородити себе в цій історії, а не про успіхи пропаганди оунівців, — сказав радник.

Грефрат кисло всміхнувся, але, глянувши на зніяковілого Герца, не витримав і розреготався.

— Ну, ось ми й домовились, — сказав він весело. — Я вам гарантую, пане раднику, що у вас більше не виникне будь-яких неприємностей, непорозумінь з штурмбаннфюрером. А зараз я хотів би, щоб ви познайомились зі списком тих, кого наш шановний штурмбаннфюрер поспішив заарештувати. Можливо, серед них є хто-небудь такий, що має для вас особливе значення.

Виявилось, що заарештовано шість чоловік. Прізвища й клички двох ні про що Хауссеру не говорили. Залишилися Карабаш, Тимощук, Климович, Шурубай… Цих Хауссер знав добре. Учитель Шурубай був дрібним пішаком в оунівців. Залишаються троє.

Жертвувати Тимощуком Хауссер не хотів. Климович дружив з багатьма відомими оунівцями й теж був потрібного людиною. Правда, якщо звільнити Тимощука й Климовича, то вони змушені будуть перейти на нелегальне становище, й зустрічі з ними будуть нелегкою справою. Проте йшлося не тільки про їх цінність. Усі, хто мав зв’язок з Хауссером, повинні були бути впевненими, що вони мають надійного захисника. За Карабаша оунівці зчинять галас. Ну що ж, дурість штурмбаннфюрера зробила свою справу.

— Оці два, — Хауссер поставив помітки проти прізвищ Тимощука й Климовича.

— Добре, я їх випущу, — погодився Герц.

— Просто випустити не можна, — сказав Хауссер. — У такому випадку вони викличуть до себе підозру, що зрадили своїх товаришів.

— Так, пан радник має рацію, — підтримав Хауссера оберштурмбаннфюрер. — Очевидно, доведеться організувати втечу.

— Втеча повинна бути справжньою.

— Що ви маєте на увазі?

— Щоб не могло виникнути думки, ніби втечу було організовано.

— Пане Хауссер, — поблажливо вигукнув Герц, — все буде зроблено як слід. Конвоїр стрілятиме.

— І не влучить на відстані трьох метрів? — глузливо запитав Хауссер. — Ніхто не повірить. Всі здогадаються, що втеча була підстроєна.

— Що ж ви пропонуєте? — з відтінком нетерпіння її роздратованості запитав Грефрат. — Ми можемо застосувати будь-який спосіб.

— Треба дати їм зброю.

— Як? Тим, хто буде тікати? — здивувався Герц.

— Це єдиний варіант, який можна прийняти.

Начальник гестапо зрозумів, чого вимагає Пуголовок, і обурився до того, що забув про субординацію.

— Ганс, ти чуєш? Він хоче, щоб вони вбили конвоїра! Це… це вже занадто.

Грефрат не відповів, сидів, кусаючи губи.

— Я відмовляюсь розуміти, що діється! — драматично замахав руками Герц. — Дозволити негідникам убити німця?.. На чиїй совісті це буде?

— Раджу подумати… — уїдливо сказав Хауссер. — Не я ж винен, що ви не порадились зі мною раніше, ніж починати арешти. Нехай кожен відповідає за свою дурість.

— Ганс, я не можу вчинити такої підлості.

— Та-ак! — промовив оберштурмбаннфюрер, підводячись. — Поспішні, необдумані рішення рідко виявляються кращими з усіх можливих… І ось наслідок. — Він пройшовся по кабінету, глянув на Хауссера. — Пане раднику, я вважаю, що у вас сьогодні теж був важкий день, адже ви особисто знали покійного?

— Нас зв’язували стосунки, які можна назвати приятельськими.

— Жахлива смерть! — Грефрат похитав головою. — На мене теж тяжко вплинула ця звістка. Але що вдієш. Дякую, пане раднику. Ми ще зустрінемось з вами, обговоримо деякі питання. Я маю намір пробути тут два-три дні.

Він подав Хауссеру руку.

— Мені здається, ми не про все домовились, — сказав радник. — Я люблю ясність.

— Ви маєте на увазі втечу? — неуважно запитав Грефрат. — Не турбуйтеся, штурмбаннфюрер зробить усе точно так, як ви запропонували. Їм дадуть пістолет, проінструктують. — І додав з посмішкою — Ну, а якщо конвоїр не буде вбитий, а, припустімо, тільки поранений, то ви, сподіваюсь, не будете в претензії до штурмбанфюрера?

Ображений Герц схилив голову й не промовив жодного слова, поки Хауссер не вийшов з кабінету.

Оберштурмбаннфюрер Грефрат не обманув Хауосера. Втеча була організована по-справжньому, хоча відбулася не зовсім так, як передбачалось.

Вранці Хауссера повідомили, що втекти пощастило тільки одному Тимощуку. Климович був убитий наповал конвоїром. Поранений конвоїр помер раніше, ніж його довезли до госпіталю. Це повідомлення задовольнило Хауссера. Він був згідний з Грефратом — усього передбачити неможливо, завжди можуть виникнути ускладнення…

Цього ж ранку Оксана вручила раднику конверт з шифровкою. Експерт у східних питаннях замкнувся у своїй кімнаті і через три години вручив Оксані той самий конверт з відповіддю. Його шифровка була ще коротшою від тієї, яку він одержав.

22. В ЗАСАДІ

Справи у Тараса були погані — він втратив покровителя. Сподіватися, що сотенний дасть йому якийсь документ і відпустить, як обіцяв, по-доброму, вже не можна було. Богдан зник, і можна було тільки здогадуватися про його долю.

На хутір прибуло начальство — курінний, якийсь схожий на іграшкового офіцерика надрайонний, чоловік сім пихатих, вгодованих вояк з автоматами й уже знайомий Тарасові референт пропаганди Могила, який виглядав пригнічено, немов побитий пес.

У штабній хаті безперервно тривали наради, допити. Першим викликали Сидоренка. «Військовий спец» пробув у штабній хаті годин зо дві, потім його вивели під вартою, посадили у льох під замок. Перед обідом сотню вишикували й наказали всім здати зброю й набої. Замість бойових гвинтівок вояки одержали учбові, дерев’яні, а кому їх не вистачило, той повинен був зробити сам. Гвинтівки видавалися тільки тим, хто призначався їм варту.

Про заняття ніхто й не згадував, але було наказано, щоб кожний привів себе до порядку й виглядав, як личить воякові УПА. Хоча всі заворушилися й кожний заходився щось зашивати, латати, чистити, а до тих, хто мав який-небудь перукарський досвід і інструменти, стояли черги, в сотні панував настрій розгубленості і пригнічення. Вояки раз у раз збивалися в купки і боязко перешіптувались. Хтось пустив чутку, що будуть відбирати трофеї, здобуті при нападі на ешелон. Це було ударом для Кореня, який відразу ж заховав одержаного замість шкіряної куртки мундира й ходив похнюпившись.

Тарасові нічого було боятися «реквізиції», він шкодував тільки, що не роздобув тоді на залізниці пістолета. Прогавив… «Підшкірний» пістолет йому не завадив би. Він готувався до походу, приховав у своїй постелі декілька сухарів, шматочок сала, порожню консервну банку. Гранату-лимонку тримав завжди в кишені. Треба було тікати з цього бандерівського кубла, й чим швидше, тим краще.