— Це отой миршавий? Бабуся казала, що він кожного літа приїздить у гості до міс Рейчел.

— Так, це він.

— Я про нього все знаю!

— Що саме?

— Бубуся каже, що він бездомний.

— Це неправда. Він живе в Мерідіані.

— ...і мандрує від родичів до родичів, а літо проводить у міс Рейчел.

— Френсіс, це неправда!

Френсіс неприємно засміявся.

— Ти інколи буваєш така дурна, Джін Луїзо. А втім, що тут дивного?

— Що ти хочеш сказати?

— Якщо тобі дядечко Аттікус дозволяє ганяти з бродячими собаками, це його діло, бабуся каже, що ти тут не винна. Думаю, не твоя вина і в тому, що твій батько любить чорних, але, щоб ти знала, всі родичі соромляться його...

— Френсіс, що ти патякаєш, хай тобі чорт!

— Те, що ти чуєш. Бабуся каже, що ви у нього здичавіли, а тепер, коли всі знають, що він приятелює з чорномазими, нам на вулицях Мейкомба хоч не показуйся. Всю рідню осоромив — ось що.

Френсіс підвівся і побіг галерейкою до кухні. Відчувши себе в безпеці, він обернувся і крикнув:

— Чорнолюб він! Чорнолюб!

— Неправда! — закричала я.— Не знаю, що ти там шкабарчиш, патякаєш, але раджу тобі зараз же заткнути пельку!

Я скочила з ґанку, без особливих зусиль догнала Френсіса, схопила за комір і наказала забрати свої слова.

Він вирвався й побіг в кухню.

— Чорнолюб! — закричав він.

Коли чатуєш на здобич — не поспішай. Мовчи і жди — цікавість напевно переважить, і вона з'явиться. Френсіс визирнув з кухні.

— Ти ще сердишся, Джін Луїзо? — спитав він нерішуче.

— Нічого мені робити!

Френсіс вийшов на галерею.

— Береш свої слова назад, ти?

Але я поспішила. Френсіс вмить зник у кухні, а я повернулася на ґанок. Можна й зачекати. Я посиділа, мабуть, хвилин п'ять, коли почула голос тітки Олександри.

— Де Френсіс?

— Він там, у кухні.

— Він же знає, що в кухні гратися не можна.

Френсіс виглянув з дверей і заволав:

— Бабусю, вона загнала мене сюди і не випускав.

— Джін Луїзо, що це означає?

Я підвела голову і глянула на тітку Олександру.

— Я його туди не заганяла, тіточко, і не тримаю там.

— Ні, тримає! — заверещав Френсіс.— І не випускає!

— Ви вже посварилися.

— Бабусю, Джін Луїза зла на мене!

— Виходь, Френсіс! Джін Луїзо, якщо я почую ще хоч одне слово від тебе,— розкажу батькові. Ти, я чула, згадувала недавно чорта?

— Ні.

— А мені почулося, ніби згадувала. Щоб я цього більше не чула.

Тітка Олександра мала звичку підслухувати. Тільки-но вона пішла, Френсіс, нахабно сміючись, переможно вийшов з кухні.

— Ти зі мною не жартуй! — Він вискочив у двір. Тримаючись подалі від мене, почав гиляти ногою суху траву, час від часу озирався на мене і посміхався. На веранду вийшов Джем, подивився на нас і зник. Френсіс заліз на мімозу, потім зліз, заклав руки в кишені і став походжати по двору.

— Ха! — вигукнув він.

Я запитала, кого він з себе удає: дядечка Джека чи когось іншого?

— Тобі, здається, було наказано сидіти і не чіпати мене,— відповів він.

— Я не чіпаю.

Френсіс пильно глянув на мене і вирішив, що мене вже втихомирили.

— Чорнолюб...

Цього разу я так затопила йому кулаком у зуби, що обідрала собі шкіру. Пошкодивши ліву руку, я пустила в хід праву, але ненадовго. Дядечко Джек притиснув мені руки до боків і сказав:

— Спокійно!

Тітка Олександра метушилася біля Френсіса: витерла хустинкою сльози, погладила по голові, ущипнула за щоку. Аттікус, Джем і дядечко Джімі вийшли на ґанок, коли Френсіс заплакав.

— Хто почав перший?— спитав дядечко Джек.

Френсіс і я показали одне на одного.

— Бабусю,— проскиглив він,— вона сказала, що я — шльондра, і накинулася на мене.

— Це правда, Всевидько? — спитав дядечко Джек.

— Авжеж, правда.

Дядечко Джек зміряв мене поглядом, і вираз обличчя у нього був такий, як у тітки Олександри.

