Того вечора ми не пішли зустрічати Аттікуса, а вешталися в кухні, доки Келпурнія не прогнала нас. Невідомо звідки, але Келпурнія уже знала все. Вона не дуже вміла втішати і все-таки дала Джемові підсмажений, ще гарячий шматок хліба з маслом. Він розламав його навпіл і поділився зі мною. Я покуштувала — як вата, ніякого смаку.
Ми пішли до вітальні. Я взяла футбольний журнал, знайшла фото Діксі Гауела, показала Джемові і сказала:
— Схожий на тебе.
Важко було придумати щось приємніше для Джема, проте це не змінило його настрою. Джем сидів біля вікна в кріслі-гойдалці, зіщулився, насуплений, сидів і ждав. Вечоріло.
Здавалося, минула ціла вічність, перш ніж почулися на веранді кроки Аттікуса. Грюкнули скляні двері, стало тихо — Аттікус зняв і повісив капелюх, потім пролунав його голос:
— Джем!
Голос був холодний, непривітний.
Аттікус увімкнув світло в вітальні і глянув на нас, ми сиділи, боячись поворухнутися. В одній руці він тримав жезл, заяложена китичка тяглася по килиму, у другій руці на долоні лежали великі пуп'янки камелії.
— Джем, це твоя робота? — спитав Аттікус.
— Так.
— Навіщо це ти зробив?
— Вона сказала, що ти вигороджуєш чорномазих і покидьків,— відповів Джем тихо.
— Це єдина причина?
Джем поворухнув губами: «Так».
— Сину, я добре знаю, скільки тобі доводиться терпіти від твоїх ровесників через те, що твій батько, як ти висловився, «захищає чорномазих», але таку поведінку щодо старої хворої жінки не можна виправдати. Я настійно раджу тобі піти і поговорити з місіс Дюбоз. Потім одразу ж додому.
Джем не поворухнувся.
— Іди, я тобі сказав.
Я вийшла з вітальні слідом за Джемом.
— Вернися,— наказав мені Аттікус.
Я вернулась.
Аттікус узяв газету і сів у крісло-гойдалку, в якому щойно сидів Джем. Присягаюсь життям, я не розуміла, як він міг спокійно сидіти й читати газету тоді, як іржава реліквія часів громадянської війни могла щохвилини обірвати життя його єдиного сина. Звичайно, Джем інколи і мене доводив до того, що я ладна була його вбити, але, коли розібратись, у мене, крім нього, нікого нема. Аттікус, певно, цього не розумів. Або розумів, та йому було байдуже.
Я подивилася на нього з ненавистю, та горе швидко стомлює людину: скоро я вже сиділа у нього на колінах, він пестив мене.
— Ти вже надто велика, щоб колисати тебе на руках,— сказав він.
— Тобі байдуже, що з ним станеться? — спитала я.— Послав його на неминучу смерть, а він же за тебе заступився.
Аттікус дужче пригорнув мене до себе.
— Ще рано хвилюватися. Ніколи не сподівався, що Джем через це може втратити самовладання. Я гадав, що у мене будуть неприємності з тобою.
Я сказала, що не розумію, чому тільки ми з Джемом не повинні забувати про самовладання, а іншим дітям в школі це не обов'язково.
— Всевидько,— мовив Аттікус,— влітку доведеться терпіти ще гірше, і все-таки не втрачайте самовладання... Я розумію, що це несправедливо, що вам дістається, але інколи настає час, коли треба мобілізуватись, і від того, як ми поводимось у важку для нас годину... словом, можу сказати, що коли ви станете дорослі і все згадаєте, то зрозумієте, що я вас не зрадив. Судова справа Тома Робінсона — це випробування нашої совісті... Всевидько, я не зможу ходити до церкви, я перестану вірити в бога, коли не спробую допомогти цій людині.
— Аттікус, ти, певно, помиляєшся.
— Як це?
— Майже всі вважають, що ти робиш не так, як треба...
— Це їхнє право, і їхню думку треба поважати,— сказав Аттікус.— Але для того, щоб жити по совісті з іншими людьми, я повинен жиги в злагоді з власною совістю. Діяти по совісті не завжди означає погоджуватися з думкою більшості.
Коли Джем вернувся, він застав мене в Аттікуса на колінах.
— Ну що, сину? — запитав Аттікус.
Він поставив мене на ноги, і я нишком глянула на Джема. Нічого з ним не сталося, тільки обличчя якесь чудне. Може, вона дала йому якогось зілля?
