- Я машину відпустив, - мовив завідуючий. - Шофер попросився. Жінка захворіла, чи що… Ходімо вниз пішки, а там візьмемо таксі.

Спускалися до Хрещатика тихою, замріяною вулицею. Холод сьогодні вперше і якось враз помітив, що вже осінь. Кружляло в повітрі жовте листя, падало до ніг в сумній знемозі. Дерева шелестіли холодно, по-осінньому. Арсен Кузьмович кілька разів поривався щось сказати, але Холод вдавав, буцім не чує. Йому не хотілося порушувати тихої осінньої замрії, спокійного плину своїх думок. А думалось йому про місто, в якому прожив більше половини життя, про надію, котру привіз до нього і поселив на горі, про власні невдачі. Тільки не про оці, дрібні. Професор обминав їх думкою. Але ті, більші… Йому здавалося:

він ось-ось знайде. Але не знаходив. Від чого вони? Може, від злого збігу обставин, а може, просто від безталання. Адже в житті, щоб звершити щось, неодмінно потрібно мати талант. Лікар - це теж талант. Людські серця, голови, очі - всі різні, їх треба сприймати індивідуально. Треба кожного разу, знаючи все загальне, знайти відміну. Так само, як в музиці, в поезії.

Думка його летіла понад дріб'язком життя, туди, де їй просторо, де вона шугає без припону, на власній волі. Але її таки прикро вхопив і повернув на стоптаний пастівник Арсен Кузьмович.

- Прокопе Гордійовичу. Що у вашому житті було найстрашнішого?

Холод здивовано звів брови, потиснув плечима.

- Ви, мабуть, думаєте, війна? Найбільше в своєму житті я злякався гусака.

- Ну, то страшнішого вже не буде. Це я вас в такий спосіб готую до розмови. Я, звичайно, не мусив би вам казати… Але… Ви знаєте… Так от, коротко: на вас замахуються батогом. Хто, чому - не знаю. Але сьогодні я почув його посвист в кабінеті Полив'яного. Він, наприклад, поцікавився, чому в другій хірургії найвищий процент смертності. Запитував, хоч сам добре знає, яких хворих ми туди кладемо. А потім ще про хлопця, інженера. Буцім якийсь винахід… Але цього я гаразд не добрав. Отже, якщо я не помилився, будуть комісії… Ви підготуйте папери. Це у вас єдине…

Те, що говорив Арсен Кузьмович, більше дивувало, ніж страхало Холода. Адже все це - безглуздя. Але буде морока, будуть неприємності. Канцелярські комісії, схожі на допити розмови, шелест паперів, - звідки воно?…

- Папери… Вони й так забирають у лікарів половину їхнього часу, - відповів дратівливо, начебто за все ніс провину директор лікарні.

- Воно так… Але ж… - Арсен Кузьмович теж крутив перед себе інший клубок, не міг вхопити нитки. - Скажіть, не домагалися ви від Білана, щоб він залишив свої експериментальні операції?

- Ну, зробимо таке припущення.

- Тоді… Тоді це нелогічно з вашого боку. Ви вихваляєте ті операції гласно, а потім наодинці…

- Тобто як це гласно?… - здивувався Прокіп Гор-дійович.

- Ну, а стаття в газеті…

Холод відчув себе так, мовби набрав у рот чогось гіркого і не знав, як його виплюнути, мусив ковтати. І що він міг сказати? Адже справді… Він просто не обдумав. Виходить, в Олександра є якісь підстави на образу… Хоч, знову ж, які?

І вже не міг виважити - чи до кінця був справедливий з Біланом. Від того неприємно.

А все інше - бридня. Він не покривив душею і нікого не боїться.

- Щодо статті я зараз вас ні в чому впевнити не можу, - сказав по хвилі. - Бо таки схибив трохи. Хоч, гадаю, між цим і тим немає ніякого зв'язку. Що ж до комісії… Я люблю розумні комісії.

- В тім і біда, що часто розумні комісії укладаються з дурних голів.

Вони вже вийшли до зупинки таксі, стали в чергу. Більше про це не говорили.

Робота, турботи відсіяли геть неприємне почуття, яке лишилося в Холода після відвідин міністерства. Та й Прокіп Гордійович вже давно привчив себе не зважати на колючки, котрі сипало під ноги життя. Якщо ступати на них міцніше - більше їх вломиться. Мав на сьогодні квиток до театру і не збирався віддавати ті кілька годин гризоті. Та й те - він і так не вельми часто ходить до опери.

Коли б його спитали, чи любить музику, либонь, і сам би не відповів. Мабуть, глибоко її не розумів. Може, тому й приріс душею до кількох мелодій. Приріс міцно. Правда, і в них він живе уявою осібно від того, що діється на сцені.