— Пам'ятаєш, я казав тобі, що матимеш неприємності, коли не облишиш ті слівця. Казав чи ні?

— Так, сер, але...

— Отепер їх маєш. Стій тут.

Я вагалася: стояти чи втекти, і, певно, надто довго роздумувала, бо коли повернулася, щоб бігти, переді мною виріс дядечко Джек. Раптом мій погляд упав на маленьку мурашку, яка, з великими зусиллями пробиваючи собі шлях серед трави, тягла здобич — крихту хліба.

— Більше я з тобою, скільки житиму, розмовляти не буду. Я ненавиджу тебе! Щоб ти й до ранку не дожив!

Ця тирада, здається, розсіяла останні сумніви дядечка Джека. Я побігла до батька шукати захисту, але він сказав, що я винна сама і що вже пора додому. Я залізла в машину, на заднє сидіння, навіть ні з ким не попрощавшись, а вдома відразу ж побігла до своєї кімнати і зачинила за собою двері. Джем хотів мене втішити, проте я його не пустила.

Я оглянула сліди битви — було тільки сім чи вісім червоних плям — і подумала, що все на світі відносне. В цю мить хтось постукав у двері.

— Геть звідси!

Дядечко Джек сказав, що коли я так розмовлятиму, він мене відлупцює, і я замовкла. Він зайшов до кімнати, а я забилася в куток й одвернулась.

— Всевидько, ти все ще ненавидиш мене?

— Можете знову братися за своє, сер, будь ласка.

— Не думав, що ти така злопам'ятна. Був про тебе кращої думки, тобі перепало, і ти сама знаєш, що заслужила.

— Не заслужила.

— Голубонько, не можна ображати людей...

— Ви несправедливий,— сказала я,— несправедливий!

Дядечко Джек звів брови.

— Несправедливий? Чого?

— Ви хороший, дядечку Джек, я, певно, все одно люблю вас і досі, але ви не розумієте дітей.

Дядечко Джек став руки в боки і пильно подивився на мене.

— Чому ж це я не розумію дітей, Джін Луїзо? Коли діти поводяться так, як ти,— нема чого особливо й розуміти. Сьогодні ти поводилася нестримано, зухвало, образливо...

— Ви можете мене вислухати? Я буду ввічлива. Я просто хочу сказати, що думаю.

Дядечко Джек сів на ліжко, нахмурив брови і знову подивився на мене.

— Ну, кажи.

Я глибоко вдихнула.

— По-перше, ви ніколи не даєте слова сказати, не вислухаєте, а відразу накидаєтеся. Коли ми, буває, посваримось з Джемом, Аттікус завжди вислухає не тільки Джема, а й мене; по-друге, ви казали, щоб я ніколи не вживала тих слів без крайньої потреби, але Френсіс змусив мене, йому мало було голову одірвати...

Дядечко Джек почухав потилицю.

— А далі?

— Френсіс образив Аттікуса, а я не стерпіла.

— Як він його образив?

— Назвав чорнолюбом. Я не дуже розумію, що то означає, але, дядечку, почули б ви, як він це сказав. Присягаюся, я ніколи не дозволю йому говорити щось погане про Аттікуса.

— Він так і сказав?

— Так, сер, саме так, і ще багато чого. Що Аттікус осоромив усю нашу родину, що ми здичавіли у нього...

Я глянула на обличчя дядечка Джека і подумала: знову мені дістанеться. А коли він сказав: «Розберемось», я зрозуміла, що дістанеться Френсісу.

— Сьогодні ж увечері піду до них.

— Сер, будь ласка, не треба. Прошу вас.

— Я цього так не залишу,— сказав він.— Олександра повинна про це знати. Ну й додумався, зажди, я до тебе доберуся.

— Дядечку Джек, будь ласка, обіцяйте мені, прошу вас. Не кажіть про це Аттікусу. Він... він сказав мені одного разу: що б я не почула про нього, не повинна зважати. Хай краще думає, ніби ми побилися через щось інше. Прошу вас, дайте слово.

— Я не хотів би, щоб Френсісу це минулося.

— Воно йому не минулося. Ви не могли б мені перев'язати руку? Трошки кров іде.

— Чому ж ні, дитино. Чию ж іще ручку я перев'яжу з таким задоволенням, як твою. Проходь сюди.

Дядечко Джек чемно вклонився і показав мені на ванну кімнату. Він промивав і перев'язував мені руку, водночас розповідаючи про смішного короткозорого дідуся, у нікого був кіт Пірат. Йдучи до міста, дідусь рахував усі тріщини на тротуарі.

— От і кінець,— мовив дядечко.— На цьому пальці леді носять обручки, а в тебе буде шрам.