— Ви мені дозволите закурити?
Ага, здригнувся радник… Схоже, він так глибоко замислився, що забув про її існування.
— Будь ласка.
— І сісти?
Хауссер квапливо подав стілець дівчині, він зробив це, видно, машинально, не відриваючись від своїх думок. Але, можливо, він грав, бажаючи приспати пильність небезпечної гості. Оксана сіла, вийняла сигарету, клацнула запальничкою. Сухий металевий звук був подібний на звук бійка, спущеного в незарядженому пістолеті.
— Пане радник, мені б не хотілося порушувати цього питання, але задля уникнення можливих неприємностей нам слід домовитися про одну деталь наших взаємин. Ви повинні зрозуміти, що незалежно від того, яке рішення ви приймете, моя безпека гарантується вашою безпекою.
— Яким чином? — неуважно запитав Хауссер.
— Якщо зі мною що-небудь станеться, — я вже не кажу про арешт, але ж бувають різні нещасні випадки з смертельним кінцем… Попереджую, з вами також трапиться щось подібне. Ні, ні, вас не будуть шантажувати, вас просто знищать.
— А хіба ви не сама? — вихопилось у Хауссера.
Оксана зрозуміла, що з цього моменту експерт у східних питаннях назавжди відкинув думку про можливість будь-яких підступних дій, спрямованих проти неї.
— Дуже жаль, пане раднику, але в деяких випадках я повинна буду утримуватись від бажання задовольнити вашу цілком, законну цікавість.
— Але для чого я потрібен Прістлі, це ви можете мені сказати? — насилу стримуючи роздратування, запитав Хауссер.
«Прістлі… Це прізвище або кличка, — відзначила про себе дівчина. — Ну, хвалити бога, радник уже наполовину згоден вступити в контакт з тими, хто послав Гелену».
— Від вас вимагається, щоб ви прочитали шифровку й відповіли на неї.
Кілька секунд Хауссер дививсь на Оксану, і його обличчя знову почало вкриватися червоними плямами.
— Ну, гаразд. Дайте її…
— Шифровку я одержу за кілька днів. Зараз мені потрібна ваша згода.
— Вважайте, що ви її одержали. Мені тільки не подобається, що в цю делікатну справу замішано багато людей.
— Не хвилюйтеся. Таємниці буде дотримано. Нам невигідно піддавати вас ризикові.
Оксана не знала, що вона майже дослівно повторила те, що сказав англієць Хауссеру при прощанні. Хауссер ці слова пам’ятав добре. Він помітно заспокоївся. Однак радник не позбавляв себе надії розгадати, чи дівчина має спільників у цьому місті, чи вона діє самостійно. І він зробив ще одну спробу.
— Я кажу це тільки тому, що кожна нова людина в місті може викликати підозру. Якщо потрібна якась моя допомога…
— Все гаразд, пане раднику. Вам доведеться подбати тільки про мене. І негайно ж. Я повинна десь переночувати. А завтра ви приймете мене на роботу. Адже вам не завадить тямущий помічник, чи не так?
— Ви маєте документи?
— Так.
— Фальшиві?
— Мені подобається ваша проникливість, пане раднику, — засміялась Оксана. — Здається, ми розумітимемо одне одного з півслова.
— Ну що ж, ходімте, — сказав Хауссер після короткого роздуму.
— Один момент! Куди ви збираєтесь повести мене?
— Але я ж не можу залишити вас тут на ніч? — здивувався Хауссер.
— Повірте, я на це не розраховувала. Але я хочу знати, що за люди, до яких ви мене поведете.
— Це журналістка, поетеса, співробітниця місцевої української газети. Вона живе в цьому будинку, сама. Вас влаштовує?
— Якщо немає нічого іншого…
— Є ще одне місце. Молода дівчина, фольксдойч, але до неї часто приходить жених, німецький офіцер.
— Мабуть, краще до журналістки. І ще одне запитання, пане раднику: хто той офіцер, якого я в вас застала, де він служить?
— Військовий кореспондент.
— Прізвище?
— Оберлендер.
«Оберлендер? Доктор Теодор Оберлендер, колишній політичний керівник батальйону «Нахтігаль», потім був на Північному Кавказі політичним радником командира диверсійного полку «Бергман», — згадала Оксана. Так, мабуть, це він. Вони з Хауссером одного поля ягоди. Відбулася зустріч друзів…»
— Вам щось говорить прізвище мого друга? — запитав Хауссер, насторожуючись.
