— Ну, ходім.

Пішли вони: голе телятко, кабан і півник. Ідуть, ідуть, біжить качур:

— Голе телятко і кабан, і півник, підождіть!

Підождали.

— Куди ви йдете?

— Куди очі, туди й шлях.

— Ну, ходімо разом.

— Ходім.

Ідуть вони, йдуть. Скаче й шило:

— Голе телятко й кабан, і півник, і качур, підождіть!

Підождали.

— Куди ви йдете?

— Куди очі, туди й шлях.

— Ходімо разом.

Ідуть вони, йдуть. Зайшли вони в ліс. Холодно: осінь! Голе телятко замерзло й пішло до кабана. А той зарився у листя й лежить.

— Кабане, давай будем хатку робить.

— Я не хочу. Я зариюся ще лучче у листя та й буду лежать.

Пішло воно. Пішло до півника:

— Драстуй, півнику!

— Драстуй, голе телятко!

— Гайда, будем хатку робить.

— Я не хочу, — каже півник, — я на одній ніжці буду стоять, а голівку під крильце заховаю та й буду так і зимувать.

Пішло голе телятко до качура:

— Драстуй, качуре!

— Драстуй, голе телятко!

— Давай будем хатку робить.

— Я не хочу. Я на одній ніжці буду стоять, а другу буду під крильце ховать, і голівку буду під крильце ховать. І так буду й зимувать.

Пішло голе телятко. Пішло воно до шила:

— Драстуй, шило!

— Драстуй, голе телятко!

— Давай будем хатку робить.

— Не хочу я. Я заженуся в дуб по саму колодочку та так буду й стоять.

Пішло голе телятко, давай само робить хатку. Зробило хатку, піч, двері. Почало топить: дров в багато в лісі. Топить воно один раз (а зима вже, холодно), біжить кабан:

— Голе телятко, одчини!

— А-а-а! А як я казало: «Хатку давай робить», ти не хотів!

— Одчини, бо я тобі хатку розрию!

Одчинило голе телятко. Живуть удвох. Біжить півник:

— Голе телятко, одчини!

— А-а! Як я казало: «Хатку робить», то ти не хотів!..

— Одчини, бо я тобі хатку розкукурікаю!

Одчинило голе телятко. Уже вони втрьох. Біжить качур:

— Голе телятко, одчини!

— А-а! Як я казало, що хатку робить, то ти не хотів!..

— Одчини, бо я тобі хатку розкахкаю!

Думає голе телятко: «Наробить качур крику, прибіжать звірі, пропаду. Треба одчинить». Одчинило. Топлять вони. Ще скаче й шило:

— Голе телятко, одчини!

— А як я казало: «Хатку робить», то ти не хотіло!..

— Одчини, бо я тобі хатку розколю!

Одчинило. Уже вони усі зібрались…

От прийшло два вовки. Поставали вовки під дверима та й слухають: є добра мишоловка. Один каже:

— Лізь ти.

— Ні, ти йди вперед.

Поліз один. Як побачило голе телятко та кабан, та шило! Як пужне те голе телятко рогами, кабан зубами, а шило, як заженеться у вовка по саму колодочку.

А півень кричить:

— Подай його сюди!

А качур кричить:

— Так! Так! Так!..

Насилу вирвався вовк ізвідти: і поколений, і погризений. Ще й півень кричить:

— Подайте його сюди!..

ПІВНИК І ДВОЄ МИШЕНЯТ

Жили собі двоє мишенят — Круть та Верть і півник Голосисте Горлечко. Мишенята було тільки й знають, що танцюють та співають. А півник удосвіта встане, всіх піснею збудить та й до роботи береться. Ото якось підмітав у дворі та й знайшов пшеничний колос.

— Круть, Верть, — став гукати півник, — а глянь-те-но, що я знайшов!

Поприбігали мишенята та й кажуть:

— Коли б це його обмолотити…

— А хто молотитиме? — питається півник.

— Не я! — одказує одне мишеня.

— Не я! — каже й друге мишеня.

— Я обмолочу, — каже до них півник. І взявся до роботи.

А мишенята й далі граються.

От вже й обмолотив півник колосок та й знов гукає:

— Гей, Круть, гей, Верть, а йдіть гляньте, скільки зерна я намолотив!

Поприбігали мишенята.

— Треба, — кажуть, — зерно до млина однести та борошна намолоти.

— А хто понесе? — питає півник.

— Не я! — гукає Круть.

— Не я! — гукає Верть.

— Ну, то я однесу, — каже півник. Узяв на плечі мішок та й пішов.