…Кружляють в танці молоденькі лебедята. А він прикрив долонею чоло, заплющив очі… І бачить сумний журавлиний ключ в прощальнім вирії. Плачуть тривогою журавлі, плинуть понад сумною землею. Все далі й далі. Он вже тільки маленькі крапочки видніють на обрії. Що їх чекає в далекій дорозі? Що чекає його тут? Чи привітає він їх весною, чи почує їхній крик?

Вмовкла музика.

Він знав, на сцені вклоняються лебедята, і не підводив очей.

Журавлиним плачем прийшла до нього вперше ця мелодія, і він не хотів віддавати її іншим видінням. Не хотів чи яе міг. Знов тільки - це не впертість. Це, мабуть, якась химера уяви. А може, й не химера?… Може… Мабуть, в валі зараз немає нікого. Музика спопелила стіни, повела людей на тисячі знаних і незнаних доріг, їх тут немає, слухачів. Одні проповзають попід колючим дротом, інші дивляться не надивляться в сині чи голубі очі не судженої коханої, ще інші злітають в небо швидкокрилими птицями. Людина тим і велика, що кожна лине на свої дороги, до своїх видінь і мрій. Лине до вищої музики. До тієї, яку ми називаєм життям. Так, жодній мелодії не передати музики людської душі, її почування в ту мить, коли вона бачить калину в ранковій росі, коли слухає шум осіннього бору, коли дивиться в кохані очі. Але деяким судилося передати все. Може, тому Холод заздрить поетам і композиторам. Тим, справжнім. Себе ж має за сухого реаліста. Він прагне з музики мати користь. Ранком, готуючись до праці, прослуховує на магнітофонній стрічці Бетховена або Брамса. Вони його активізують до праці. Саме так - активізують. їхню урочистість, високий тембр він несе з собою до операційної. Ввечері, коли млявиться робота, сідає до рояля. Він себе впевнив, що це корисно. Так само корисно, як і те, коли він, виходячи на довгу прогулянку, кладе в кишені по плитці старого затверділого пластиліну. І те й те розламує пальці.

…Відлетіли журавлі. Згасла лебедина пісня на холоднім озері. І лишилася туга по тих невідомих журавлях і по сумному лебединому коханню.

Прокіп Гордійович повертався десь близько півночі. Ішов далекими глухими вуличками - навмисне докидав гаку: помріяти, подумати. Йому найкраще думалось в ході.

Сумна, мрійлива туга пливла над ним. Вони були вдвох, їм ніхто не заважав.

І так нагло, так несподівано перепинили їм шлях три хиткі постаті, що Холод поморщився з досади. - Дядь, дай на трамвай…

Вони були ще хлопчаки, ледве вийшли з дитячих літ. Тримали руки в кишенях плащів, човгали гумовими підошвами по асфальту.

- Дядь, не жмись, - виступив наперед, чвиркнув крізь зуби найстарший, довговидий, з перетятою ламаним, схожим на блискавицю, шрамом щокою. - Дай красненьку, а то можеш спіткнутись…

Холод ковзнув поглядом по шрамові, по низько насунутому на очі куцому козиркові, пішов просто на нього.

- Я ще не спотикався, - мовив. - А от ти спіткнутись боїшся. Й не вдариш.

Шрамуватий відступив на крок, і він пішов прямо. Йшов рівно, не втягуючи голови в плечі. Відтак зупинився, кинув через плече:

- А ще не вдариш тому, що я в тебе вирізав апендицит. Це було дев'ятого грудня минулого року, - і закрокував далі.

Хлопець занепокоєно оглянувся, чомусь помацав живіт.

- Кім, що прочирикав цей чмур? - запитав стурбовано. -Хіба без апендицита… На що він впливає?…

- В декого на совість. А в тебе - на клепки в голові, - вже здалеку відгукнувся Прокіп Гордійович.

Йому не було ані страшно, ані смішно. “Може, й Олег десь так”, - заглушила все думка.

Кілька днів тому впав йому до рук несподіваний лист. Той лист і порадував, і засмутив його. А найбільше - здивував. Лист було адресовано на клініку. Писав зовсім не знайомий хлопець. Під листом підпис: Андрій і кілька закарлючок, схожих на зігнутий спіраллю дріт. Адреси зворотної не було. Хлопець писав, що його. Холодів, син Олег працює з ним в одній бригаді, на шахті. Вони потоваришували. Професор нехай не турбується за Олега. Бригада в них дружна, всі вони живуть в гуртожитку, харчуються в їдальні, - Олег навіть поправився. Мабуть, незабаром напише сам…