— Ні, але він був свідком мого приходу до вас…
— Він тут проїздом.
— Тоді все гаразд. У вас, звичайно, знайдеться комплект чистої постільної білизни? Чудово! Загортати не треба. Я покладу в портфель. Дуже дякую. Ви розумієте, я вирушила сюди без нічого…
Хауссер повів Оксану довгим темним коридором до сходів. Спустилися на перший поверх. І знову пішли коридором. Радник зупинився біля якихось дверей. Оксана прислухалась. За дверима дзюркотів тихий голос, наче хтось там читав молитву. Часом голос підносився, але відразу ж падав, і слів розібрати було неможливо. Хауссер постукав.
— Хто там? — запитали за дверима по-німецьки.
— Маріє, відчиніть, будь ласка, Хауссер…
Як зрозуміла Оксана, в кімнаті сталося якесь замішання; минуло секунд п’ять-шість перш ніж їм відчинили. Біля порога стояла молода смаглява жінка із збудженими, трохи зляканими чорними блискучими очима.
— О, пане раднику! Прошу.
Біля столу сидів якийсь чоловік з чорним кучерявим чубом. Він підвівся й, уважно дивлячись на Хауссера, чемно вклонився.
— Це мій брат, пане раднику, — нервово всміхаючись, пояснила Марія. — Він зайшов у гості… Я читаю йому свої нові вірші.
Хауссер розуміюче закивав головою.
— Брат ночуватиме у вас?
— Ні, що ви! — збентежилась Марія. — Він піде до товариша.
— Чудово. Я хотів би, щоб ви прийняли до себе мою… нашу нову співробітницю. Лише на день-два. Сподіваюся.
— Про що тут говорити, пане раднику, — поспішно промовила Марія, оглядаючи Оксану. — Я буду дуже рада…
— В такому випадку, мені залишається побажати вам доброї ночі, — Хауссер глянув на Оксану. — О дев’ятій ранку попрошу вас… Без запізнень.
— Добраніч, пане раднику, — кивнула головою Оксана.
Коли двері за радником зачинилися, Марія безцеремонно звернулася до Оксани:
— Я попрошу пані сісти. Он на той стілець… Я тільки закінчу розмову з братом і займусь вами. Можете взяти книгу чи журнал. Оці німецькою мовою.
Марія говорила по-німецьки досить швидко, але з жахливим акцентом.
— Дякую, — сказала Оксана, взяла з купки книг ілюстрований журнал і почала розглядати фотографії.
Марія зібрала з столу якісь списані аркуші, вмостилась на ліжку навпроти брата.
— Чорт його приніс із своєю німкенею, — тихо з досадою сказала вона по-українськи, квапливо запалюючи сигарету. — На чому я зупинилась, Петрусю?
— Народ і вождь.
— Так, так, ось це місце… — Марія глибоко затягнулася, почала читати неголосно, але з почуттям, артистично — Що таке народ? Пісок, глина, безформна маса… Як працює скульптор? Він ліпить постать із шматків глини або відсікає від каменя зайве. У глини не питають, ким вона хоче бути, будь-який камінь піддасться різцеві… Нам треба ліпити з глини, висікати з каменю прекрасну постать нації. Хто це зробить? Сильна особа, вождь. Вождь, породжений бурхливими подіями, загартований у горнилі боротьби. Він не повинен знати сумнівів. Такі люди в нас є. Ми не будемо такими сентиментальними, як німці, й не повторимо їх помилок. Ми ні перед чим не зупинимося. Наша влада буде страшною! Горе тим, хто дав одурманити себе більшовицькою пропагандою, хто втратив національне почуття й вірить у більшовицьку дружбу народів. Ми нікого не будемо щадити. По коліна в крові, по трупах своїх нерозумних братів ми підемо до мети. Нація народиться в стогоні, крові й вогні. Але яка це буде нація!
Марія глянула на брата, щоб пересвідчитися, яке враження справили на нього ці слова, й продовжувала;
— Якщо буде потрібно, ми не зупинимося ні перед чим. Словом, ножем, кулею будитимемо в душах лінивих і покірних земляків наших національну свідомість. Ми не будемо числитися з жертвами. Хай упадуть тисячі, сто тисяч, мільйон. Тим краще! Нація, міцна й монолітна, загартована, як криця; підійметься з крові й очиститься кров’ю. Інтереси нації перш за все. Без вагань і сумнівів ми підемо за своїм жорстоким і прекрасним вождем!