А мишенята собі одно скачуть — у довгої лози граються.

Прийшов півник додому, знов кличе мишенят:

— Гей, Круть, гей, Верть! Я борошно приніс. Поприбігали мишенята, пораділи:

— Ой, півничку! Вже тепер тісто треба замісити та пиріжечків спекти.

— Хто ж міситиме? — питає півник.

А мишенята й знов своє:

— Не я! — пищить Круть.

— Не я! — пищить Верть.

Подумав, подумав півник та й каже:

— Доведеться мені, мабуть.

От замісив півник тісто, приніс дрова та й розпалив у печі. А як у печі нагоріло, посадив пиріжки.

Мишенята й собі діло мають: пісень співають, танцюють.

Аж ось і спеклися пиріжки, повиймав їх півник, виклав на столі.

А мишенята вже й тут. І гукати їх не треба.

— Ох, і голодний я! — каже Круть.

— А я який голодний! — каже Верть.

Та й посідали до столу.

А півник і каже:

— Стривайте-но, стривайте! Ви мені перше скажіть, хто знайшов колосок.

— Ти, — кажуть мишенята.

— А хто його обмолотив?

— Ти, — вже тихіше відказують Круть із Вертем.

— А тісто хто місив? Піч витопив? Пиріжків напік?

— Ти, — вже й зовсім нищечком кажуть мишенята.

— А що ж ви робили?

Що мали казати мишенята? Нічого. Стали вони тут вилазити з-за столу, а півник їх і не тримає. Хто ж отаких лінюхів пиріжками пригощатиме?

ЛИСИЦЯ ТА РАК

Біжить лисичка полем. Добігав до річки, аж дивиться — рак виліз з води на камінь та клешні точить, щоб гостріші були.

— Здоров був, раче! — каже йому лисичка. — 3 тим днем, що сьогодні! Це ти, мабуть, до косовиці готуєшся, що клешні об камінь гостриш?

Поздоровкався і рак та й каже:

— Я клешнями роблю те, що ти зубами; так треба, щоб гостріші були.

А лисичка тоді йому:

— Тепер я бачу, чого з тебе люди сміються, розказуючи, як ти сім літ по воду ходив, та й ту на порозі розлив! Як його ходити, коли на ногах зуби? Признайся, що таки правду люди говорять про тебе!

— Може, колись теє й правдою було, та тепер брехнею стало! Ось коли хочеш, то давай побіжим наввипередки. Я тобі ще на один скок уперед ходу дам. Біжим до тієї осички, що стоїть онде на узліссі.

— Як так, то й так, — каже лисиця.

Повернулась до лісу, стала на один скок уперед проти рака та й дожидав, коли той звелить бігти. А рак, учепившись клешнями за лисиччиного хвоста, підібгав усі вісім своїх ніг та й гукнув:

— Но!

От лисичка і подалась вподовж поля. Добігає до осики, повернулась, щоб подивитись, а де той рак чимчикує, аж чує позад себе:

— Та й забарилась ти, лисичко! Я вже і на осику лазив, усе визирав, чи скоро ти прибіжиш.

Дуже здивувалась лисичка, аж рота роззявила:

— Чи то ж видано! — каже.

І більш не сміялася з рака.

ЛИСИЧКА-СУДДЯ

Двоє котиків веселих добули собі хитро-мудро грудочку сиру. Одбігли з ним подалі й почали радитися, як його краще поділитися. Та ще й поділитися так, щоб не було кривди ні тому, ні тому, — щоб якраз по правді рівнесенько розділити.

Один котик і каже:

— Давай поділимо отак, упоперек!

А другий каже:

— Ні, розділимо краще вздовж!

Отак і сперечаються. Коли це біжить лисичка. Побачила вона котиків, угледіла грудочку сиру, зупинилася та й питав:

— А що тут у вас таке? Про що сперечаетеся?

— Так і так, — розказують котики, — ось не знаємо, як нам краще поділити грудочку сиру.

— Е, — каже лисичка, — це можна дуже добре зробити! Ось дайте, я вам поділю!

Котики й оддали їй грудочку сиру, щоб вона розділила. Лисичка переломила грудочку сиру надвоє, а далі й каже:

— Ні, цей шматочок — більший, треба порівняти!

Та й над’їла один шматочок.

— А тепер, — каже, — оцей більїііий, треба його трішки підрівняти, щоб по правді було! Не можна ж, щоб котромусь із вас кривда була!

І знов над’їла. Та так рівняла, рівняла, — то той шматочок над’їсть, то той, — поки стало два зовсім маленьких шматочки.