— Я там усе прибрав і попросив пробачення, але я не вважаю себе винним. Працюватиму у неї щосуботи і зроблю все, щоб камелії знову виросли.
— Якщо не вважаєш себе винним, нічого було вибачатися,— сказав Аттікус.— Джем, вона стара і хвора. Ти не повинен зважати на її слова і вчинки. Звичайно, було б краще, якби все це вона сказала мені, а не вам, але в житті не завжди виходить так, як ми того хочемо.
Джем не міг одвести погляду від квітки на килимі.
— Аттікус, вона хоче, щоб я їй читав.
— Читав?
— Так. Вона хоче, щоб я приходив до неї щодня після школи, а також у суботу, і читав їй уголос по дві години щодня. Аттікус, це справді треба?
— Звичайно.
— Але вона хоче, щоб я ходив цілий місяць.
— Ходитимеш цілий місяць.
Джем акуратно підняв носок черевика над серединкою квітки і наступив на неї. Потім сказав:
— Знаєш, Аттікус, знадвору ще нічого, а всередину зайдеш, скрізь темрява, страшно... химерні тіні, а на стелі...
Аттікус похмуро всміхнувся.
— Це повинно імпонувати твоїй багатій фантазії. Уяви собі, що ти в будинку Редлі.
Наступного понеділка пополудні ми з Джемом піднялися крутими східцями на терасу місіс Дюбоз. Джем ніс «Айвенго» і мав вигляд людини, добре обізнаної з обстановкою. Постукав у другі двері зліва.
— Місіс Дюбоз! — гукнув він.
Джесі відчинила вхідні двері, відсунула засув других, скляних дверей.
— Це ти, Джем Фінч? — запитала вона.— І сестру привів? Я не знаю...
— Хай заходять обоє, Джесі,— гукнула місіс Дюбоз.
Джесі впустила нас, і ми пішли в кухню.
Тільки-но ми переступили поріг, як звідти потягло важким духом. Такий запах буває в гнилих од вогкості будинках, де горять гасові лампи, воду беруть з діжок, а сплять на простирадлах з невідбіленої тканини. Такий запах мене завжди лякав і насторожував.
У кутку кімнати стояло мідне ліжко, на ньому лежала місіс Дюбоз. «Чи не Джемові витівки прикували її до ліжка»,— майнуло в моїй голові. На якусь мить мені стало шкода її. Вона лежала, вкрита купою теплих ковдр, і дивилася на нас майже по-дружньому.
Біля ліжка стояв мармуровий умивальний столик, на ньому склянка з чайною ложечкою, червона вушна спринцівка, коробочка з ватою і сталевий будильник на трьох ніжках.
— То ти привів з собою свою сестру-замазуру, га? — по-своєму привіталася з нами місіс Дюбоз.
— Моя сестра не замазура, і я вас не боюся,— спокійно відповів Джем, хоч я помітила, що в нього тремтять коліна.
Я чекала гнівного вибуху, але місіс Дюбоз тільки й сказала:
— Починай читати, Джеремі.
Джем сів у плетене крісло і розгорнув «Айвенго». Я підсунула друге крісло і сіла поруч.
— Сядь ближче,— сказала Джему місіс Дюбоз.— Отут, біля ліжка.
Ми підсунули крісла. Ніколи я ще не бачила місіс Дюбоз так близько, і єдиним моїм бажанням було відсунутися від неї якнайдалі.
Вона була жахлива. Обличчя кольору заяложеної подушки, в куточках рота блищить слина і повільно, немов льодовик, сповзає в глибокі ущелини по обидва боки підборіддя. Все обличчя в нездорових старечих плямах; у вилинялих очах — дві крихітні, як вістря голки, цяточки — зіниці. Руки вузлуваті, нігті заросли. Вона не вставила протез нижніх зубів і верхня губа видавалася наперед; час від часу місіс Дюбоз підтягувала нижню губу до верхніх зубів-протезів, тоді підборіддя подавалося вперед і слина текла швидше.
Я намагалася не дивитись на неї. Джем знову розгорнув «Айвенго» і почав читати. Я спробувала стежити очима за рядками, але він читав надто швидко. Коли траплялося незнайоме слово, Джем пропускав його, проте місіс Дюбоз ловила його на цьому і примушувала прочитати слово по літерах. Джем читав уже хвилин двадцять. А я розглядала закіптюжений камін, дивилась у вікно,— куди завгодно, аби не дивитися на місіс Дюбоз. Вона все рідше поправляла Джема, в одному місці він випустив цілу фразу, і вона не помітила. Вона вже не слухала. Я глянула на ліжко.