Ліхтар на розі вулиці кидав різкі темні тіні на будинок Редлі. Джем тихенько засміявся.

— Б’юсь об заклад, сьогодні їх ніхто не потурбує,— сказав він.

Джем ніс мій костюм, тримаючи його якось незграбно — ноша була не зовсім зручна. Як не кажи, а Джем вихована людина.

— Трохи боязко в цьому місці, правда? — запитала я.— Хоча Страхолюд нікого й не чіпає, проте я дуже рада, що ти пішов зі мною.

— Аттікус не відпустив би тебе до школи саму.

— Цікаво чому? Тут же недалеко — он поворот, а потім через двір.

— У темряві шкільний двір може здатися надто довгим для таких малих, як ти,— зауважив ущипливо Джем.— Чи, може, ти не боїшся привидів?

Ми засміялися. Привиди, жар-пар, чаклуни, таємничі знаки — все це з роками розтануло, як ранковий туман у променях сонця.

— Пам’ятаєш наше заклинання? Ангел пречистий, смерть помине, геть забирайся, не чіпай мене.

— Замовкни,— сказала я. Ми саме були навпроти будинку Редлі.

— Страхолюда, певно, зараз немає дома,— промовив Джем.— Слухай.

Високо над нами в темряві співав на всі лади самотній пересмішник, він і гадки не мав, на чиєму дереві сидить, виводить собі різні ноти — то візьме високо, заспіває синичкою, то застрекоче сердито, як сойка, то заголосить жалібно.

На розі вулиці я зачепилася за якийсь корінь і спіткнулась. Джем хотів підтримати мене і впустив мій костюм прямо в пилюку. Все-таки я не впала, і ми пішли далі.

Скоро ми завернули в шкільний двір. Тут було темно, хоч в око стрель.

— Джем, як ти знаєш, куди треба йти? — запитала я, ступивши кілька кроків.

— Зараз ми під великим дубом, тут відчувається прохолода. Дивись, обережно, не зачепися знову.

Тепер ми йшли повільно, майже навпомацки, щоб не наткнутися на дерево — самотній старезний дуб. Він був такий товстий, що двоє дітей не могли обхопити його. Дуб стояв далеко від учителів, їхніх донощиків і занадто цікавих сусідів, правда, поряд була садиба Редлі, але Редлі не мали звички втручатися в чужі справи. Земля під дубом була тверда, наче її хтось утрамбував. Скільки бійок бувало під його розлогими вітами, скільки заборонених ігор в кості.

Яскраво світло у вікнах шкільного залу тільки сліпило нас.

— Ти не дивися вперед, Всевидько,— застеріг Джем.— Дивись під ноги, і ти не впадеш.

— Треба було взяти ліхтарик, Джем,— сказала я.

— Я не знав, що буде так темно. Сьогодні рано стемніло. Небо захмарилося. Мабуть, надовго.

І раптом на нас хтось стрибнув. Джем закричав з переляку.

Сніп яскравого світла освітив наші обличчя. Це Джейкоб Сесіл з ліхтариком у руках аж витанцьовував од радості.

— Ага, піймалися! — вигукнув він.— Я так і знав, що ви підете цією дорогою!

— Що ти тут робиш один? Ти не боїшся Страхолюда Редлі?

Сесіл прийшов до школи разом з батьками, побачив, що нас нема, і побіг до дуба, бо знав, що ми тут ітимем. Правда, він не передбачив, що ми будемо йти без батька.

— Скільки тут іти! — сказав Джем,— Трохи пройти, поворот — і на місці. Чого боятися?

Нічого не скажеш, Сесіл непогано все це придумав. Він добряче нас налякав. Тепер міг роздзвонити по всій школі.

— Слухай,— звернулася я до нього,— хіба ти сьогодні не корова? Де твій костюм?

— Лежить за сценою,— відповів він.— Місіс Мерівезер каже, що жива картина буде не скоро. Всевидько, віднеси свій костюм теж за сцену, поклади поряд з моїм, і ходімо знайдемо інших.

Джем зрадів. Я буду з Сесілом, а він тим часом може побути з своїми товаришами.

Коли ми зайшли до залу, там уже були всі жителі Мейкомба, не було тільки Аттікуса, дам, які готували приміщення і дуже стомилися, та кількох відлюдників. Здавалося, сьогодні в школі зібрався весь округ. Вестибюль був переповнений святково одягненими людьми, що приїхали з околиць. Люди товпилися також навколо різних пристроїв для розваг, розставлених понад стінами у широкому коридорі на першому поверсі.

— Ой Джем, я забула гроші! — згадала я раптом, побачивши людей, що розважаються.

— Зате Аттікус не забув,— сказав Джем.— Ось тобі тридцять центів, на шість ігор. Ну, бувай!

— Гаразд,— відповіла я, задоволена тим, що в мене є тридцять центів і поряд зі мною Сесіл.

Через бічні двері ми пройшли з ним спочатку в зал, а звідти за куліси. Там я залишила свій костюм і швиденько вибігла: не хотіла, щоб мене помітила місіс Мерівезер — вона стояла біля столика перед першим рядом і поспіхом вносила останні зміни в сценарій.

— Скільки в тебе грошей? — запитала я Сесіла.

У нього теж було тридцять центів, отже, ми рівні. По п’ять центів витратили на кімнату жахів, яка нас зовсім не злякала; потім зайшли в темний сьомий клас, де було тимчасове володіння вампіра. Він водив нас по кімнаті і наказував торкатися руками різних предметів, за його словами, різних частин розрізаної людини.

— Ось очі,— сказав вампір, і ми намацали на блюдечку дві обчищені виноградини.

— А це серце,— і наші пальці намацали щось схоже на сиру печінку.

— А це кишки,— пояснював далі вампір і тицьнув наші руки в тарілку з холодними макаронами.

Ми з Сесілом побували ще на кількох розвагах. Купили по мішечку чудового печива — місіс Тейлор спекла. Я ще хотіла піймати ротом яблуко, що плавало в сиропі, але Сесіл сказав, що це негігієнічно. Мама попередила його, що так можна заразитись — адже ловлять яблуко різні люди.

— А чим можна заразитись? У нашому місті ніяких хвороб нема,— заперечила я.

Але Сесіл стояв на своєму: мама казала йому, що їсти після інших — негігієнічно. Я потім запитала тітку Олександру, чи це справді так, і вона відповіла, що так міркують тільки вискочки.

Ми хотіли купити цукерок, але кур’єри місіс Мерівезер розшукали нас і звеліли йти за лаштунки — скоро виступати. Людей у залі все прибувало; перед сценою, внизу, вже зайняв свої місця мейкомбський шкільний оркестр. Спалахнули вогні рампи, захвилювалася, ніби ожила, червона оксамитова завіса — за нею повним ходом ішли приготування.

За лаштунками я і Сесіл натрапили на вузенький коридор, там було повно людей, все дорослі в саморобних трикутних капелюхах, у шапках армії конфедератів та часів війни з іспанцями, в касках часів світової війни. Тут же, біля невеличкого віконця, товпилися діти, що мали продемонструвати, чим багатий сільськогосподарський Мейкомб.

— Хтось зім’яв мій костюм! — крикнула я в розпачі.

На допомогу прибігла місіс Мерівезер, розправила сітку і втиснула мене всередину.

— Як ти там, Всевидько? — запитав Сесіл.— У тебе голос, наче з підземелля.

— У тебе теж,— відповіла я.

Оркестр заграв гімн, чути було, як люди в залі підвелися. Потім забив барабан. Стоячи за столиком поряд з оркестром, місіс Мерівезер оголосила:

— «Округ Мейкомб — per aspera ad astra».

Знову забив барабан.

— Це означає,— переклала місіс Мерівезер для невігласів, — з багна — до зірок.— І додала невідомо нащо: — Жива картина.

— Наче так ніхто не догадався б,— прошепотів Сесіл, та на нього відразу ж зацитькали.

— Кожний у нашому місті знає,— шепнула я ледь чутно.

— Але ж багато приїхало з околиць,— сказав Сесіл.

— Замовкніть там! — почувся чоловічий голос, і ми принишкли.

Місіс Мерівезер почала сумовито оповідати про округ Мейкомб. Майже кожне її речення супроводжувалося барабанним боєм. Вона говорила про те, що наш округ найстаріший у штаті, що колись він був частиною територій Міссісіпі і Алабами, що першою білою людиною, нога якої ступила в ці незаймані ліси, був п’ятиюрідний дідусь нашого судді в справах успадкування, що цей білий першовідкривач зник у лісі безслідно. Потім сюди прийшов безстрашний полковник Мейкомб, на честь якого й названо наш округ.

Генерал Ендрю Джексон наділив його владою, але недоречна самовпевненість полковника Мейкомба, невміння орієнтуватися накликали нещастя на всіх, хто брав з ним участь у битвах з індіанцями племені Струмок. Полковник Мейкомб будь-що хотів відвоювати цей край для демократії, одначе його перший похід був для нього й останнім. За наказом, одержаним через гінця-індіанця з дружнього племені, він мав рухатися на південь. По лишайнику на дереві полковник визначив, де південь; підлеглим, які наважилися вказати на його помилку, не дав і рота розкрити. Він вирушив у похід, сповнений рішучості розгромити ворога, а натомість завів своє військо далеко на північний захід, у глухі лісові нетрі, звідки їх зрештою вивели поселенці, що рухалися в глиб країни.